Полтава

Спящий в мешке чудак или гений из Полтавы?

Он — малоизвестный ученый из Полтавы, по праву считающийся отцом космонавтики. Его имя в суеверной надежде нашептывали руководители проекта «Аполлон–11» во время первой высадки человека на Луну. На его Родину ездил сам Нил Армстронг перед полетом, дабы взять горсть земли на удачу. И ему же — одному из пионеров ракетной техники — пришлось жить и творить под чужим именем и, будучи известным всему миру, остаться бесславным на своей земле. 

article_25_2015_pi_1_web

Он Александр Шаргей, он же Юрий Кондратюк. Большинству из нас эти имена сегодня мало о чем говорят. И при упоминании фамилии Кондратюка невольно вспоминаешь ведущего «Караоке на майдане», а не великого изобретателя, по чьим записям был разработан проект «Аполлон–11». Но, тем не менее, именно его именем названы не только улицы в разных странах, технический университет в Полтаве, но и кратер на обратной стороне Луны вместе с малой планетой Солнечной Системы; его имя высечено на мемориальной доске космодрома Канаверал в США, а траектория полета на Луну именуется никак иначе, как «трасса Кондратюка».

 «Сквозь тернии к звездам» — такова была судьба Кондратюка. Несмотря на то, что он рано остался круглым сиротой, ему удалось окончить Полтавскую гимназию с серебряной медалью, и в 17 с лишним лет юноша не на танцы ходит, а начинает трудиться над своими рукописями: выводит формулу ракеты и разрабатывает принципиально новый проект полета на Луну.

Гениальной идеей юного дарования было отправить человека на Луну не с Земли, а с орбиты самого спутника с помощью небольшого модуля, отделяющегося от основной ракеты. Тогда это были записи в четырех школьных тетрадях, позже Шаргей-Кондратюк не без усилий добился публикации своей книги, она вышла за средства автора вдали от крупных городов, тираж был очень невелик, поэтому широкой популярности научный труд не получил. Но американские ученые NASA признались, что искали эту «маленькую неприметную книжечку», которая стала основой всемирно известного проекта «Аполлон–11», а впоследствии настольной книгой для исследователей космоса всего мира.

Нетрудно запутаться: кто же он Кондратюк или Шаргей? Дело в том, что учиться в вузе ему так и не пришлось призвали в армию. И все свои открытия он сделал, не имея ученой степени! В 1918 году он как офицер царской армии был мобилизован в Белую гвардию. Ему, правда, удалось бежать, но несколько месяцев, проведенные среди белогвардейцев, остались «черной меткой» в его биографии, и с приходом к власти большевиков, опасаясь репрессий, Шаргею пришлось начать новую жизнь под фамилией Кондратюк, используя документы человека, недавно умершего от туберкулеза.

 Но с новым именем на долю ученого выпадают новые испытания: чтобы прокормить себя, ему приходится трудиться в разных уголках Союза, при этом выполняя самую черную работу: он был и грузчиком, и электриком, и кочегаром. Но талант не утаишь, проектируя элеваторы, Кондратюк снова поражает всех без единого гвоздя и чертежа строит знаменитый «Мастодонт» зернохранилище на 10 000 тонн высотой в 10-этажку! В условиях глобального дефицита того времени, данная задача кажется особенно непосильной. Поэтому ему не поверили, арестовали за «вредительство»: ведь конструкция могла рухнуть и тем самым нанести серьезный экономический ущерб. Ничего подобного: элеватор прослужил 60 лет, пока его не сожгли в 1970-х!

 В США он прослыл гением, непризнанным на родине, в Союзе же его считали чудаком: он не обращал никакого внимания на свой внешний вид, плохо питался, спал в мешке и всем рассказывал красивые сказки о полете на Луну. Окружающие иронизировали и открыто насмехались над ним, а он готовился отправиться в открытый космос. Как-то он пешком шел за границу с мешком перемолотых сухарей и сотней яиц, также растертых в порошок, его задержали, но увидев грязного бродягу в лохмотьях с мешком хлебно-яичного порошка, посчитали полоумным и отправили домой. В СРСР никто не хотел признавать ученого-самоучку, и лишь после высадки американцев на спутник Земли его соотечественники узнали настоящее имя человека, который «помог» сопернику, будучи неуслышанным дома.

 Все в жизни Кондратюка удивляет. До сих пор остается загадкой и его смерть. И хотя официальной остается версия, что он погиб на фронте в 1942 году, куда ушел добровольцем, многие всё же считают, что он был взят в плен, а впоследствии продолжал свои разработки то ли в Германии, то ли в США. В любом случае, нам остается гордиться нашим поистине великим соотечественником и всегда помнить его имя, что будет лучшей благодарностью за его открытия!

Автор: Илона Ивакина
Материалы:  Territory®

https://vk.com/page-71720444_47520722

1381рік … Як Полтава ханством була

Ім’я Батия назавжди увійшло у вітчизняну історію як символ жахів і катастроф під час завоювань. Маловідомий факт золотоординської історії полягає в тому, що вже прямий син Батия Сартак прийняв християнство і, за свідченнями істориків, був посвячений у диякони.

1-й Хан Князівства Мансура

1-й Хан Князівства Мансура

Після смерті Батия (1255/1256) Сартак став правителем Золотої Орди, але по дорозі з Каракоруму помер (ймовірно, був отруєний людьми свого дядька Берке). Збереглася відома фраза Сартака, яку він кинув в обличчя своєму дядькові Берке: «Ти мусульманин, я ж тримаюся віри християнської; бачити твоє обличчя для мене нещастя».

Смерть Сартака не стала кінцем християнства в Орді. Є свідчення, що він хотів похрестити Орду,та зробити державною релігією християнство. Однак для більшості кочівників, що жили грабежами і насильством, мабуть, християнська релігія була мало зрозуміла. Тим же, хто приймав християнство, залишався інший шлях – шлях переїзду і набуття нової Батьківщини. І таких було чимало. Серед них – десятки майбутніх дворянських прізвищ від Бібікова до Юсупових. Але, можливо, однією з найцікавіших була доля нащадків – Мамая.

Після вбивства Мамая генуезцями 1381 року, син Мамая Мансур покинув Крим і відправився в Золоту Орду, звідти, набравши військо, рушив на північ, на половецькі землі, з метою створення свого ханства. На території сучасних Сумської та Полтавської областей Мансур відновив кілька міст – Глинськ, Глинниця, Полтава, і проголосив ці землі своїми володіннями, незалежними від усіх сусідніх держав (в сучасній історичній літературі це місце значиться- Князівство Мансура).

Пізніше захопив південну частину Чернігівщини та Сумщини, сучасні Курську, Бєлгородську і Харківську області та Черкащину. Уклав союз з козаками і став їх ватажком.
У Келійній книзі та Синодальному списку написано:

І після Донськаго побоїща Мамаєв син Мансур-Кіят (Маркісуат) зарубав три міста Глінеск(Глінськ), Полдову (Полтаву), Глеченіцу (Глиницю). Діти ж Мансур-кіятови: меньшой син Скідер (Скідирь) зловив стадо коней і верблюдів і покочував в Перекопі, а великий син його Алекса залишився на тих градах преждепереченних.

В 1391 році Мансур загинув, в битві з військами Тамерлана під Самарою. В 1392 син Мамая-Мансура-Кіят – Алекса прийняв православну віру, отримавши ім’я Олександр.

Від сина Мамая – Мансур- Кіят – ведуть свій рід князі Глинські. Михайло Глинський влаштував у Литві заколот, намагаючись захопити верховну владу. Коли спроба не вдалася, перейшов на службу московським царям, а його племінниця Олена Глинська – народила Івана Грозного.

Так історія з’єднувала непоєднуване – давала місце прощенню образ, робила з нащадків ворогами братів і навіть поєднувала їх родинними узами по плоті.

article_23_2015_pi_2

http://azbyka.ru/forum/xfa-blog-entry/syn-batyja-xristianin.461/

Тростина з металевим наконечником

Про Петлюру відомо тільки те, що був він українським націоналістом і антисемітом, воював проти білих, червоних, махновців, німецьких інтервентів і закінчив своє життя в еміграції. З рідкісних фотографій на нас дивиться непоказний, погано скроєний чоловік з невиразним  обличчям, одягнутий у напіввійськовий френч. Хто ж він був, вождь українських самостійників, наш земляк, Симон Васильович Петлюра?

 

article_21_2015_polyavci_info

Народився Петлюра в 1879 році в Полтаві, в небагатій родині міського візника, хоча пізніше стверджував, що походить із старовинного козацького роду. Розумний, честолюбний, напористий, він зумів вступити в Полтавську духовну семінарію – ту саму, яку за кілька років до нього закінчив сумнозвісний Георгій Гапон.

З юності Петлюра став затятим ворогом Росії і вважав своїм духовним батьком гетьмана Мазепу. Так званий український націоналістичний рух було створено в австрійській Галичині (нині Львівська область) австро-німецькими спецслужбами виключно з антиросійськими цілями. Саме там Симона Васильовича навчили, як належить вести підривну роботу проти Російської держави.  Повернувшись, він тихо працює бухгалтером, а смуту 1905 зустрічає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Разом зі своїми одно партійцями він ратує за негайне створення «Великої України» від Дністра до Кубані, куди при Катерині II переселили загін запорозьких козаків.

Тоді ж скромний конторський службовець почав активно писати для українських націоналістичних газет, але писав важко, робив багато помилок, допускав  політично необачні судження.

У післяреволюційну перерву Петлюра перебрався до Москви і влаштувався працювати касиром в страхове товариство «Росія», жив тихо і перед царською охранкою не засвітився.
Почалася перша світова війна. Петлюру призвали в армію, але відправки на фронт він щасливо уникнув, спочатку потрапивши в тилові служби, а потім осівши в «Союзі земств», де навіть зробив невелику кар’єру.

Після Лютневої революції Петлюра заснував і очолив Український фронтовий комітет, а в травні 1917 року був обраний у Всеукраїнський військовий комітет Центральної ради (Київ). Через деякий час він стає головою цього комітету. Пізніше його обирають військовим міністром Генерального секретаріату Української Народної Республіки (УНР). Восени 1918 року Петлюра стає головним отаманом УНР. Таким чином, Симон Петлюра, не отримавши ні військової освіти, ні досвіду командування, ні досвіду служби в строю, хоча б рядовим, стає головнокомандувачем.
Дії петлюрівської армії за винятком початкового етапу були вкрай невдалими. Петлюру били і білі, і червоні, і махновці, і повстанські отамани.

У жовтні 1919 року петлюрівці були розгромлені Денікіним, потім їм завдала поразки Червона Армія. Залишки петлюрівського війська втекли на територію Польщі. Тут Симон Васильович згадав, що він соціал-демократ, і уклав так звану Варшавську угоду з іншим соціал-демократом – Пілсудським.
В ході радянсько-польської війни поляки спільно з петлюрівськими загонами почали наступ на українські землі. 6 травня 1920 вони захопили Київ, але вже в червні були вигнані Червоною Армією з України. Спроба Петлюри укласти угоду з Врангелем про спільні дії проти більшовиків не вдалася. Після ліквідації угруповання Врангеля в Криму в листопаді 1920 року Червона Армія розгромила і петлюрівців. Симон Васильович знову опинився в еміграції. Але поляки втратили інтерес до «самостійників» і, не бажаючи псувати відносини з Радянською Росією, вигнали Петлюру з Польщі.

Останні роки перед смертю сорокасемирічний Симон Васильович Петлюра жив скромно, тихо, відійшовши від будь-якої політичної діяльності . Він знав, що за ним невідступно стежать агенти ОГПУ. На його життя вже неодноразово робили замах, і тому він обзавівся важкою тростиною з металевим набалдашником, постійно змінював місця проживання і восени 1924 приїхав до Парижа. У березні 1925 він зняв скромну кімнату в дешевому готелі Латинського кварталу, де оселився з дружиною і малолітньою дочкою.
На вулиці Симон Васильович, як правило, знаходився завжди в товаристві дружини, обідав вдома. Але 25 травня 1926 він всупереч своїм правилам вирушив до невеличкого ресторанчику на бульварі Сен-Мішель. Цілком ймовірно, хтось призначив йому там зустріч, а сам не прийшов. Коли Петлюра вийшов з ресторану, до нього наблизився незнайомець.

– Пан Петлюра? – Запитав він. І тут же кілька разів вистрілив впритул з пістолета.  Обливаючись кров’ю,  Петлюра впав на асфальт. На постріли прибіг поліцейський. Вбивця навіть і не намагався втекти з місця злочину. Зі словами: «Я убив великого вбивцю!» – Він передав поліцейському пістолет і покірливо пішов до поліцейської дільниці.

Вбивцею виявився уродженець України якийсь Шварцбард. Він в 1910 році емігрував до Франції, де тримав годинникову майстерню.

На допиті Шварцбард показав, що це вбивство він скоїв без чиєїсь допомоги, як помста за загибель своїх родичів на Україні, де Петлюра був главою держави. Слідчий не сумнівався, що терорист брехав. Адже хтось же викликав Петлюру в ресторан, хтось же за ним стежив; і тільки виконання самого вбивства було доручено Шварцбарду.
Справа слухалася судом присяжних. Потрапити до зали міг далеко не кожен, вхідний квиток коштував 50 франків.  Захищав Шварцбарда кращий адвокат Франції  з двома помічниками. Суд над Шварцбардом перетворювався на суд над Петлюрою. Газети вимагали від присяжних повного виправдання вбивці, а його прихильники збирали для нього по підписці величезні грошові суми.

26 жовтня процес закінчувався. Дванадцять присяжних пішли в дорадчу кімнату. В нестерпному очікуванні завмерла публіка. У напруженій тиші пролунав голос : «Ні, не винен!»

У залі піднялися неймовірні крики радості. Збожеволілі біржовики, рабини, банкіри, журналісти зірвалися зі своїх місць, перекинули бар’єр, підняли Шварцбарда на руки і як героя винесли на вулицю. Збурень української громади ніхто не чув. У радянській пресі інформації про вбивство Петлюри та виправдання Шварцбарда не з’являлося.

http://secrets.in.ua

«Потяг-привид під Полтавою…» Розвіювання містики

У жовтій пресі і ненауково-популярних книгах з року в рік друкують одні й ті ж історії про таємничі зникнення людей. Але варто дістатися до першоджерел найвідоміших легенд, і містичний туман негайно починає розсіюватися…

article_19_2015_web

Нещодавно одна поважна київська газета надрукувала чергову «сенсацію», яку, щоправда, за останні 20 літ доводилося читати в різних виданнях не раз. «Поїзд-привид, сотню років «гуляє» по світу».

Почалася ця страшна катавасія ще 1911 року, коли від вокзалу в Римі відійшов потяг «поза розкладом», на якому вирушили в подорож місцеві багатії. Поїзд уже наближався до тунелю, як раптом його оповив густий туман і… з другого боку він так більше й не з’явився. Врятувалися лише двоє, які завбачливо вистрибнули напередодні…

А де поділися інші? Нібито «хтось колись» бачив документи, що буцімто ще за… 70 років до цього десь у Мексиці звідкись узялися більш як сотня італійців, котрі доводили, що приїхали сюди… на поїзді з Риму. Звісно, вся компанія невдовзі опинилася у психлікарні. З приводу цього, мовляв, є навіть записи якогось місцевого психіатра. А вчені висували версію, що поїзду вдалося в якийсь спосіб пронизати час. Відтоді його й «бачать» у різних кінцях світу.

Завбачливі італійці тунель замурували. Аби не поглинув іще парочку поїздів!

Уже влітку 1991-го потяг-привид «вперше пройшов повз станцію Заваличі в Полтавській області на переїзді чергової Олени Спиридонівни Чебрець. Потяг із наглухо закритими шторами, відчиненими дверцятами і порожньою кабіною машиніста рухався безшумно, давлячи місцевих курей…»

Звісно, втрата безневинних курей не могла не сколихнути місцеву громадськість. Докотилося аж до Києва!.. І от уже за справу береться «представник комісії з розслідування аномальних явищ Академії наук України» Василь Лещатий (у деяких публікаціях його називають «академіком»). Лещатий вирахував алгоритм появи поїзда-привида й 25 серпня 1991 року підстеріг його поблизу тих же Заваличів… «Академіку Лещатому вдалося навіть скочити на одну зі сходинок останнього вагона і… більше його ніхто не бачив».

Утім, ніхто не бачив і Заваличів – на Полтавщині не було й нема ані такої станції, ані полустанку. І ніхто й ніколи не чув в Академії наук про «академіка Лещатого». Проте так само «зникали» всі, хто бодай раз бачив таємничий поїзд-привид.

Отже, маємо справу з типовою містифікацією, на які такий багатий був початок 1990-х.

А що ж було насправді?

Як виявилося, історія була не просто вигадана на порожньому місці, а взята з жовтого журналу «Weekly World News» від 26 червня 1990 року . Там йшлося про наступне:
«Потяг, що віз більше 600 пасажирів, в’їхав у тунель довжиною 11,5 миль – і не виїхав звідти! До цих пір італійські офіційні особи не знайшли пояснень, що ж трапилося з поїздом з 43-х вагонів, що зник без сліду південніше Болоньї …

Пасажир, який зійшов на останній зупинці перед зникненням, згадує, що в поїзді почало творитися щось дивне.

«Все йшло добре, але десь за годину до останньої зупинки світло стало блимати, вода в санвузлах перестала йти, радіо вийшло з ладу.

Далі в статті говорилося, що поїзд заїхав в тунель, і тут звук гуркоту коліс обірвався. Український містифікатор додав «туман», прибрав сорок вагонів і, щоб не попастися на місці, датував подію 1911 роком!

Полтавчанка, Соня Делоне – авторка модного світового бренду, перша художниця, що мала персональну виставку в Луврі

Цього року виповнюється 130 років з дня народження Соні Делоне – художниці -графіка. Вона створювала одяг і театральні декорації, була дизайнером, працювала не тільки в області інтер’єрів, але й займалася тюнінгом автомобілів. Відома дослідниця українського авангарду Валентина Маркаде писала про Соні: “До чого б вона не доторкалася, все спалахувало гармонією кольорів, втілених у геометричні форми вишуканих прикрас”.

Article_17_2015_web

 

Соня Делоне-Терк (уроджена Сара Еліевна Штерн) народилася в 1885 році в Полтавській губернії. Батьки дівчинки померли дуже рано, і дитину забрав у свою сім’ю дядько Анрі Терк. Маючи адвокатську практику в Петербурзі, він зміг дати Сарі прекрасну освіту. В юності вона вчилася в Академії витончених мистецтв Карлсруе, а в 1905 році переїхала в Париж, де продовжила художню освіту в Академії Ла Палетт.

У 1910 році вийшла заміж за перспективного художника Робера Делоне, разом з яким розробила абсолютно новий стиль в образотворчому мистецтві – орфізм (або симультанізм). Живописною мовою концентричних “сонячних кіл” цей стиль висловлював динаміку руху, тонкощі колірних співзвуч. В цей же час Соня Делоне захопилася створенням малюнків на тканині, вишивкою і оформленням інтер’єрів. Навіть ковдрочку для свого новонародженого сина вона перетворила на арт-об’єкт, створивши його в стилі печворк (зберігається в Музеї сучасного мистецтва в Парижі), який вона потім взяла на озброєння, використовуючи в дизайні екстравагантних суконь.

Події Першої світової війни змусили подружжя переїхати до Португалії. Соня бралася за будь-яку роботу: оформляла спектаклі (балет Антона Аренського “Клеопатра”), створювала моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, тюнінг автомобілів, театральні костюми, ткала килими, ілюструвала книги. Тоді ж відкрила модний будинок Sonia, де продавала авторські авангардні сукні і прикраси.

Після війни подружжя повернулося до Парижа, де Делоне подружилася з засновниками сюрреалізму Андре Бретоном і Луї Арагоном, а також презентувала свої знамениті “сукні-вірша”. Поетичні рядки, які художниця відтворила на модних нарядах, написав знаменитий дадаїст Трістан Тцара. Її ноу-хау увійшли в моду, і в 1924 році на Єлисейських полях Соня відкрила “Сімультаністскій бутік”, де продавався одяг з фірмовими великими і помітними декоративними візерунками, ризиковані купальні костюми, головні убори для сучасних дівчат. Те, що почалося як радикальні дослідження колірних контрастів, стало модним брендом. Соня привернула заможних клієнтів.
Соня стала виключно популярним ілюстратором моди і творцем дизайнів текстилю, і в 1925 році американський журнал “Vogue” вийшов з рекламою “оптичної сукні” від Соні Делоне на обкладинці.

У 1939 році дизайнер заснувала салон під назвою Realites Nouvelles (“Нові реальності”), який існує і понині. Соня Делоне – перша художниця, що мала персональну виставку в Луврі (1964), а в 1975 році, за чотири роки до своєї смерті, була нагороджена Орденом Почесного легіону.

Після смерті Робера Делоне в 1941 році, Соня, незважаючи на спіткнувше її горе, продовжує з подвоєною енергією працювати над спільними проектами, прагне увічнити пам’ять про чоловіка, видає його теоретичні праці. Соня знову звернулася до живопису олією і гуашшю. Тони більш приглушені, більш зернисті, менш яскраві і розкуті, здебільшого складається з напівкіл, розташованих уздовж діагональних і вертикальних осей. На щастя, Соня жила довго. До моменту своєї смерті в 1979 році, її яскравий внесок у сучасне мистецтво було визнано. Шикарний автомобіль, Matra 530А, був розписаний нею на спеціальне прохання генерального директора компанії Жан-Люк Lagardère в 1968 році, коли їй було 82.

Так що наші міні-бікіні, вірніше стиль у моді 1968 року з фільму «Діамантова рука», може сміливо завдячувати цій сміливій неординарній жінці.

Її робіт, на жаль, немає в країні, де вона народилася, хоча ім’я стоїть одним з перших серед художників світового авангарду. Вона ніколи не забувала краю, що дав їй життя і здатність бачити всі кольори світу. “Яскраві фарби я люблю, – писала Соня Делоне у книзі спогадів. – Це фарби мого дитинства, фарби України”.

http://prmarina.livejournal.com/280174.html

Доля винахідника Піроцького. Віртуально перший трамвай почав рухатись у нас…

 

Незважаючи на свою геніальність, полтавчанин помер у злиднях, а його німецькі колеги – брати Сіменс стали мільйонерами.

article_16_2015_pi_webЗбирати відомості про Федора Аполлоновича Піроцького довелося буквально по крихтах. У містечку Сенча Полтавської області, де народився винахідник (17 лютого 1845), немає практично ніяких відомостей про сім’ю Піроцьких. У районному Лохвицькому краєзнавчому музеї повідомили лише те, що батьки Федора були військовими лікарями і нащадками українських козаків. А Федір в 18 років покинув рідні краї і більше не повертався.

Виїхавши з рідного дому, він відправився на навчання в Костянтинівський кадетський корпус Санкт-Петербурга, а потім в Михайлівську артилерійську академію. Але військова справа його мало приваблювала. Ще під час навчання Федору пощастило побувати на практиці на заводах Фінляндії. Тоді він і замислився, як підкорити електричний струм? В 1870 Піроцький розробив проект передачі електроенергії через дві машини і залізний дріт, укріплений через телеграфні ізолятори на дерев’яних стовпах. У вихідні він удосконалював свої досліди на практиці, ганяючи парові машини на занедбаних залізничних коліях біля Петербурзького порту.
У 1879 році Федір Піроцький надає владі Петербурга проект розробки міського трамваю, яким має рухати електрика, а не коні. Цікавими були його доводи: «Електрична конка сильна, швидка, надійна. Їй не потрібні стайні, і вона не залишає гною на вулицях. А головне – електрика буде коштувати дешевше, ніж овес і сіно».

Як часто буває  пітерські олігархи стали стіною проти геніального винаходу, проте вмілі німці скористалися працями Піроцького. Брати Сіменс на одній з виставок продемонстрували електричний «поїзд» з окремим локомотивом і двома платформами для пасажирів. Спочатку їх екіпаж використовувався як атракціон і мало нагадував трамвай. Але головне, що енергія до двигуна подавалась за схемою, розписаною нашим земляком у міжнародному «Інженерному журналі».

Перша в світі трамвайна лінія була відкрита в 1881 році в одному з передмість Берліна. І ще 5 років всі подібні транспортні шляхи в Європі будувалися за схемами Піроцького,  а мільйони заробляли брати Сіменс…

На батьківщині ж надовго забули про винахід, ганяючи на конці, возах та парових двигунах. Лише через 10 років, у лютому 1891-го, видатний інженер і підприємець генерал Аманд Струве отримав у Київській думі дозвіл на будівництво трамвайної лінії. І через півроку на місці сьогоднішнього Володимирського узвозу з’явилися рейки, а 1 червня 1892 тут запустили перший електричний трамвай.
У Москві він пішов тільки в 1899 році. А в Петербурзі на вулицях трамвай з’явився лише в 1907-му, через 27 років після опублікування винаходу Піроцьким!

Про особисте життя Федора Піроцького нічого не відомо. Мабуть, він, як і багато інших винахідників, настільки був захоплений винаходами, що часу на себе не залишалося. Адже, крім трамвая, він ще багато чого придумав: доменну піч, різні варіанти побудови гідроелектростанцій, проект з розподілу струму для освітлення Петербурга. Багато винаходів впроваджував на службі в артилерії. Постійні відрядження не давали навіть замислитися про дружину і дітей. Останнім його місцем служби була Івангородська фортеця у Варшаві, звідки в 1888 році його в чині полковника відправили на пенсію. Причому достроково. Причини невідомі. Але в результаті, не дослуживши пару місяців до 25-річного стажу, Піроцький отримав урізану пенсію, якої ледве вистачало на прожиток і оплату житла.

Не знаючи, що робити з цим мізером в столиці, Федір Аполлонович відправився в маєток свого дядька на Херсонщину, що дістався йому у спадок. Але після довгих судових розглядів він так і не отримав житла. Справа в тому, що ще під час навчання його прізвище понівечили і замість Піроцький в документах записали Пероцький. Скромному винахіднику нічого не залишалося, як виїхати і оселитися в готелі в Олешках (нині Цюрупинськ Херсонської області).

Після смерті (28 лютого 1898) про Піроцького таки дізналися в окрузі. У травні того ж року газета «Юг» опублікувала замітку про Федора Аполлоновича: «Ніяких грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, за рахунок описаного і пізніше проданого майна… На площі з молотка продавалися його речі. Всього було виручено 65 рублів… Непроданими залишилися 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: все це було наповнено діловими паперами, картинами, книгами». Після цього про Піроцького забули на довгі роки…

За матеріалами О. КУЧЕРЕНКО, «Комсомольська правда в Україні»

Щоб народ мій усміхнувся… Вишня з Полтавщини

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся!
Остап Вишня

article_12_2015_web«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.» – так починає свою автобіографію Остап Вишня. І нам уже смішно. Вимальовується в уяві такий собі веселий чоловічок, душа компанії… Хоч насправді доля одного з найвизначніших і найвідоміших українських гумористів дуже трагічна.

Народився Павло Михайлович Губенкоу насна Полтавщині, в Зіньківському повіті, на хуторі Чечва (біля містечка Груні). В сім‘ї було 17 дітей, тож статки родини і дитинство Павла уявити не важко. За його словами, воно пройшло в бур‘янах і коноплях. Та батьки все ж спромоглися вивчити хлопця – початкова двокласна освіта, а потім – Київська військово-фельдшерська школа. Трохи попрацювавши в лікарні, Павло Михайлович екстерном здає екзамени в гімназії і вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, який, проте, не закінчує.

В часи громадянської війни встиг повоювати у війську Центральної Ради і Директорії, за що й був заарештований ЧК. Та це йому якось обійшлося. Працює в газеті, починає публікувати власні твори.

В 1921 році вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня.  Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»

Встигає двічі одружитися. Про першу дружину Вишні джерела мовчать, відомо лиш, що це його односельчанка, з якою побрався в юному віці, і від якої мав сина В‘ячеслава. Друга дружина, вже на все життя, – це артистка театру Варвара Олексіївна Маслюченко, в яку закохався, побачивши на сцені в ролі Жанни Д‘Арк. ЇЇ доньку Марію письменник прийняв, як рідну.

Багато хто називаюєгумор Остапа низькопробним, «культурою примітивізму», а високу народну популярність пояснює низькою культурою населення.

Тим не менше, неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською.   До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. А для Українського селянства того часу ім‘я Остап Вишня було друге за значимістю після імені Тарас Шевченко! Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують, Причому звинувачення зовсім дике: терористичний замах на Постишева. Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: «Пишіть уже й що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!»… А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»

Сам Вишня теж був у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них,  розстріляти ж було велено Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За іншою – під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина зажувала й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити.

У таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в‘язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, як от « В останні роки населення Сибіру стрімко зростає»…

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника кладуть у лікарню. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свій патронат і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі трішки полегшилося. А потім хтось з чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів, і в 1943 році письменника звільняють. Правда стан його був такий, що відразу по тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її… Не менш трагічна зустріч з сином В‘ячеславом. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав шукати його за адресою до Києва. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином… В‘ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів… Возз‘єднана сім‘я переселилася до Києва.

Лише у 1955 р.письменник був реабілітований, а 28 вересня 1956 року він помер від серцевого нападу.Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Сміється над собою, – а значить, він має майбутнє!

http://probapera.org/publication/13/10231/biohrafiya-ostapa-vyshni.html

Легенда війни – літак «По-2» і «Нічні відьми» з «Дунькиного полку»

Навчальному літаку По-2 в роки війни була уготована непроста доля: саме ця легка «етажерка» з дерева, фанери і тканини стала грізною зброєю Перемоги у руках тендітних жінок, яких німці називали «Нічними відьмами».

article_11_2015_pi_web

У перші дні Великої Вітчизняної війни Радянський Союз втратив безлічі літаків, які були знищені прямо на аеродромах. Але й без цього кількісний та якісний склад радянських ВПС сильно поступався німецькому, тому в найкоротші терміни доводилося знаходити вихід зі ситуації, що склалася. Так, багато цивільних літаків були переобладнані в бойові. Серед них був і По-2. Його переваги полягали у тому, що зібрати літак можна було практично в будь-якому сараї, і зробити це могли робітники без високої кваліфікації. Це і дозволило з 1928 по 1954 рік побудувати фантастичні 33000 машин.

Спочатку По-2 застосовувався як зв’язковий і санітарний літак, але незабаром його вирішили переобладнати в нічний бомбардувальник. Ідея була проста: у денний час «Небесний тихохід» не має майже ніяких шансів провести успішний виліт, але вночі він здатний «підкрастися» до ворожої цілі непомітно і раптово завдати удару.

З По-2 було сформовано кілька підрозділів, та найвідомішим став 46-й гвардійський нічний бомбардувальний авіаційний полк, який був повністю жіночим. За час війни його льотчиці перебували в повітрі 28676 годин (1191 повну добу), скинули на супротивника майже 3 мільйони бомб.

Німці називали льотчиць «Нічними відьмами», і взагалі цей полк і По-2 разом з ним були оповиті безліччю легенд. Серед німецьких частин цей застарілий біплан вважався мало не таємною зброєю. Солдати вермахту з жахом розповідали один одному про те як цей літальний апарат під покровом ночі безшумно підлітає до цілі, зависає, скидає бомби, а потім, розвернувшись на 180 градусів, йде з величезною швидкістю на свій аеродром.

Насправді бомбардування велося таким чином. Підлітаючи до ворога, льотчиці приглушали двигун, скидали бомби прямо на ціль і йшли на дуже малій висоті над лісом, майже торкаючись колесами верхівок дерев, а якщо навколо були поля, то й зовсім на висоті 1-2 метрів. Дівчата самостійно підвішували бомбовий вантаж на спеціальні балки на нижній площині літака, який інколи перевищував 300 кг. Кожна за зміну могла перенести вагу, що досягає тонни. Дівчата працювали в крайній напрузі, що дозволяло їм боротися з ворогом на рівних з чоловіками.

ППО противника, незважаючи на те, що було забезпечено спеціальними прожекторами, виявити літак вдавалося рідко, а винищувачі, підняті на перехоплення бомбардувальників, були для них занадто швидкими і «проскакували» повз або врізалися в землю.
Нічні нальоти дуже дратували німецькі війська: приглушений шум мотора, який йшов незрозуміло звідки, невловимість По-2 і звістка про те, що літають на ньому жінки, деморалізував солдатів.

Бойовий шлях полку являє собою низку славних подвигів, внесок в які, зробила кожна з «нічних відьом». Незважаючи на грізне ім’я, які дали жіночому авіаполку фашисти, для простих людей вони назавжди залишаться благородними покорительками неба. З серпня і до грудня 1942 вони обороняли Владикавказ. У січні 1943 року полк брав участь у прориві лінії німецьких військ на Тереку, а також в наступальних операціях в районі Севастополя і Кубані. З листопада по травень 1944 прикривали висадку радянських сил на Таманський півострів. Полк залучали до прориву оборони фашистів під Керчю, в селищі Ельтиген, а також у звільненні Севастополя і Криму. З червня по липень 1944 авіаційний жіночий полк був кинутий у бій на річці Проня. З початку 1945 дівчат перекидають в Східну Пруссію, де «нічні відьми» на ПО-2 успішно ведуть бої і підтримують форсування річки Нарев. Березень 1945 відзначений в історії доблесного полку участю у визвольних боях за Гданськ і Гдині. За весь період полк здійснив понад двадцять три тисячі бойових вильотів

Але не варто думати, що дівчата, що літали на По-2 не гинули. Перед зенітними установками, гарматами і потужними кулеметами винищувачів літак був беззахисний, фактично прострілювався наскрізь, а через дерев’яну конструкцію легко спалахував.

Найтрагічнішим в історії полку стало 1 серпня 1943, коли було збито відразу чотири літаки. Тоді німецьке командування перекинуло в район бойових дій новітні нічні двомоторні винищувачі bf-110, про що в полку ніхто не знав. У ту ніч німецький ас Йозеф Коціок збив 3 літаки, причому дівчата згоріли живцем: на машинах не було парашутів. Ще один літак збили зенітники.

Всього за час війни загинуло 32 дівчини, проте жодна з них не вважається зниклою безвісти. Після Перемоги комісар полку Євдокія Яківна Рачкевич, об’їздила місця боїв і розшукала могили всіх загиблих «Дунькиного полку». 23 дівчатам, які воювали на ПО-2, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Одна з них, Наталя Меклін, уродженка Полтавської області.

http://www.aif.ru/society/history/1420070

«Комендант смерті», кровавий кат з Полтави

Зазвичай, будь-яке місто славлять яскраві особистості, які досягли  чогось особливого. Наш герой, скоріше антигерой, Полтаву не прославляв, хоча ім’я його в свій час було відомо настільки, що ним лякали дітей і дорослих…

article_10_2015_pi_web

Патологічна жорстокість не є уніфікованим надбанням якогось народу, садисти були і є в багатьох країнах і серед багатьох народів. Андрій Чикатило, виродок Педро Алонсо Лопес, Бернгард Пріган з післявоєнної Німеччини, колишній морпіх Джейсон Макговен із США. Ми розповімо вам про нашого, з дозволу сказати, земляка, хоча свої криваві справи він творив трохи на схід.

Степан Опанасович Саєнко народився в 1886 р в робітничій сім’ї в Полтаві. Їхня сім’я, за чутками, проживала в районі залізничних майстерень, де батько Степана тримав столярну майстерню. Сім’я заробляла саме з цього, хоча син столяра не гребував і крадіжками. Чим займався Саєнко до революції не відомо, дослідники говорять про наявність непрямих свідчень, що він був пов’язаний з криміналом, був засуджений і провів пару років на каторзі.

Коли грянула перша світова війна, Степан Опанасович «від мазався» від армії, проте в 1916 р. його затримали і відправили на фронт. Саєнко підбиває кілька земляків¬малоросів і дезертирує до Харкова. Це місто назавжди впише в свою історію його ім’я чорними літерами .

У жовтні 1917 р. Саєнко вже командує загоном червоногвардійців і бере участь у захопленні більшовиками влади в Харкові, після чого стає заступником коменданта міста, а в 1919р. переходить на службу в ВЧК, і займає пост командира загону «Особливого призначення». Завданням загону було безпосереднє виконання розстрілів та здійснення «екзекуцій», включаючи тортури. Жахи, які творили ці нелюди, вражають розум. Людей розпинали, скальпували, виколювали очі, здирали шкіру, рубали груди, пхали розжарене вугілля в усі отвори, ховали живцем. Зняття шкіри і скальпування було «фірмовою справою» саєнковского загону. У числі перших, кого особисто розстріляв Саєнко, був Єпископ Харківський Никодим.

О.Саєнко особисто брав участь в тортурах. «Робочий день» О.Саєнка починався з того, що він випивав склянку людської крові . На «особистому рахунку» нелюда – кілька тисяч розстріляних людей. Він навіть отримав партійну кличку: «Комендант смерті». Він п’яним ходив по вулицях Харкова та розстрілював мирних перехожих. Зробити з ним нічого не могли: партійна влада його сама боялася.

У 1920 р. С.А.Саенко призначили верховним слідчим наркомату юстиції, потім – заступником начальника Харківського карного розшуку, де він «прославився» розстрілами підозрюваних у скоєнні навіть самих незначних правопорушень. Ніяких «формальностей» Саєнко не було потрібно. Часто хвалився: «Сьогодні розстріляв 85 осіб. Як жити приємно і легко! ».

У 1922 р. до Харкова приїхав, за дорученням Дзержинського, С.Ф.Реденс: в Москву надходило дуже багато скарг на Саєнко, а люди стали їхати з Харкова світ за очі. Реденс був вражений пустими харківськими вулицями: люди боялися, що їм попадеться на шляху Саєнко і вб’є, тому намагалися не виходити з будинків. За рішенням Реденса Саєнко був узятий під варту. Незабаром його відпустили, але від роботи він був відсторонений, а в 1924р. звільнений в запас з ОГПУ.

Після звільнення з «органів» Саєнко перейшов на господарську роботу: був директором заводу «Червоний Жовтень» у Харкові, потім – деяких інших підприємств. У політичній діяльності не брав участь, розуміючи, що в ситуації, що склалася в країні після завершення Громадянської війни, «чистильники» в колишніх кількостях не потрібні, і їх можуть почати самих знищувати. Тому він не прагнув робити кар’єру, не підтримував ніякі опозиції. Це йому допомагало уникнути репресій в подальшому.

У 1938р. Саєнко все-таки прийшли заарештувати, але він зустрів чекістів з гранатою в руці, і ті пішли; більше його не чіпали.

У 1948р. Саєнко вийшов на пенсію, був нагороджений орденом Леніна. Був персональним пенсіонером союзного значення.
Дивно, що він прожив так довго. Більшовицький нелюд відправився в пекло 17 серпня 1973 Удостоївся некролога від працівників КДБ. На 2-му міському кладовищі Харкова мирно стоїть його пам’ятник з написом: «Спи спокійно, дорогий Стьопочко».

P.S. Прізвище Саєнко має один з трьох дніпропетровських маніяків, кілька років тому вбивали людей молотками і викрутками та знімали все це на відео …

http://history.ui.ua/ua/unr_ussr/stepan_sae

Полтавська битва. Урок історії: Як навчитися долати амбіції

 

Зазвичай бойові дії руйнують міста. Парадокс, але в продовж 100 років в Полтаві більшість пам’ятників, будівель і навіть вулиць з’являлися саме завдяки Північній війні XVIII століття. Полтавська битва, що тривала кілька годин, протягом цілого століття створювала і розвивала місто.

article_9_2015_webДо 1709 Полтава була містечком з населенням 4 тис. чоловік. Для порівняння: число загиблих у Полтавській битві шведських солдатів досягає 10 тис. Довгий час Полтава залишалася повітовим містечком. Не допоміг навіть візит Катерини II: фаворит імператриці граф Потьомкін влаштував лише історичну реконструкцію легендарного бою – правда, вельми грандіозну. Цариці видовище сподобалося.

Вона обсипала його [Потьомкіна] подарунками та щедро роздавала чини та ордени генералам і офіцерам. Самої Полтави щедрість не торкнулася – імператриця відбула до Харкова.

Повертати Полтаву із забуття стали на початку XIX століття. Наближався 100-річний ювілей битви, а зміцніла за століття імперія не могла пропустити такий привід.

Перша знакова подія сталася в 1802 році: Малоросійську губернію зі столицею в Чернігові розділили на дві – Чернігівську та Полтавську. Губернатором Полтавщини призначили дійсного таємного радника, князя Олексія Куракіна – фаворита імператорів Павла I і Олександра I. Чиновник вирішив сповна скористатися ювілеєм для розвитку міста. Враховуючи важливість події, з Полтави він задумав зробити ні багато ні мало, а маленький Петербург. Завдання було більш ніж амбітним.

Майбутній центр губернської столиці Куракін запропонував облаштувати на місці, де Петро I зустрівся із захисниками Полтавської фортеці. Площу назвали Олександрійською на честь тодішнього імператора Олександра I.

Згідно з планом від великої круглої площі розходилося вісім вулиць, а посередині кола вирішили встановити пам’ятник Слави. Проект затвердили теж в дусі класицизму, взявши за основу тріумфальні колони древніх римлян.

До 100-річчя не встигли: чавунну колону з позолоченим орлом відкрили із запізненням на два роки – 27 червня 1811-го. Нарешті «велике село» стало маленьким Петербургом.

Олександр I завітав до Полтави в 1817 році. Для імператора, який на той момент уже здобув лаври переможця наполеонівських військ, влаштували історичну реконструкцію битви – як свого часу для Катерини.

До візиту місцеві поліцейські зруйнували будинок, в якому відпочивав Петро I в день великої битви. Хата була дерев’яною і старою, на думку місцевої влади, псувала вигляд міста. Щоб зберегти хоча б дух меморіального місця, Рєпнін наказав поставити тут обеліск.

Дерев’яна Спаська церква, де Петро I молився перед боєм, теж неабияк занепала, її вдалося врятувати завдяки саркофагу. А на місці самої битви заклали церкву Святого Сампсонія. Її урочисто освятили в 1856-му – таким чином збулося побажання Петра I заснувати тут монастир.

Але однію тільки архітектурою не визначається благополуччя міста – Полтаві був потрібен економічний розвиток. Для цього місцева влада клопотала про перенесення до столиці губернії Еллінського ярмарку, який до цього квартирував у Ромнах. Ця торгова площадка мала величезні обороти і за значимістю стояла в одному ряду зі знаменитим Нижньогородським ярмарком.

Запекла суперечка між громадами двох міст тривала не один рік. Полтавчани перемогли в 1852-му, не в останню чергу завдяки все тій же Північній війні.

Разом з ярмарком в Полтаві з’явилися євреї та іноземні гості, що було важливо для розвитку міста. Де євреї, там і гроші. У Полтаві, на Еллінському ярмарку завдяки євреям з’являються крім сукон західного краю іноземні шовкові та камзольні матерії, голландське полотно і віденський галантерейний товар. Крім того, для покупки головного ярмаркового товару, шпанського сукна, на Еллінський ярмарок приїжджали австрійські та прусські торговці.

200-річчя Полтавської битви святкували з розмахом. На святкування виділили колосальну суму – 240 тис. руб. Місто отримало нові споруди. На місці Подільського бастіону фортеці встановили Білу альтанку, на полі битви поряд з братською могилою воїнів відкрили музей. З’явився і новий пам’ятник захисникам фортеці – кам’яна стела з бронзовим левом.

Імператор гідно оцінив і місто, і торжества. Не сподобався високому гостю лише будинок земської управи (Краєзнавчий музей), побудований за рік до ювілею. Розкішна будівля, багато прикрашена національними орнаментами, була виконана в стилі українського модерну.
Але государ розкритикував не архітектуру, а ідеологію: «Стиль будинку виконаний як би для малоросів та їхньої історії, що вкрай неприпустимо і шкідливо для держави».

Що шкідливо, а що корисно для держави?- питання до цього часу не з’ясовано. Сьогодні історичним монументам і храмам Полтави, рясно прикрашеним імперською символікою, поки вдається переживати нинішнє протистояння з Росією. Двоголовий орел на пам’ятнику на місці відпочинку Петра I відбувся спробою перефарбовування в жовто-блакитні кольори, а на монументі Слави до золотої птиці приставили український прапор.

На думку деяких істориків, Північна війна створила не тільки місто Полтаву, а й цілу державу – Швецію в її нинішньому вигляді. Поразка в Північній війні змусила шведів відмовитися від роздування військових бюджетів, збирання земель, великодержавних амбіцій та інших «принад», властивих імперіям. Замість цього скандинави переключили зусилля на вирішення внутрішніх завдань, від чого програли на глобальній арені, але виграли як комфортна країна для життя.

Перемоги найчастіше схиляють до самозаспокоєння і консерватизму, тоді як невдачі підштовхують до перегляду поглядів і розвитку.

http://korrespondent.net

Яндекс.Метрика