Петербург

Доля винахідника Піроцького. Віртуально перший трамвай почав рухатись у нас…

 

Незважаючи на свою геніальність, полтавчанин помер у злиднях, а його німецькі колеги – брати Сіменс стали мільйонерами.

article_16_2015_pi_webЗбирати відомості про Федора Аполлоновича Піроцького довелося буквально по крихтах. У містечку Сенча Полтавської області, де народився винахідник (17 лютого 1845), немає практично ніяких відомостей про сім’ю Піроцьких. У районному Лохвицькому краєзнавчому музеї повідомили лише те, що батьки Федора були військовими лікарями і нащадками українських козаків. А Федір в 18 років покинув рідні краї і більше не повертався.

Виїхавши з рідного дому, він відправився на навчання в Костянтинівський кадетський корпус Санкт-Петербурга, а потім в Михайлівську артилерійську академію. Але військова справа його мало приваблювала. Ще під час навчання Федору пощастило побувати на практиці на заводах Фінляндії. Тоді він і замислився, як підкорити електричний струм? В 1870 Піроцький розробив проект передачі електроенергії через дві машини і залізний дріт, укріплений через телеграфні ізолятори на дерев’яних стовпах. У вихідні він удосконалював свої досліди на практиці, ганяючи парові машини на занедбаних залізничних коліях біля Петербурзького порту.
У 1879 році Федір Піроцький надає владі Петербурга проект розробки міського трамваю, яким має рухати електрика, а не коні. Цікавими були його доводи: «Електрична конка сильна, швидка, надійна. Їй не потрібні стайні, і вона не залишає гною на вулицях. А головне – електрика буде коштувати дешевше, ніж овес і сіно».

Як часто буває  пітерські олігархи стали стіною проти геніального винаходу, проте вмілі німці скористалися працями Піроцького. Брати Сіменс на одній з виставок продемонстрували електричний «поїзд» з окремим локомотивом і двома платформами для пасажирів. Спочатку їх екіпаж використовувався як атракціон і мало нагадував трамвай. Але головне, що енергія до двигуна подавалась за схемою, розписаною нашим земляком у міжнародному «Інженерному журналі».

Перша в світі трамвайна лінія була відкрита в 1881 році в одному з передмість Берліна. І ще 5 років всі подібні транспортні шляхи в Європі будувалися за схемами Піроцького,  а мільйони заробляли брати Сіменс…

На батьківщині ж надовго забули про винахід, ганяючи на конці, возах та парових двигунах. Лише через 10 років, у лютому 1891-го, видатний інженер і підприємець генерал Аманд Струве отримав у Київській думі дозвіл на будівництво трамвайної лінії. І через півроку на місці сьогоднішнього Володимирського узвозу з’явилися рейки, а 1 червня 1892 тут запустили перший електричний трамвай.
У Москві він пішов тільки в 1899 році. А в Петербурзі на вулицях трамвай з’явився лише в 1907-му, через 27 років після опублікування винаходу Піроцьким!

Про особисте життя Федора Піроцького нічого не відомо. Мабуть, він, як і багато інших винахідників, настільки був захоплений винаходами, що часу на себе не залишалося. Адже, крім трамвая, він ще багато чого придумав: доменну піч, різні варіанти побудови гідроелектростанцій, проект з розподілу струму для освітлення Петербурга. Багато винаходів впроваджував на службі в артилерії. Постійні відрядження не давали навіть замислитися про дружину і дітей. Останнім його місцем служби була Івангородська фортеця у Варшаві, звідки в 1888 році його в чині полковника відправили на пенсію. Причому достроково. Причини невідомі. Але в результаті, не дослуживши пару місяців до 25-річного стажу, Піроцький отримав урізану пенсію, якої ледве вистачало на прожиток і оплату житла.

Не знаючи, що робити з цим мізером в столиці, Федір Аполлонович відправився в маєток свого дядька на Херсонщину, що дістався йому у спадок. Але після довгих судових розглядів він так і не отримав житла. Справа в тому, що ще під час навчання його прізвище понівечили і замість Піроцький в документах записали Пероцький. Скромному винахіднику нічого не залишалося, як виїхати і оселитися в готелі в Олешках (нині Цюрупинськ Херсонської області).

Після смерті (28 лютого 1898) про Піроцького таки дізналися в окрузі. У травні того ж року газета «Юг» опублікувала замітку про Федора Аполлоновича: «Ніяких грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, за рахунок описаного і пізніше проданого майна… На площі з молотка продавалися його речі. Всього було виручено 65 рублів… Непроданими залишилися 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: все це було наповнено діловими паперами, картинами, книгами». Після цього про Піроцького забули на довгі роки…

За матеріалами О. КУЧЕРЕНКО, «Комсомольська правда в Україні»

Присмак полтавської корупції початку XIX століття

Навесні 1812 ротмістр Охтирського гусарського полку Володимир Миколайович Милорадович стояв зі своїм ескадроном в селі Селище Полтавської губернії. За півверсти від Селища знаходився маєток вдови поміщика Григорія Григоровича Іваненко. Час від часу ротмістр відвідував сусідку, щоб поговорити з нею і крадькома помилуватися її дочкою Ганною, юної спадкоємицею статків в 800 селянських душ.

article_1_2015_webВолодимир був молодий, 23-х років, приємної зовнішності, освічений. Належав до відомого українського шляхетного роду, міг похвалитися спорідненістю з впливовими вельможами двору Олександра I. Проте будучи один з восьми синів статського радника

Н. А. Милорадовича , в якого було ще дев’ятеро дочок на виданні, природно мав скромні достатки. Однак юнак завжди дуже вдало грав у карти, тому жив на широку ногу.
Можливо, що багата вдова таємно закохалася в молодого гусара, але достовірно відомо, що вона мріяла видати за нього свою дочку. А чи подобався ротмістр панночці – про це історія замовчує.

28 квітня 1812 ротмістр Милорадович отримав наказ терміново виступити з ескадроном в похід. Домовившись зі священиком Свято-Георгіївської церкви отцем Федором, що той відслужить молебень перед відправленням в похід, Володимир запросив в свою квартиру молодших офіцерів на чай. Веселощі були в розпалі, коли раптом слуга повідомив, що з ротмістром хоче поговорити панночка, та сама – сусідка Ганна Григорівна.

Панночка, плачучи, розповіла, що мати вигнала її з дому назавжди за те, що не зуміла, мовляв, одружити на собі такого чудового кавалера. Якби гусари і їх бравий командир пили один тільки чай, можливо, Володимир вчинив би більш розумно. Однак він відразу, запропонував Ганні руку і серце і умовив отця Федора повінчати їх. Оскільки довелося вирушати в похід, молоду дружину він відправив до її матері, забезпечивши грошима. Ротмістр зумів уникнути неприємностей по службі, хоч і одружився, не отримавши дозволу від командування. Однак головні неприємності чекали на нього попереду.

Промчали криваві 1812-й і 1813 роки, йшов 1814-й … У Вітчизняну війну і в закордонних походах Володимир хоробро воював, був поранений, нагороджений орденами – і йому як і раніше щастило в картах. Карти його і підвели: коли вже підполковник Милорадович обіграв «по-крупному» німецького принца, послідувала скарга російському імператору – і надто щасливий гравець був відправлений у відставку з наказом безвиїзно жити в Києві. А тут ще й дружина вже близько року не відповідала на його листи …

По дорозі на Україну, Володимир зустрів у трактирі свого старого приятеля і дізнався від нього, що вдома його … давно поховали.
А вдова знову вийшла заміж і ось-ось народить від другого чоловіка.

Знявши квартиру в Києві, опальний підполковник відправив розпорядника у Полтавську губернію провести розвідку, а у священика Федора взяти свідоцтво про шлюб. Повірений вдало завершив розвідку, привіз свідоцтво і доповів про зухвалу чиновницької витівку. Виявилося, що теща Володимира, жінка жорстока і свавільна, нещадно карала кріпаків. Навесні 1813 вона спромоглася запороти різками за дріб’язковий проступок свою вагітну дворову бабу. Як на гріх, дізнання проводив земський комісар Степан Самойлов. Якщо раніше комісар за щедру винагороду покривав подібні ексцеси жорстокої поміщиці, то тепер він , пообіцяв відправити її на каторгу, якщо та не віддасть йому в дружини свою дочку. З тих пір листи Володимира перехоплювалися, розпускалися чутки про його смерть від ран, а Ганна Григорівна принесла себе в жертву заради порятунку матері.

Дізнавшись про приїзд до Києва першого зятя, мати Ганни від переляку раптово померла, а її другий чоловік заходився вибудовувати свій захист. Підкупивши все місцеве начальство, світське і духовне, він доводив тепер, що першим одружився на Ганні Григорівні, а Володимир нібито силою повінчався з нею.

Слідство почалося в 1815 році і тривало довго, за цей час Ганна Григорівна встигла народити Самойлову ще п’ятьох дітей. Чесному священику, отцю Федору ніхто не вірив, а Ганна Григорівна на суді свідчила на користь нинішнього чоловіка.

Коли ж, завдяки клопотанню впливових родичів Володимира, був присланий в 1818 році з Петербурга столичний слідчий, він, нарешті, розібрався в справі. Суд постановив розвести жінку з обома чоловіками, дітей визнати незаконними, а Самойлова відсторонити від служби, позбавити всіх прав і стану та відправити на заслання. Але цей вирок не тільки не виконувався, але й не оголошувався кілька років. Самоулов купив усіх , спокійно продовжував служити і володіти маєтком та чужою дружиною доки не помер. Ось тоді-то Ганна Григорівна поїхала на заслання до Сибіру, а її діти стали незаконнонародженими.

Цар Микола І повернув підполковника Милорадовича на службу. Він пішов у відставку в 1848 р., а помер в 1864-му бездітним.

www.gazetapoltava.info

Яндекс.Метрика