маєток

Спільна таємниця пірамід графа Львова і графа Закревського

 

article_18_2015_web

Дивно, але ще в середині століття члени таємних товариств намагалися зрозуміти справжню функцію пірамід. Далі всього в цих дослідженнях, як з’ясовується, просунулися масони.

Нещодавно була знайдена одна з унікальних лабораторій 18 століття, в якій масони проводили свої секретні експерименти. У 20 кілометрах від міста Торжок Тверської області є споруди у вигляді пірамід, які досі вважалися декоративними елементами садиби графа Миколи Львова. Але мало хто знає, для чого граф насправді використовував рукотворні піраміди. Виявилося, що одинадцятиметрова піраміда була найміцнішою спорудою у садибі графа Львова. За нею ніхто не доглядає вже більше ста років, але вона існує немов поза часом. Неймовірно, але учасники експедиції не знайшли ні тріщин в стінах, ні слідів корозії. Фахівці впевнені – вся справа в підборі матеріалу, який використовував граф Львов, адже за професією він був професійним архітектором.

Така увага до вибору каміння, впевнені вчені, невипадкова, адже сам граф Львов був членом таємного товариства. Можливо, його піраміда стала першою і єдиною, в якій масони проводили свої секретні експерименти. Судячи із записів самого графа Львова, масони намагалися управляти потоками якоїсь невидимої енергії.

Вважалося, що 13 членів масонської ложі, що вимовляють особливі заклинання під час ритуалу усередині піраміди, можуть ні багато, ні мало, а впливати на свідомість людей. Наскільки успішними були ці експерименти? У це важко повірити, але майже відразу після зведення піраміди, той же архітектор Львов несподівано отримав найбільше замовлення в історії царської Росії.

Після посвяти в магістри ордена, граф Львов стає вхожий в будинок імператриці Катерини II. Йому доручають найбільші проекти країни, такі як, наприклад, реконструкція Московського Кремля.

Вражаюче, але в маєтку графа Львова навіть у посушливі роки збирали хороший урожай. Мало того, якимось незбагненним чином, в середній смузі Росії селянам вдалося виростити промисловий сорт винограду. При цьому сам граф зізнавався, що в сільському господарстві він абсолютно не розбирається.

Невже масонам вдалося, якимось чином, створити особливий мікроклімат в цьому районі? Не виключено, що російські масони отримали доступ до стародавніх технологій перетворення енергії. Крупиці цих знань були доступні лише єгипетським жерцям. Це підтверджують археологічні знахідки, які ставлять у глухий кут сучасну науку.

Піраміди є і в Полтавській області, то й не дивно, що їх автори, були членами масонських лож. Одна з пірамід, та що розташована в селі Комендатівка Кобеляцького повіту, була побудована як родова усипальниця дворян Білевичів. Друга, побудована в 1898 році, в селі під назвою Березова Рудка. Її творцем є представник графського роду, Ігнатій Закревський, що перебував на службі у російського імператора Олександра Третього.

Що допомогло Закревському досягти великих успіхів у юриспруденції залишається загадкою. Можливо, що й Ігнатій Закревський як і граф Львов проводив в піраміді секретні масонські експерименти, намагаючись управляти потоками магічної енергії.

Адже його кар’єра теж була блискавичною. Він був головним суддею в Санкт-Петербурзі, прокурором харківської судової палати, обер-прокурором Сенату, працював у Варшаві, його приймали в кращих будинках Європи.

По Другій світовій війні підприємлива радянська влада надумала перетворити піраміду Закревського на господарське приміщення: тут обладнали склад молокозаводу, адже в її камерах продукція добре зберігалася, селяни ж годинами просиджували в них, поправляючи здоров’я.

У 1980-х роках у Березовій Рудці запланували звести новий клуб, тому цінна пам’ятка культури й архітектури ХІХ століття мала піти на злам, бо, мовляв, не вписується в архітектурний ансамбль села. Однак споруда була такою міцною, що її не подужали навіть потужні бульдозери: розчин, за давнім рецептом, замішували на яєчному білку й крові молодих тварин.

Зазвичай організації масонів носять таємний і закритий характер. Тому, те що відбувалося в середині пірамід графа Львова і Закревського на справді, давно стерла історія… Чутки ж приписують їм всесилля.

Газета «Полтавці інфо»

Присмак полтавської корупції початку XIX століття

Навесні 1812 ротмістр Охтирського гусарського полку Володимир Миколайович Милорадович стояв зі своїм ескадроном в селі Селище Полтавської губернії. За півверсти від Селища знаходився маєток вдови поміщика Григорія Григоровича Іваненко. Час від часу ротмістр відвідував сусідку, щоб поговорити з нею і крадькома помилуватися її дочкою Ганною, юної спадкоємицею статків в 800 селянських душ.

article_1_2015_webВолодимир був молодий, 23-х років, приємної зовнішності, освічений. Належав до відомого українського шляхетного роду, міг похвалитися спорідненістю з впливовими вельможами двору Олександра I. Проте будучи один з восьми синів статського радника

Н. А. Милорадовича , в якого було ще дев’ятеро дочок на виданні, природно мав скромні достатки. Однак юнак завжди дуже вдало грав у карти, тому жив на широку ногу.
Можливо, що багата вдова таємно закохалася в молодого гусара, але достовірно відомо, що вона мріяла видати за нього свою дочку. А чи подобався ротмістр панночці – про це історія замовчує.

28 квітня 1812 ротмістр Милорадович отримав наказ терміново виступити з ескадроном в похід. Домовившись зі священиком Свято-Георгіївської церкви отцем Федором, що той відслужить молебень перед відправленням в похід, Володимир запросив в свою квартиру молодших офіцерів на чай. Веселощі були в розпалі, коли раптом слуга повідомив, що з ротмістром хоче поговорити панночка, та сама – сусідка Ганна Григорівна.

Панночка, плачучи, розповіла, що мати вигнала її з дому назавжди за те, що не зуміла, мовляв, одружити на собі такого чудового кавалера. Якби гусари і їх бравий командир пили один тільки чай, можливо, Володимир вчинив би більш розумно. Однак він відразу, запропонував Ганні руку і серце і умовив отця Федора повінчати їх. Оскільки довелося вирушати в похід, молоду дружину він відправив до її матері, забезпечивши грошима. Ротмістр зумів уникнути неприємностей по службі, хоч і одружився, не отримавши дозволу від командування. Однак головні неприємності чекали на нього попереду.

Промчали криваві 1812-й і 1813 роки, йшов 1814-й … У Вітчизняну війну і в закордонних походах Володимир хоробро воював, був поранений, нагороджений орденами – і йому як і раніше щастило в картах. Карти його і підвели: коли вже підполковник Милорадович обіграв «по-крупному» німецького принца, послідувала скарга російському імператору – і надто щасливий гравець був відправлений у відставку з наказом безвиїзно жити в Києві. А тут ще й дружина вже близько року не відповідала на його листи …

По дорозі на Україну, Володимир зустрів у трактирі свого старого приятеля і дізнався від нього, що вдома його … давно поховали.
А вдова знову вийшла заміж і ось-ось народить від другого чоловіка.

Знявши квартиру в Києві, опальний підполковник відправив розпорядника у Полтавську губернію провести розвідку, а у священика Федора взяти свідоцтво про шлюб. Повірений вдало завершив розвідку, привіз свідоцтво і доповів про зухвалу чиновницької витівку. Виявилося, що теща Володимира, жінка жорстока і свавільна, нещадно карала кріпаків. Навесні 1813 вона спромоглася запороти різками за дріб’язковий проступок свою вагітну дворову бабу. Як на гріх, дізнання проводив земський комісар Степан Самойлов. Якщо раніше комісар за щедру винагороду покривав подібні ексцеси жорстокої поміщиці, то тепер він , пообіцяв відправити її на каторгу, якщо та не віддасть йому в дружини свою дочку. З тих пір листи Володимира перехоплювалися, розпускалися чутки про його смерть від ран, а Ганна Григорівна принесла себе в жертву заради порятунку матері.

Дізнавшись про приїзд до Києва першого зятя, мати Ганни від переляку раптово померла, а її другий чоловік заходився вибудовувати свій захист. Підкупивши все місцеве начальство, світське і духовне, він доводив тепер, що першим одружився на Ганні Григорівні, а Володимир нібито силою повінчався з нею.

Слідство почалося в 1815 році і тривало довго, за цей час Ганна Григорівна встигла народити Самойлову ще п’ятьох дітей. Чесному священику, отцю Федору ніхто не вірив, а Ганна Григорівна на суді свідчила на користь нинішнього чоловіка.

Коли ж, завдяки клопотанню впливових родичів Володимира, був присланий в 1818 році з Петербурга столичний слідчий, він, нарешті, розібрався в справі. Суд постановив розвести жінку з обома чоловіками, дітей визнати незаконними, а Самойлова відсторонити від служби, позбавити всіх прав і стану та відправити на заслання. Але цей вирок не тільки не виконувався, але й не оголошувався кілька років. Самоулов купив усіх , спокійно продовжував служити і володіти маєтком та чужою дружиною доки не помер. Ось тоді-то Ганна Григорівна поїхала на заслання до Сибіру, а її діти стали незаконнонародженими.

Цар Микола І повернув підполковника Милорадовича на службу. Він пішов у відставку в 1848 р., а помер в 1864-му бездітним.

www.gazetapoltava.info

Замок поблизу якого влітку каталися на санях

 

article_42_2014_pi_web

Порівняно не далеко від Полтави, всього за 112 км, знаходиться село Шарівка. І мало б хто з українців про нього знав, якби не один архітектурний пам’ятник, Замок, або палац Кеніга – справжнє диво архітектурного мистецтва…

Перший фундамент будівлі у Шарівці був закладений ще в 1700 р. поміщиком Ольховським. Потім він тричі перебудовувався різними власниками і нарешті потрапив до рук німецького барона Леопольда Кеніга.

Шалено багатий на ті часи барон володів на Україні трьома заводами – кінним, цукровим і цегляним. На своїх заводах Леопольд Кеніг прагнув досягти європейського рівня: виплачував пенсії, пільги, мав свій медичний персонал, бібліотеки, запрошував вчителів для навчання сільської молоді.

Хоча барон багато працював, все ж закохався у місцеву дівчину, ім’я якої історія не зберегла. Довго він наполягав, щоб вона погодилася стати його дружиною. Та серце молодої панянки кохання не зачепило. Все ж, за наказом батьків, дівчина погодилася стати його дружиною.

На весілля приїхали артисти з Петербургу, виступали циркачі, танцював балет. А гості, коли побачили всю красу білого замку, так і назвали його – «Білий Лебідь». Він височів над озером, простягаючи до води білі крила, а в його тіні, немов ангели, спокійно плавали білі лебеді. Найважливіше для власника цього Раю було догоджати і потурати примхам панни. Знаючи, як вона любила квіти, він побудував величезні теплиці і стежив, щоб кожного ранку прислуга по всьому замку розставляла свіжі букети обов’язково з росою на пелюстках.

Але, так сталося, що молода дружина раптово захворіла на туберкульоз легенів – сухоти, висловлюючись мовою того часу. Засмучений барон, сподіваючись хоч як допомогти дружині, створює навколо замку цілющий мікроклімат. Для цього він найняв цілу групу ботаніків для створення парку-дендрарію. Безліч рослин, очищаючи повітря, дозволяли панночці відчувати себе набагато краще. Посередині парку відбудували будинок лісника – з дуба і без єдиного цвяху, де вона могла відпочити. Відчуваючи безвихідь, шалено закоханий барон виконував будь-які примхи дружини. Одним з найдивовижніших його вигадок, як розповідають, була цукрова гірка. Одного разу влітку в спеку їй захотілося покататися на санях. Леопольд наказав своїм робітникам за одну ніч з кількох тонн цукру створити штучну гірку. На ранок панночка вже каталася з гірки на санчатах разом з місцевою дітворою.

Кажуть, що, незважаючи на всі старання, барон так і не зміг закохати в себе дружину. Будучи дуже зайнятою людиною, він відправив її одну на морські курорти, де в один прекрасний день вона йому зрадила. Спостерігачі, приставлені до панночки, донесли сумну звістку чоловікові. Глибоко ображений, він наказав привезти до замку ту саму величезну брилу граніту, на якій дружина вдавалася до любовних утіх. Коли дружина повернулася додому, Леопольд Кеніг промовчав, що знає про зраду. Але прогулюючись по унікальній липовій алеї, там липи схожі на стрункі тополі, вона побачила камінь і відразу зрозуміла, що таємниця розкрита. Однак навіть почуття провини не змусило її достойно оцінити і полюбити свого чоловіка.
Леопольд не посмів в чомусь її дорікнути. Він пробачив дружину і робив усе, щоб скрасити залишок її днів.

Нажаль, злий рок переслідував сім’ю Кеніг до кінця. У 1917 р, коли почалася революція, подружня пара була змушена покинути свої володіння і переїхати до Німеччини. Відразу після переїзду панночка померла, барон не переніс втрати і скоро пішов за нею.
Пам’ятником трагічної любові залишився замок «Білий лебідь». І, що особливо цікаво, люди, які відвідали його, відчувають містичний вплив на свої долі. Закохані, що побували в замку, практично ніколи не розлучаються. Люди, що пережили розчарування або зазнали зраду, і ті, хто випробував гіркоту нерозділеного кохання, в замку «Білий лебідь» знаходять душевний спокій.

Деякі відвідувачі замку кажуть, що якщо зосередитися і прислухатися до тиші, то можна почути ледь чутне биття серця Леопольда, яке все ще любить.

Сьогодні замок знаходиться в руїнах. Занедбана будівля не реставрується, рослини в парку-дендрарії повільно вимирають. Пам’ятник архітектури значиться під охороною держави, яка не в змозі його охороняти і утримувати. Прекрасне місце могло б стати новою туристичною точкою на карті оновленої України, місцем паломництва розбитих сердець.

http://gazetapoltava.info/

Господар, трьох маєтків у Полтаві та вулиці Банкової у Києві, найбагатший лікар імперії, Фрідріх Мерінг

 

article_16_2014_pi_webУ 1845 році в полтавський маєток графа Сперанського приїхав з Німеччини доктор Фрідріх Фрідріхович Мерінг. Лікар,«виписаний із Саксонії», лікував родини поміщиків всієї округи. Дуже скоро двадцатитрьохрічний саксонець, після підтвердження кваліфікації хірурга і акушера, стає завідувачем лікарні на 50 ліжок у селі Бурімка Золотоніського повіту на Полтавщині.

 

Через деякий час, щоб підготуватися до докторського іспиту, він їде до Петербургу, де працює в госпіталі під керівництвом Пирогова.

Завдяки Пирогову кар’єра Мерінга стрімко злітає. 3 травня 1855 Фрідріх Мерінг завідує терапевтичним відділенням у військовму госпіталі , пізніше – консультує при лікарні Інституту шляхетних дівчат і училищі графині Лєвашової . Разом з медичною кар’єрою зростає і ранг цивільної служби: після затвердження у дворянстві (1860 р.) Мерінг удостоюється звання надвірного радника, у 1861р. – колезького радника , у 1864 р. – статського радника. З 1871 року стає гласним Київської думи, яким був протягом 17 років. При цьому Фрідріха Мерінга вважають першим доктором в місті. Серед його пацієнтів були практично всі представники вищого світу, сім’ї губернаторів, соратники по університету. Однак Мерінг лікував і бідних громадян, саме вони і принесли професору гучну загальну славу. Як справжній лікар, Мерінг вирушав на допомогу хворому і за тридев’ять земель, з незаможних плати за лікування не брав.

Чудовий клініцист і діагност – він придбав величезну славу. Будучи від природи людиною рідкісної доброти, Федір Федорович був для всіх однаково доступний , завжди готовий прийти на допомогу. Сказати, що Мерінг користувався величезними симпатіями у киян – буде недостатньо, кияни обожнювали його.
Федір Мерінг з професорською платнею в університеті в 3500 рублів на рік став найбагатшим лікарем в імперії, маючи мільйонний статок. У заповіті Федір Федорович відписав, своїм дружині і дітям, шість маєтків у Київській, три маєтки у Полтавській, лісову дачу і два маєтки в Подільській губерніях, а також кілька будинків і «пустопорожніх» місць у величезній садибі в центрі Києва, яку кияни нарекли Мерінговським садом.

Скуповувати ділянки в центрі Києва, в аристократичному районі Липки, Федір Мерінг почав одразу по переїзді в місто .

За пару років Мерінгу вдалося здійснити приголомшливу угоду. Величезну частину свого київського володіння професор медицини придбав за 121 тис. руб. Це 22 тис. кв. сажнів садиби між вулицями Інститутською, Хрещатиком і Шовковичною.

Мерінг розбиває маєток на окремі ділянки і забудовує . В основному, по вулицях Банковій і Хрещатику. З міською Думою він укладає договір на спільне проведення робіт з благоустрою Банкової вулиці, зобов’язуючись за виділені йому 4301 руб. влаштувати в потрібних місцях дамби та насипи, а по закінченні цих робіт прокласти ще й тротуар з тумбами.

З 1875 року садибу на Банковій професор здає за контрактом в найм на 12 років Окружному штабу Київського військового округу з щорічною платою по 27100 руб. Згодом контракт продовжувався аж до ХХ ст., коли садиба остаточно перейшла у власність військового відомства. У 1936-1939 рр.. старі стіни послужили основою нового архітектурного об’єкту, де нині розташувався Секретаріат президента України.
Пристрасний «землезбирач» скупив майже всі будинки, що прилягали з лівого боку Хрещатика до його маєтку. Мерінговський сад ( 28810 кв. м) являв собою парк з алеями , оранжереями, ставком, парковими спорудами . У саду був цирк Крутікова, до якого проклали спуск від Інститутської вулиці, каток, тут же діяло товариство велосипедистів.

Але для Федора Мерінга київська садиба, як і маєтки в губерніях, були лише засобом перспективних капіталовкладень, адже ціна землі зростала як на дріжджах.

Маленьке князівство професора медицини після його смерті поступово розпалося.
Що змусило молодого Фрідріха Мерінга іммігрувати до України? Невже настільки спокусливим для потомственого медика було місце лікаря на цукровому заводі в Полтавській губернії ? Скоріш за все він був просто далекоглядним підприємцем.

До речі! Вся київська преса в жовтні 1887 кілька днів розповідала про смерть Федора Федоровича Мерінга. І не тільки в некрологах , а й у своєрідних репортажах з панахиди і похорону. Проводити в останню путь Федора Мерінга прийшло не менше ста тисяч киян (а всього тоді в Києві проживало 165 тис.осіб). У день відспівування в кірсі на Лютеранській і в день похорону, Хрещатик і прилеглі вулиці були заповнені народом , багато хто щиро плакав.

Київський журналіст Ярон писав: «Смерть його стала не тільки горем його сім’ї , а й усього київського населення . Відспівування було видатним: Києву вперше довелося бачити відспівування за участю православних священиків , лютеранського пастора і рабина ; це було кращим і наглядним доказом безмежної любові до Федора Федоровича всього київського населення».

http://www.interesniy.kiev.ua

Яндекс.Метрика