життя

Вчимося виживати в племені хунза

У Гімалаях живе унікальний народ – хунзи, середня тривалість життя яких … 120 років. Вони не знають хвороб і старості.
У 40-50 років їх жінки виглядають як молоді дівчата, а в 65 років здатні народжувати; чоловіки ж навіть у 90 років легкі і рухливі, здатні проходити по 100 км в день..

article_web_24_2015

Хунзи (хунзакути) – індоєвропейський народ, що проживає у високогірних районах Кашміру, що знаходяться під контролем Пакистану.

Ці красиві, стрункі люди завжди веселі, доброзичливі, спокійні, гостинні і сердечні, незважаючи на суворі умови життя. Їх житло – крихітні кам’яні будинки без вікон, з одним отвором для димоходу. Худоба перебуває в цій же оселі, але за перегородкою. Не виключено, що в такій тісноті їм тепліше, адже будинки майже не опалюються (немає дров), і навіть миються хунзи тільки холодною водою. Втім, в цих кам’яних будиночках вони живуть лише 2-3 зимових місяці, а решту часу проводять на чистому повітрі, де сплять і їдять, народжують дітей.

На чолі цього народу стоять король і рада старійшин. Їм легко управляти своїми підданими, адже в цьому суспільстві не буває злочинів, отже – немає ні поліції, ні тюрем. Лікарні також практично не потрібні, адже хунзакути, на відміну від народів-сусідів, ніколи не хворіють. Вони – єдиний народ на планеті, у якого не буває злоякісних захворювань, і навіть глибокі старці не страждають старечим маразмом і недоумством.

У 1963 році хунзів відвідала французька медична експедиція на чолі з доктором Бельвефе. Французи провели перепис населення і були вражені – згідно з документами, що зберігаються в мечеті, середня тривалість життя у хунзакутів становить 120 років!

У 1984 році у гонконгській газеті «Ейшауік» з’явилося наступне повідомлення: «Коли Саїд Абдул Мабуд прибув до лондонського аеропорту Хітроу, він приголомшив працівників імміграційної служби, пред’явивши паспорт, де датою народження значився 1823. За документами виходило, що сивобородому старцю минуло 160 років». Виявляється, Абдул Мабуд має прекрасне здоров’я, гарну пам’ять і може розповісти про події середини дев’ятнадцятого століття! Але і 160 років – не межа для людей цієї народності.

І навіть у самому виникненні цього самобутнього племені багато таємничого. На думку істориків, засновниками перших поселень хунза були воїни з армії Олександра Македонського. Не випадково хунзи говорять власною мовою, зовні схожі на європейців.

Вони сповідують іслам, але для них релігія – особиста справа кожного, тому в їх поселеннях ви не почуєте звичних закликів на молитву.
Хунзи ігнорують також заборону, накладену в мусульманському Пакистані на вживання спиртного. Вечорами у вуличних кафе вам можуть піднести власну «версію» виноградного самогону та виноградне міцне вино.

Деякі вважають, що причина незвичайного довголіття хунзів криється саме на цьому смачному вині, інші ж пояснюють це молодильними властивістю місцевих абрикосів. У сезон збору врожаю всі дахи уставлені кошиками з абрикосами, і долина виглядає дуже мальовничо – немов хтось розмалював її помаранчевою фарбою.

Але виростити не тільки абрикоси, а взагалі будь-які овочі та фрукти тут дуже складно, адже долина майже повністю позбавлена грунтів та лісів, а дощі випадають тільки взимку. В далині видно засніжені вершини, але, як кажуть, близький лікоть, так не вкусиш – воду збирають, користуючись системою каналів, і дорожать кожною краплею.
Крихітні худі корови дають в день не більше 2-х літрів рідкого молока, а вівці і кози майже не дояться. М’ясо цих тварин, жилаве, позбавлене жиру – рідкість на столі хунзів.

У зимові ж місяці вони харчуються мізерними запасами злаків, сушеними абрикосами і овечою бринзою. Навесні ж, вони починають голодувати, вживаючи тільки трави і дикі овочі, та роблять зернові коржі. Іноді буває, що вони майже нічого не їдять і лише раз на день п’ють напій з сушених абрикос. У них навіть є приказка: «Твоя дружина не піде за тобою туди, де не плодоносять абрикоси».

Зернові ж коржі готують особливим способом, без дріжджів, розтираючи пшеничні зерна в кам’яних ступках, а потім заливаючи їх водою. Після цього жінки висушують коржі на стінах своїх будинків.

Також вони їдять зерна з урюку, які інші народи зазвичай викидають. І в усі пори року на їхньому столі повністю відсутня біле борошно і цукор, а вживання кухонної солі зведено до мінімуму.

Але система харчування – це ще не все, що робить цей народ особливим. Цілком імовірно, що головний секрет їхньої молодості криється в особливому ставленні до життя, душевному спокої і оптимізмі, повазі до старших. Адже якщо людина неправильно мислить, то від хвороб її не врятує ні гірське повітря, ні правильне харчування. Тому не дивно, що сусіди хунза, що живуть в тих же кліматичних умовах, живуть у 2 рази менше і страждають багатьма захворюваннями.

http://repin.info/zateryannye-plemena/hunzy-sekrety-dolgozhitelstva

 

Діагнози родини Миколи Гоголя

article_8_2015_pi_web

 

Головний лікар Полтавського обласного психо­неврологічного диспансеру Віталій Закладний не один десяток років рятує від депресивних станів своїх пацієнтів. При цьому глибоко цікавиться історією і ставить діагнози відомим історичним персонам. Який діагноз поставив полтавський психіатр Миколі Гоголю?

Батько письменника, Василь Опанасович Гоголь, був дуже хворобливим. Судячи з усього, страждав на туберкульоз: відомо, що у Василя часто траплялися лихоманки, а за кілька днів до смерті горлом пішла кров. Помер рано, в 48 років.
По материнській лінії у Гоголя було багато дивних людей, що захоплювалися містикою. Сама ж Марія Іванівна була вкрай вразлива, недовірлива. Картини Страшного суду, намальовані «маменькой» в дитинстві, переслідували Гоголя все життя.

Двоє старших дітей в сімействі Гоголів-Яновських померли відразу після народження, тому подружжя дуже переживали, щоб Микола не повторив їх долю. Довгоочікуваного спадкоємця всіляко опікали і оберігали, тим більше що хлопчик не відрізнявся міцним здоров’ям.

Відомий біографічний факт, як Нікоша втопив кота в ставку, говорить більше не про жорстокість дитини, а про спробу самовираження. Хлопчик хотів довести самому собі, що хоч на щось здатний, намагався побороти слабкість характеру.

При цьому навчався майбутній письменник погано, хоча педагоги відзначали його хорошу пам’ять і сприйняття. Часто скаржився, що шість років навчання пройшли даром.
А одного разу, щоб уникнути покарання, Гоголь так переконливо прикинувся божевільним, що перелякав все гімназійне начальство.

Майже все життя Гоголь страждав від болю в шлунку і кишечнику і не соромився докладно описувати в листах друзям свої «коліки» і «гемороїдальні запори». А ще хвалився знайомим: мовляв, його перевіряли лікарі з Парижа і знайшли патологію – шлунок розташований догори дном.

Драматизм ситуації був ще й у тому, що Гоголь мав відмінний апетит, з яким не вмів і не вважав за потрібне боротися. Міг, наприклад, в один присід з’їсти банку варення, гору пряників і випити цілий самовар чаю.
Крім того, у Гоголя були негаразди з печінкою, він страждав частими нападами, непритомністю, постійно відчував холод в ногах.

Напади депресії у нього траплялися дуже часто, заважали не тільки працювати, а й жити. Гоголь скаржився на тугу, нудьгу, запаморочення і дивну бездіяльність розуму. З 27-річного віку його працездатність пішла на спад. Письменник почав усамітнюватися, перестав спілкуватися з близькими.
Лікарі, які після смерті Гоголя намагалися поставити йому діагноз, вважали його психічно хворим, знаходили ознаки спадкового божевілля. Але ознак шізофреніі у Гоголя і близько не було. По-перше, ця хвороба проявляється у людей до двадцяти років. По-друге, такі хворі не можуть творити, тим більше так цілеспрямовано і так різнопланово, як Гоголь.

У письменника не було і типових для шізофреніі симптомів – таких як емоційне зубожіння, безволля і розщеплення психіки. Рівень медицини того часу тільки прискорив кончину генія. Йому ставили п’явки, робили кровопускання, що при його ослабленому організмі тільки шкодило здоров’ю.
Так що живи письменник у двадцятому столітті, його змогли б підлікувати і значно продовжити життя. Адже у Гоголя не було смертельних хвороб – він помер від серцево-судинної недостатності, яка з’явилася на тлі гастроентерологічних і психологічних хвороб.
Дивацтва і пристрасті похмурого генія

У письменника була пристрасть до рукоділля; з великим задоволенням він вишивав, кроїв собі хустки й перешивав жилети.

Писав тільки стоячи, а спав – тільки сидячи. По вулицях ходив з лівого боку, через це дуже часто стикався з пішоходами.
Постійне ходіння по кімнаті з кутка в куток, а також катання кульок з білого хліба допомагали Гоголю вирішувати надскладні і важкі завдання.

За матеріалами О. КУЧЕРЕНКО, http://kp.ua

Колоритне життя полтавського ідола революції, героя-зрадника Гапона…

 

article_20_pi_webПочаток 20-го століття … Дивний це був час. І дивні люди його творили. Мрійники, циніки, терористи, подвійні агенти … У списку цих далеко не пересічних персонажів наш земляк, Георгій Гапон, мабуть, один з найколоритніших.

Для тих, хто забув шкільний курс історії: Георгій Гапон (народився в 1870 р. В селі Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії) – священик, який організував у 1905 р. хід робочих до царя, що вилився в масову бійню «Кривавої неділі» і поклав початок Першої в нашій історії революції. У березні 1906 р. Гапон був убитий групою бойовиків-есерів за звинуваченням у співпраці з владою та зраду революції.

Однак, коли в 1917 р. відкрилися архіви охоронки, з’ясувалося, що в списку агентів (з 1870 по 1917р. їх налічувалося понад 10 тисяч) Гапон не значився. Та й не дозволялося жандармам залучати до агентурної роботи священиків. Проте, «правосуддя» відбулось, поставивши крапку в долі людини і клеймо «зрадник» на його репутації.

Як же все відбувалося?

«Кривава неділя» зробила Георгія Гапона зіркою № 1 політичного небосхилу.

Гапон збирався, якщо цар прийме петицію від робітників, взяти з самодержця клятву негайно підписати указ про загальну амністію і скликати всенародний Земський збір (віче). Після чого вийти до народу і махнути білою хусткою, відкриваючи всенародне свято. Якщо ж цар петицію не прийме і не підпише указ, Гапон мав намір махнути червоною хусткою і дати знак до всенародного повстання, надавши революціонерам свободу дій.

Дивно, але цей червоно-білий хустковий план був справою здійсненною. Народ обожнював Гапона і вважав пророком, посланим Богом для захисту робочого люду. Що стосується реалій, то за оцінками поліції Гапон міг вивести на вулиці близько 200000 чоловік.

Але історія внесла свої корективи: замість царя-батюшки робочу демонстрацію зустріли солдати. Вони відкрили вогонь, натовп кинувся врозтіч, залишивши на снігу вбитих і тяжкопоранених. Згідно з офіційною статистикою було вбито 76 осіб, поранено – 233. Народний підрахунок (можливо, за допомогою революціонерів) стверджував про п’ять тисяч жертв.

Після розгрому ходи Гапон ховався і чекав масового повстання. Але відбулися лише окремі заворушення. Розчарований, він виїхав з Петербурга, а через кілька днів переправився за кордон.

Опинившись в Женеві лідер народної ходи сповна насолодився новознайденою славою. Про Гапона писали газети, його впізнавали, його прихильності домагалися партійні та політичні бонзи. Більшовики, есери, анархісти, ліберали – всі звали Гапона наперебій до себе, всі бажали підпорядкувати людину, під впливом якої перебували сотні тисяч робітників. Гапон же підкорятися не збирався і хотів сам очолити революційні перетворення.
За півроку, проведених в еміграції, Гапон увійшов, а потім припинив членство в кількох партіях, написав книгу, вплутався в авантюри з закупкою зброї, організував новий союз. За цією бурхливою діяльністю він не помітив, що часи змінилися і він, як політична фігура, залишився в ізоляції. Він робить спробу повернутися на Батьківщину нелегально. Але влада видворила його з країни, поставивши умову вести серед робітників агітацію проти збройного повстання та впливу революційних партій.

З тих пір у своїх численних інтерв’ю та прокламаціях Гапон стверджував, що революціонери штовхають робочий народ у прірву, агітуючи за збройне повстання, що народ до активної боротьби не готовий ні технічно, ні морально.
Відступивши від своїх принципів, Гапон втратив і свій майже містичний вплив на народні маси. У пресі почалася широкомасштабна кампанія проти Гапона. Численні публікації звинувачували Гапона в зраді і продажності, а деякі партії обговорювали плани фізичної ліквідації Гапона.

Подальші події були ретельно сплановані. Нібито заздалегідь запрошені робітники, сховалися і підслухали, як Гапон умовляв свого приятеля  видати соратників по партії.

Обурений підступністю колишнього кумира, один з робітників, втративши терпіння, накинувся на Гапона. Після недовгої сутички той був задушений накинутою ззаду мотузкою, а його тіло було підвішене на вбитий в стіну гак. Це сталося о 7 годині вечора 28 березня 1906 р.

«Саме вбивство, за визначенням лікарів-експертів, виконано було з видатною жорстокістю, яка доходить до цинізму. Смерть була повільна і, ймовірно, вкрай болісна. Якщо Гапон не відчував страждання від удушення, то лише тому, що він був раніше оглушений ударом по голові. На трупі виявлено сліди жорстокої боротьби. Вбивці, на думку лікарів, проявили чисто професійне звірство, – вони пили і їли до вбивства, і навіть після нього. Вся обстановка вказує скоріше на найманих вбивць, ніж на людей, якими керує ідея революційної кари », – було написано в матеріалах слідства.

Вбивство Гапона так і залишилося загадкою, не було розкрито.

Але, незважаючи на всі чутки, поховали Георгія Гапона, як героя. На його могилі деякий час стояв великий дерев’яний хрест з написом: «Герой 9 січня 1905 Георгій Гапон». Однак незабаром могилу зрівняли з землею. А ім’я людини, яка була ідолом революції, перетворили на символ зрадництва. Чи справедливо? Про це нікому не відомо.

www.gazetapoltava.info

За матеріалами www.portal-slovo.ru , www. newspb.by.ru,www.institute.liescience.org

Яндекс.Метрика