Архів статтей

Колоритне життя полтавського ідола революції, героя-зрадника Гапона…

 

article_20_pi_webПочаток 20-го століття … Дивний це був час. І дивні люди його творили. Мрійники, циніки, терористи, подвійні агенти … У списку цих далеко не пересічних персонажів наш земляк, Георгій Гапон, мабуть, один з найколоритніших.

Для тих, хто забув шкільний курс історії: Георгій Гапон (народився в 1870 р. В селі Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії) – священик, який організував у 1905 р. хід робочих до царя, що вилився в масову бійню «Кривавої неділі» і поклав початок Першої в нашій історії революції. У березні 1906 р. Гапон був убитий групою бойовиків-есерів за звинуваченням у співпраці з владою та зраду революції.

Однак, коли в 1917 р. відкрилися архіви охоронки, з’ясувалося, що в списку агентів (з 1870 по 1917р. їх налічувалося понад 10 тисяч) Гапон не значився. Та й не дозволялося жандармам залучати до агентурної роботи священиків. Проте, «правосуддя» відбулось, поставивши крапку в долі людини і клеймо «зрадник» на його репутації.

Як же все відбувалося?

«Кривава неділя» зробила Георгія Гапона зіркою № 1 політичного небосхилу.

Гапон збирався, якщо цар прийме петицію від робітників, взяти з самодержця клятву негайно підписати указ про загальну амністію і скликати всенародний Земський збір (віче). Після чого вийти до народу і махнути білою хусткою, відкриваючи всенародне свято. Якщо ж цар петицію не прийме і не підпише указ, Гапон мав намір махнути червоною хусткою і дати знак до всенародного повстання, надавши революціонерам свободу дій.

Дивно, але цей червоно-білий хустковий план був справою здійсненною. Народ обожнював Гапона і вважав пророком, посланим Богом для захисту робочого люду. Що стосується реалій, то за оцінками поліції Гапон міг вивести на вулиці близько 200000 чоловік.

Але історія внесла свої корективи: замість царя-батюшки робочу демонстрацію зустріли солдати. Вони відкрили вогонь, натовп кинувся врозтіч, залишивши на снігу вбитих і тяжкопоранених. Згідно з офіційною статистикою було вбито 76 осіб, поранено – 233. Народний підрахунок (можливо, за допомогою революціонерів) стверджував про п’ять тисяч жертв.

Після розгрому ходи Гапон ховався і чекав масового повстання. Але відбулися лише окремі заворушення. Розчарований, він виїхав з Петербурга, а через кілька днів переправився за кордон.

Опинившись в Женеві лідер народної ходи сповна насолодився новознайденою славою. Про Гапона писали газети, його впізнавали, його прихильності домагалися партійні та політичні бонзи. Більшовики, есери, анархісти, ліберали – всі звали Гапона наперебій до себе, всі бажали підпорядкувати людину, під впливом якої перебували сотні тисяч робітників. Гапон же підкорятися не збирався і хотів сам очолити революційні перетворення.
За півроку, проведених в еміграції, Гапон увійшов, а потім припинив членство в кількох партіях, написав книгу, вплутався в авантюри з закупкою зброї, організував новий союз. За цією бурхливою діяльністю він не помітив, що часи змінилися і він, як політична фігура, залишився в ізоляції. Він робить спробу повернутися на Батьківщину нелегально. Але влада видворила його з країни, поставивши умову вести серед робітників агітацію проти збройного повстання та впливу революційних партій.

З тих пір у своїх численних інтерв’ю та прокламаціях Гапон стверджував, що революціонери штовхають робочий народ у прірву, агітуючи за збройне повстання, що народ до активної боротьби не готовий ні технічно, ні морально.
Відступивши від своїх принципів, Гапон втратив і свій майже містичний вплив на народні маси. У пресі почалася широкомасштабна кампанія проти Гапона. Численні публікації звинувачували Гапона в зраді і продажності, а деякі партії обговорювали плани фізичної ліквідації Гапона.

Подальші події були ретельно сплановані. Нібито заздалегідь запрошені робітники, сховалися і підслухали, як Гапон умовляв свого приятеля  видати соратників по партії.

Обурений підступністю колишнього кумира, один з робітників, втративши терпіння, накинувся на Гапона. Після недовгої сутички той був задушений накинутою ззаду мотузкою, а його тіло було підвішене на вбитий в стіну гак. Це сталося о 7 годині вечора 28 березня 1906 р.

«Саме вбивство, за визначенням лікарів-експертів, виконано було з видатною жорстокістю, яка доходить до цинізму. Смерть була повільна і, ймовірно, вкрай болісна. Якщо Гапон не відчував страждання від удушення, то лише тому, що він був раніше оглушений ударом по голові. На трупі виявлено сліди жорстокої боротьби. Вбивці, на думку лікарів, проявили чисто професійне звірство, – вони пили і їли до вбивства, і навіть після нього. Вся обстановка вказує скоріше на найманих вбивць, ніж на людей, якими керує ідея революційної кари », – було написано в матеріалах слідства.

Вбивство Гапона так і залишилося загадкою, не було розкрито.

Але, незважаючи на всі чутки, поховали Георгія Гапона, як героя. На його могилі деякий час стояв великий дерев’яний хрест з написом: «Герой 9 січня 1905 Георгій Гапон». Однак незабаром могилу зрівняли з землею. А ім’я людини, яка була ідолом революції, перетворили на символ зрадництва. Чи справедливо? Про це нікому не відомо.

www.gazetapoltava.info

За матеріалами www.portal-slovo.ru , www. newspb.by.ru,www.institute.liescience.org

Той хто написав «Три мушкетера», написав детектив про дочку полтавського генерала

 

article_19_2014_webОлександра Дюма називали вигадником – скорописцем , за своє життя він написав 647 творів на найрізноманітніші теми. Його цікавило все: історія, злочини, видатні люди і навіть рецепти іноземної кухні. Він намагався бути в гущі найважливіших подій, їздив по різних країнах Європи, виходив з повстанцями на вулиці Парижа, де його мало не вбили. Повертаючись додому, він сідав до столу і писав, писав, забуваючи про все. Його авантюрні романи були перекладені багатьма мовами світу, вони послужили основою для численних театральних постановок, художніх фільмів. Інтерес до його творчості не згас і в XXI столітті.

 

У 27 років Дюма став знаменитий та багатий. Він швидко зрозумів, що читачам цікаві відомі постаті минулого, які живуть пристрастями, люблять , страждають, гинуть. Своїх героїв – герцогів, графів, баронів – він наділяв різними якостями : кого відвагою, кого боягузтвом; жінок – чарівною красою. Один за одним, як з конвеєра виходили в світ романи : «Ізабелла Баварська», «Шевальє д’Арманталь» , «Три мушкетери».

Ім’я Дюма не сходило з вуст парижан. Редактори газет стояли до нього в чергу, благаючи дати їм перше право на публікацію його творів з продовженням. Публіка жадала Дюма! Він писав без перепочинку. Барвисто, авантюрно, захоплююче зображував історію Франції. За «Трьома мушкетерами» з’явилися «Двадцять років потому», «Віконт де Бражелон», «Королева Марго», «Графиня де Монсоро», «Сорок п’ять». У цей же час він створив серію книг під загальною назвою «Історія знаменитих злочинів», в яких розкрив завісу над таємницею правлячих дворів Англії, Німеччини, Італії і навіть Росії. У цикл під назвою «Історія знаменитих злочинів» увійшло 18 історичних новел, що оповідають про страшні злочини, вчинені особами з вищого світу.

Як відомо, Дюма цікавився і нашою історією, тому написав оповідання «Ванінка», яке увійшов до цієї збірки. Його сюжет заснований на справжніх історичних документах, в числі яких покази свідків, листи та протоколи слідства.
Ванінка – донька полтавського генерала Чермайлова. Генерал граф Чермайлов, після керування одним з великих міст в околицях Полтави, був відкликаний у Санкт-Петербург Павлом I. Він залишився вдівцем і жив з дочкою, яка успадкувала від матері не лише стан, красу, а й гординю, пишалася тим, що рід її бере початок від татарського полководця, який вторгся в XIII столітті до Малоросії разом з ордами Чингісхана. Вдівець, не в змозі був займатися вихованням дочки і тому найняв для неї англійську гувернантку, яка замість того, щоб збавити своїй вихованці пил, ще посилила в ній вроджений аристократизм. Поряд з іншими науками Ванінка успішно засвоїла одну: виявляти повне презирство до всіх, хто був нижче «її величі». Що стосується кріпаків, то вони були для неї лише бородатими скотами, істотно нижче її коней або собак, за яких вона, не замислюючись, віддала б життя будь-кого із кріпосних. Та незважаючи на жорстокість, і їй були властиві людські почуття, і їй було призначено любити і бути коханою молодим бідним аристократом Федором Ромайловим. Велика любов і пристрасть, штовхнула її на божевільний вчинок.

Оповідання «Ванінка» Дюма написав, ще мало знаючи про наші традиції, тому в ньому є багато вигаданих не властивих імен, епізодів і побутових неточностей, (наприклад, опис публічної порки батогом), але від цього абсолютно не псується загальне враження від прочитаного.

Талант письменника Олександра Дюма, автора безсмертних «Трьох мушкетерів» і «Графа Монте- Крісто», дозволив йому створювати захоплюючу прозу , яка тримає читача в напрузі до останньої сторінки. Здається, що вся людська мудрість полягає в двох словах: чекати і сподіватися.
Хто не читав « Історія знаменитих злочинів: Ванінка», обов’язково прочитайте. Це ж дивно, що навіть метра історичного жанру, француза Олександра Дюма, зацікавила особистість родом з Полтави, невеликого губернського міста, провінційного і чужого для когось, але такого рідного і дорогого для нас.

www.gazetapoltava.info

Забутий делікатес з Полтавщини, який подавали до царського столу…

 

article_18_2014_web

Уявіть собі: Ви, в оксамитовому халаті, з білим комірцем, стоїте на балконі, милуєтесь краєвидом і зграєю породистих собак, на столику з червоного дерева, інкрустованого слоновою кісткою, стоїть срібний піднос з кришталевою запітнілою чаркою крижаної горілки, а на блюдечку з китайського фарфору лежить маринована слива, наколота на золоту двозубу виделку…

Як з’ясувалося, саме таку сливу постачали до царського двору, та на столи російського дворянства і європейських гурманів купці із славної Опішянської волостї Полтавської губернії.
Якщо Ви уважно читали українську класику, Іван Котляревський в кінці ХVIII століття називав опішнянські сливи в переліку досягнень української кулінарії серед подарунків царя Латина Енею:

Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив…
Панас Мирний про них написав так: «добре знайомі на Полтавщині Опішнянські сливи. Сливи ті з породи венгерок, або, як тут їх зовуть, угорок, великі, м’ясисті і пригодні для солива… Її кожен знає. Знає й людей високих, моторних, що з здоровенними бочками соло­них слив роз’їж­джають усюди по ярмарках…»

А ось уже Г. Квітка- Основ’яненко в творі «Пан Халявський» описує банкет малоросійського пана:
«… Коли батенька задумували приготувати банкет, то зазвичай для одного банкету різали курей 50, качок 20, гусей стільки ж, поросят 10. Кабана неодмінно мали завалити, кілька баранів зарізати і вбити цілу яловицю. Гості їли скільки кому завгодно… По закінченні одного борщу подавали борщ іншого сорту. Борщ з яловичиною; борщ з жирним гусаком; борщ зі свининою; борщ Собієського, борщ Скоропадського …На другий стіл становили супи, також різних сортів і смаків; суп з локшиною, суп з рижем і родзинками (сорочинське пшоно і родзинки) та багато інших … За третім їли страви «солодкі». То були: качка з родзинками і чорносливом на червоному соусі; ніжки яловичі з доданням «мигдалю»; мізки, і різні солодкі коріння, ріпа, морква та ін., все смачно приготовано… Четвертий стіл, складався з різних смажених птахів, поросят, зайців і т.п., солоних огірочків, прилитих оцтом та часником і знаменитих опішнянських слив…»

Нам вдалося відшукати забутий старинний рецепт таких слив.

Відібрати сливи опішнянки середньої стиглості (тверді). (Довідка: слива-опішнянка (Угорка опошнянська)-старовинний український районований сорт сливи народної селекції з високою врожайністю та властивістю не тріскатись на дереві навіть в дощові роки). Помити і укласти в дубові бочки ємністю 20-30 літрів. Дно бочки вистелити соломою, насипати сливи і зверху накрити соломою, тканиною, покласти дерев’яний кружок, невеликий вантаж і залити розсолом. Через 20-30 днів сливи готові до вживання. Заквашені сливи повинні бути трохи світліше свіжих слив, правильної форми, без тріщин, кисло-солодкі; розсіл прозорий, рожевого кольору, який можна використовувати як напій. Зберігати при температурі +5 ° С протягом 4-5 місяців.

Сливи – 10 кг; для розсолу: цукор – 150 г або меду – 400 г, сіль – 75 г, вода – 5 л – обов’язково «тверда»- колодязна(!)
Проте кожен господар мав свої особливі секрети соління, які, є надія, що можливо ще й досі живуть в окремих сім’ях у місцевих.

Так само знаменитий був і опішнянський чорнослив. У першій половині ХIХ століття відомий тоді вчений Арандаренко писав: «З Зіньківського повіту та з містечка Груні йдуть до Москви яблука , з містечка Опішного сливи – опішнянські , перетворені на чорнослив, а солоні і мариновані – в Харків, Москву, з села Мгар Лубенського повіту сливи – угорки, звані Агарськими, йдуть в Чернігівську губернію».

З 1689 року збереглися відомості про те, що в Опішному мешкали купці, в тому числі – іноземні. За період з жовтня 1693 по серпень 1694 року опішняни були на третьому місці серед купців з 13 українських міст поступаючись за кількістю приїздів до Москви та вартістю проданих товарів лише Ніжину та Києву. Окремі з них володіли вагомими на той час капіталами. Як зазначено в документі в 1708–1709 рр. опішнянський купець Яків Сте­фанів лише товарів мав на 14600 золотих (для порівняння: середній за розмірами водяний млин на той час коштував 200-300 золотих).
Торгували опішняни і за закордоном. Відомо, що в 1711 році купець Се­мен Бугленко торгував волами у польському м. Гданськ. У жовтні 1755 року опішнянин Василь Пиріг разом з товаришем Йосипом Полто­рацьким на п’яти возах возили до Криму три «куфи» масла (куфа (бочка) – міра рідини, що дорівнювала близько тридцяти літрам), та три куфи вишень, залитих горілкою.

Спродавшись у Перекопі та вторгувавши 255 рублів, вони вирушили до Бахчисараю для закупівлі вина. Доїхати не довелося через грабіжницький нічний напад татар, які відібрали вторговані гроші, свиту, бурку та служника, опішнянина Степана Міщенка.

Отже , можна зробити висновок, що на Полтавщині здавна були підприємці, які не лише вміли торгувати, а ще й переробляти сировину, удосконалювати унікальні власні рецепти, які оцінила не лише Росія а й Європа.
Сучасним підприємцям залишається тільки віднайти і відродити те, що здається втратили.

www.gazetapoltava.info

Доля прапора Петровського Полтавського кадетського корпусу

 

article_17_webКадети і юнкери Петровського кадетського корпусу для яких принцип – «Батьківщина. Честь. Гідність», були сенсом і метою всього майбутнього життя, сприйняли революцію 1917 року, як величезне нещастя і загибель усього, заради чого вони готувалися служити і в що вірили. Червоний прапор, що замінив прапор корпусу, став для них символом насильства, бунту і наруги над всім дорогим і священним.

 

При перших же звістках про початок громадянської війни кадети стали масово залишати корпус, щоб вступити до лав Білої армій, яка воювала проти більшовиків. Однак, як молодь, вихована у твердих принципах військової честі, кадети, перш ніж покинути назавжди рідний корпус, зробили все від них залежне, щоб врятувати своє знамена – символ їх військового обов’язку. Як же склалася доля прапора легендарного Петровського Полтавського кадетського корпусу?

Ті кадетські корпуси, яким вдалося в перші місяці революції евакуюватися в райони дислокації Білої армії, взяли прапори з собою. Кадети ж Петровського Полтавського кадетського корпусу, опинилися на території окупованій Червоною армією і зробили все від них залежне щоб врятувати честь стягу. Полотно прапору розрізали і роздали офіцерам і кадетам. Тимофій Шевяков в книзі «Прапори і штандарти Російської імператорської армії кінця XIX – початку XX ст.» зазначає, що частина прапора Петровського Полтавського кадетського корпусу до цього часу знаходиться в Нью-Йорку. Скоріш за все його вивіз туди хтось із офіцерів – мігрантів.

Зображень прапора Полтавського Корпусу практично не залишилося – є тільки 2-3 фотографії, на яких його, втім , майже не видно. Але на фотографії 1911 року, на якій зображений Князь Ігор Костянтинович, що виносить прапор, його можна побачити, хоча і частково. (Довідка: Його Високість Князь Ігор Костянтинович, прапороносець корпусу. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус в 1911 р. віце -унтер- офіцером). Опис прапора знаходимо у «Нарисі історії Петровського Полтавського Кадетського Корпусу»
І.Ф.Павловського на 34 стор:

«Він [тобто прапор] був з бронзовим, визолоченим орлом, однією парою срібних кистей пов’язаних шовковою торочкою, в чотири аршини і срібними цвяхами. На ньому наказано було мати червоний хрест, кути полотна повинні бути білі навпіл з темно-зеленим». Відтворити вигляд прапора не складає особливих труднощів.
Але існує ще одна версія долі реліквії.

95 років тому , 9 лютого ( 28 січня по ст.ст.) 1919 року законовчителем Корпусу Сергієм Четвериковим і полковником Парай – Кошице було прийнято рішення про знищення корпусного прапора, щоб уникнути попадання його до більшовиків. Чи можливо його було врятувати? Швидше за все. Про це свідчить сам Четвериков, у своєму листі до В.В.Римського – Корсакова, через майже десять років після описаних події:
«Я далекий від думки виправдовувати себе. Навпаки, я не бачу для себе ніякого виправдання. Тепер, тверезо оцінюючи становище, я бачу, що ми могли врятувати прапор. Але я бачу це тільки тому, що знаю всі наступні обставини. Тоді ж, становище уявлялося абсолютно безвихідним».

З сучасної точки зору, легко розмірковувати про те, що можна було б запобігти, уникнути знищення прапора. Але потрібно зрозуміти ті обставини, які змусили прийняти це рішення.

А обставини складалися не найкращим чином – у січні 1919 року більшовики захопили Полтаву. Незабаром ними був зайнятий Кадетський Корпус, де вони взялися наводити свої порядки. Четвериков писав, що 28 січня до нього прийшов командир тієї частини, яка знаходилася в Корпусі, і зажадав очистити приміщення церкви для розміщення там читальні для солдат Червоної армії. Часу було вкрай мало – більшовики зажадали щоб все було зроблено протягом 1 дня. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що директор Корпусу, разом з кількома офіцерами перебували в в’язниці. З цього приводу було призначено в приміщенні лазарету загальні збори. Частину церковного майна була перенесено в Архієпископський дім. З іншим майном пізніше розправилися більшовики. Про прапор, який зберігався в церкві на деякий час забули – що дуже дивно ? Не виправдує навіть те, що порятунок всього цінного, робився в поспіх. Коли ж було піднято питання про те, що робити з прапором, С.Четвериков і полковник Порай- Кошиця прийняли рішення спалити його.

«Прапор було вийнято з чохла і спалено, разом з держаком, в грубі. Наказ виконав Тимченко».
Таким чином стала зрозумілою та ситуація і ті обставини, при яких довелося зважиться на такий крок. Далеко не факт, що прапор вдалося б врятувати – а так воно хоча б не потрапило до рук більшовиків, так що засуджувати цей вчинок ні в якому разі не можна.

В «Збірнику спогадів…» на стор 89-92 поміщено лист С.І.Четверикова до В.В.Римського-Корсакова, в якому він описав цю подію. Це єдине, і тому цінне свідчення.

Та, мабуть, справжню долю Петровського Полтавського кадетського корпусу знають і пам’ятають тільки стіни корпусу.

Використані матеріали з сайту: http://histpol.pl.ua

Господар, трьох маєтків у Полтаві та вулиці Банкової у Києві, найбагатший лікар імперії, Фрідріх Мерінг

 

article_16_2014_pi_webУ 1845 році в полтавський маєток графа Сперанського приїхав з Німеччини доктор Фрідріх Фрідріхович Мерінг. Лікар,«виписаний із Саксонії», лікував родини поміщиків всієї округи. Дуже скоро двадцатитрьохрічний саксонець, після підтвердження кваліфікації хірурга і акушера, стає завідувачем лікарні на 50 ліжок у селі Бурімка Золотоніського повіту на Полтавщині.

 

Через деякий час, щоб підготуватися до докторського іспиту, він їде до Петербургу, де працює в госпіталі під керівництвом Пирогова.

Завдяки Пирогову кар’єра Мерінга стрімко злітає. 3 травня 1855 Фрідріх Мерінг завідує терапевтичним відділенням у військовму госпіталі , пізніше – консультує при лікарні Інституту шляхетних дівчат і училищі графині Лєвашової . Разом з медичною кар’єрою зростає і ранг цивільної служби: після затвердження у дворянстві (1860 р.) Мерінг удостоюється звання надвірного радника, у 1861р. – колезького радника , у 1864 р. – статського радника. З 1871 року стає гласним Київської думи, яким був протягом 17 років. При цьому Фрідріха Мерінга вважають першим доктором в місті. Серед його пацієнтів були практично всі представники вищого світу, сім’ї губернаторів, соратники по університету. Однак Мерінг лікував і бідних громадян, саме вони і принесли професору гучну загальну славу. Як справжній лікар, Мерінг вирушав на допомогу хворому і за тридев’ять земель, з незаможних плати за лікування не брав.

Чудовий клініцист і діагност – він придбав величезну славу. Будучи від природи людиною рідкісної доброти, Федір Федорович був для всіх однаково доступний , завжди готовий прийти на допомогу. Сказати, що Мерінг користувався величезними симпатіями у киян – буде недостатньо, кияни обожнювали його.
Федір Мерінг з професорською платнею в університеті в 3500 рублів на рік став найбагатшим лікарем в імперії, маючи мільйонний статок. У заповіті Федір Федорович відписав, своїм дружині і дітям, шість маєтків у Київській, три маєтки у Полтавській, лісову дачу і два маєтки в Подільській губерніях, а також кілька будинків і «пустопорожніх» місць у величезній садибі в центрі Києва, яку кияни нарекли Мерінговським садом.

Скуповувати ділянки в центрі Києва, в аристократичному районі Липки, Федір Мерінг почав одразу по переїзді в місто .

За пару років Мерінгу вдалося здійснити приголомшливу угоду. Величезну частину свого київського володіння професор медицини придбав за 121 тис. руб. Це 22 тис. кв. сажнів садиби між вулицями Інститутською, Хрещатиком і Шовковичною.

Мерінг розбиває маєток на окремі ділянки і забудовує . В основному, по вулицях Банковій і Хрещатику. З міською Думою він укладає договір на спільне проведення робіт з благоустрою Банкової вулиці, зобов’язуючись за виділені йому 4301 руб. влаштувати в потрібних місцях дамби та насипи, а по закінченні цих робіт прокласти ще й тротуар з тумбами.

З 1875 року садибу на Банковій професор здає за контрактом в найм на 12 років Окружному штабу Київського військового округу з щорічною платою по 27100 руб. Згодом контракт продовжувався аж до ХХ ст., коли садиба остаточно перейшла у власність військового відомства. У 1936-1939 рр.. старі стіни послужили основою нового архітектурного об’єкту, де нині розташувався Секретаріат президента України.
Пристрасний «землезбирач» скупив майже всі будинки, що прилягали з лівого боку Хрещатика до його маєтку. Мерінговський сад ( 28810 кв. м) являв собою парк з алеями , оранжереями, ставком, парковими спорудами . У саду був цирк Крутікова, до якого проклали спуск від Інститутської вулиці, каток, тут же діяло товариство велосипедистів.

Але для Федора Мерінга київська садиба, як і маєтки в губерніях, були лише засобом перспективних капіталовкладень, адже ціна землі зростала як на дріжджах.

Маленьке князівство професора медицини після його смерті поступово розпалося.
Що змусило молодого Фрідріха Мерінга іммігрувати до України? Невже настільки спокусливим для потомственого медика було місце лікаря на цукровому заводі в Полтавській губернії ? Скоріш за все він був просто далекоглядним підприємцем.

До речі! Вся київська преса в жовтні 1887 кілька днів розповідала про смерть Федора Федоровича Мерінга. І не тільки в некрологах , а й у своєрідних репортажах з панахиди і похорону. Проводити в останню путь Федора Мерінга прийшло не менше ста тисяч киян (а всього тоді в Києві проживало 165 тис.осіб). У день відспівування в кірсі на Лютеранській і в день похорону, Хрещатик і прилеглі вулиці були заповнені народом , багато хто щиро плакав.

Київський журналіст Ярон писав: «Смерть його стала не тільки горем його сім’ї , а й усього київського населення . Відспівування було видатним: Києву вперше довелося бачити відспівування за участю православних священиків , лютеранського пастора і рабина ; це було кращим і наглядним доказом безмежної любові до Федора Федоровича всього київського населення».

http://www.interesniy.kiev.ua

Будиночок з декораціями у Полтаві. (Історична бувальщина)

 

 

article_15_2015_web

У тридцяті роки минулого сторіччя імператор Микола Павлович (Микола І ) відвідав Полтавську губернію.  У Полтаві цар оглянув залишки ровів і валів, на яких російський гарнізон чинив опір шведській армії. Його здивувала майже повна відсутність історичних пам’яток, пов’язаних з славною Полтавською битвою. Минуле виявлялося майже забутим.
У декількох верстах за містом був лише високий, неправильної форми курган з дерев’яним хрестом – могила загиблих – от і все.

Воля імператора була коротка і ясна: «На полі Полтавської битви заснувати « чоловічий монастир» і поставити « Його Величності кінний полк». Не було зроблено ні те, ні інше. Єдине, що зробили – поставили біля могили невелику церкву, але за відсутністю приходу в ній майже і не правилося. Завжди рішучий і короткий в резолюціях, Микола Павлович наказав: « Приписати церкву до монастиря ». Оглядаючи місто, імператор помітив маленький будиночок, що самотньо стояв на величезному пустирі.

Будиночок дійсно був смішний. Дерев’яний та строкато розфарбований, прибраний прапорами, з нагоди прибуття Його Величності і здалеку був схожий на якусь фантастичну декорацію. Государ так і подумав, що це навмисне зроблено «для веселості погляду», але виявилося , що будиночок справжній і живе в ньому якась вдова маляра. Вона розфарбувала свою спадщину залишками фарби, що лишилася після смерті чоловіка, аби її не забрали кредитори.

– Будиночок з декораціями, – пожартував цар.
Минуло небагато часу з від’їзду Государя і раптом було отримано повеління: «В ознаменування і збереження для потомків великих справ Імператора Петра І заснувати в місті Полтаві Кадетський корпус і найменувати його Петровським».

Заметушилося, заворушилося полтавське дворянство. І ось, в найкоротший термін, були знайдені великі тисячі для його облаштування. Хто говорив про сотні, а хто називав і півмільйона.
Та справа не в цифрі . Справа в тому, що сума виявилася достатньою для будівлі не тільки корпусу, як навчального закладу, а й цілого містечка при ньому, з квартирами для службовців, стайнями, погребами та майданчиками.

Стали говорити, що корпусу потрібен сад та площа для військових парадів. Що потрібно, нарешті, запитати Його Величність, – де накаже будувати корпус. Відповідним чином був складений лист і з фельд’єгерем посланий до Петербургу – за тиждень гарячої скачки.

Черговий генерал – ад’ютант досадливо знизав плечима, перед тим як представили полтавський папір на розгляд Його Величності: «Ці полтавські хохли думають, що Государ повинен знати їх місто як свої п’ять пальців. Я сам там був, але що я пам’ятаю ? ..Чи не розсердиться імператор?»
Та Імператор наклав резолюцію: «Побудувати корпус на місці будиночка з декораціями».
Від Канцелярії Його Величності на ім’я полтавського дворянства був доставлений зворотній папір і зданий пану Градоначальнику.

– Який будиночок ? Які декорації ?

Ніхто нічого не зрозумів , але – написано було ясно. Стали згадувати, де був Государ? Чи це не жарт? Чи не зволить Його Величність сміятися, що, мовляв , скільки їх там, а самі місця вибрати не вміють…
У Полтаві, на Театральній вулиці була пошта, а на Поштовій , – в будівлі Духовної Семінарії, театр. Там поет Котляревський свою «Наталку – Полтавку» ставив. Може там декорації ?
Дворяни стали в глухий кут , і невідомо що було б якби не хлопчик з прислуги на прізвище Данилов.
Коли дворяни, ні до чого не прийшовши, сіли до столу і там вже більш вільно висловлювалися про різні будинки де є декорації, хлопчик бігав з графинами і тарілками та посміхнувся: «Та все місто сміється з будиночка малярихи, вимазаного різнокольоровими фарбами,обвішаного прапорами».
Дворянин кинув виделку і закричав:

– Ну, звичайно, будиночок! Справжній будиночок з справжніми декораціями…
Честь дворянства була врятована. З асигнованої суми виділили гроші на сплату винагороди власниці « будиночка з декораціями » , а сам будиночок знесли і 6 грудня 1840 року поклали перший камінь в основу Петровського кадетського корпусу.

Диво іноді трапляється на світі. От був якийсь хлопчик Данилов, який у випадковій розмові розв’язав складне питання про місце будівлі корпусу. Як тільки почалося будівництво, став підносити цеглу, він поступив на роботу, і з тих пір він залишився при корпусі назавжди. У корпусних воріт стояла дерев’яна будка. У ній, як нічний сторож, він спав по ночам, а вдень – у себе в кімнаті, яку йому виділив корпус. Коли йому виповнилося 80 років, йому подарували золотий годинник. Данилов, до самої своєї смерті числився унтер – офіцером. Його відспівували в корпусній церкві, і сам директор корпусу супроводжував труну до могили.

http://www.histpol.pl.ua М.Н. Шереметєв. «Будиночок з декораціями » (Історична бувальщина) / / Журнал
«Військова бувальщина».
Видання Загально-кадетського об’єднання. Париж .
№ 118 . Липня 1972 Стор. 1-4

Іван Сірко, той хто розгромив росіян під Полтавою, та врятував Москву від арміі Наполеону

 

article_14_webКоли народився цей малюк, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити, відмовився брати його на руки! Хлопчик народився з зубами! Налякані селяни радили батькам позбутися дитини! Хлопчика врятував батько. Він виніс його до натовпу й урочисто проголосив – цими зубами син буде гризти ворогів! Ніхто тоді не знав, що народився український полководець! За кілька років він навчиться зупиняти час, ловити кулі голими руками і вбивати ворога одним поглядом.
Життя цієї людини оповите неабиякими легендами. Іван Сірко 12 разів(!) обирався січовиками, кошовим отаманом. Та найбільших лаврів здобув у походах. Жодну битву він не програв, а їх було більше 50! Його блискучі перемоги принесли Україні славу. На відміну від Мазепи, легендарний отаман розбив росіян під Полтавою і Охтиркою і на короткий час об’єднав Україну під однією булавою. Але історія Сірка не закінчилася і після його смерті.
Легенда свідчить, що перед кончиною Сірко наказав козакам відрубати йому праву руку і брати її завжди в походи на ворога. В останні роки життя Іван Сірко передбачив для Росії «нашестя ворога, який дійде до Москви». І ще додав: «Візьмете тоді мою праву руку, тричі обнесе її навколо Москви – і побіжить ворог». У вересні 1812 Москва дійсно була захоплена військами Наполена.
За примхою історії заповіт Сірка, щодо долі Москви, довелося виконувати Михайлові Неліпі (онукові того Неліпи, що був джурою у Сірка). В одному з боїв він врятував від неминучого турецького полону пораненого в голову молодого полковника Кутузова. Українець розповів росіянину про пророцтво Сірка. Кутузов, природно, тоді лише посміявся…
Знову зустрілися вони після Бородінської битви (немолодий уже Неліпа воював в полку чорноморських козаків). Михайло нагадав Кутузову про слова Сірка. У самий критичний момент битви, Кутузов погоджується використати для захисту Москви козацьку святиню. Козаки за ніч на конях тричі об’їхали з іконою Богородиці та реліквією навколо Білокам’яної. І через день різко змінилася погода! Подули північні вітри, пішов сніг з дощем. Потім вдарили морози, закрутилася хуртовина. Дороги замело, замело і бідних французів в рейтузах. І не витримав Наполеон – став відступати! Москвичі визнали цей факт.
Та і це ще не все. Останки Івана Дмитровича Сірка пережили чотири перепоховання. Вперше його поховали на козацькому кладовищі біля Січі. Але після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи домогтися незалежності України, за велінням царя Петра I, Чортомлицька (Стара) Січ була знищена. А разом з цим російські солдати розорили і січовий цвинтар. Валили арканами хрести, зі свіжих могил витягали небіжчиків, рубали їм голови або вішали.
Хотіли познущатися і над тілом Івана Сірка. Та не встигли – козаки зробили вилазку з обложеної Січі і відбили майже вже викопану труну…
Вдруге поховали Сірка в 30 -х роках XVIII століття в Капулівці. Після смерті Петра I, імператриця Анна дозволила втікачам-козакам повернутися на Запоріжжя. Вони викупили у капуловского діда на прізвище Мазай шматок землі і поховали Сірка вже там.
Та недовгим був спокій отамана: у 1775 році росіяни остаточно знищили Січ, а разом з нею і могилу Сірка. Причому і в цьому випадку був монарший наказ: тіло отамана спалити, а попіл зарядити в пушку і вистрілити. І тут Сірка козаки рятували вже хитрістю: підпоїли карателів і підмінили прах Івана на останки іншого небіжчика… Справжнього ж отамана перепоховали в клуні одного з селян.
Третя могила простояла незайманою до 1967 року – коли води Каховського водосховища підійшли до неї впритул. Прах Сірка вирішили перенести на нове, більш високе місце-курган названий Бабиною могилою. До речі, жінкам ближче нього не можна було підходити до Січі. Ось вони й виглядали звідти своїх чоловіків або наречених…
Розривали могилу чомусь таємно і вчинили не по-людськи. Адже поклали Сірка в чуже поховання – у могилу якогось скіфського царя.
Але найстрашніше, що останки козацького вождя упокоїли тоді без черепа! Голову кошового отамана відправили до Москви, щоб видатний професор Герасимов зробив скульптурний портрет Івана Дмитровича. Замість голови Сірко археологи, що проводили перепоховання, поклали в нову труну череп якогось скіфа – слуги, скелет якого знайшли тут же, на краю кургану.
Череп отамана привезли з Москви тільки в 1990 році. Але ще 10 років після повернення він припадав пилом у сейфі Нікопольської райради. І лише 21 серпня 2000 голову Івана Сірка приєднали до тіла, переклавши попередньо всі кістки в нову красиву дубову труну… І через 320 років після смерті знаменитий отаман нарешті знайшов мир і спокій. Час від часу лягають до підніжжя стародавнього кургану квіти, беруться пригорщі землі…

http://news24ua.com

Довгий шлях товарного вагону. Поневіряння полтавчан у Сибіру

Кінець XIX століття, Сибір …

article_13_2014_web

По нещодавно побудованій колії Сибірської залізниці їде особливий потяг – у ньому, в невідомі далі, їдуть переселенці з Полтавської губернії. У темряві вагону, який прозвали столипінським (це пізніше радянська влада пристосує їх для перевезення в’язнів), проглядаються перелякані, сумні обличчя… Попереду у цих людей каторжна праця, подолання побутових проблем, холод і хвороби. Позаду – рідні місця, церква, будинок, близькі люди. Що спонукало їх залишити найдорожче, батьківщину, і приректи себе на поневіряння. Які були переселенські мотиви?

Відповідь – тодішні аграрні відносини. До 1861 року в користуванні селян Полтавщини знаходилося 806 094 десятин землі, а після реформи зосталося всього-на-всього 505 133 десятини. Це був найбільший відсоток відрізаної землі в цілому по державі (37,3 %). В подальші роки, за даними уряду, кількість малоземельних і безземельних селян на Полтавщині досягла «цифр» безприкладних по всій Росії. Ціна землі, як і її оренда виросла в 5-6 разів. Земля – годувальниця більше не могла нагодувати людей і худобу. Убогість і голод змусили сільську бідноту з вузликом пожитків і десятком дитячих ротів шукати заробітки за межами рідних місць. З 1874 по 1899 рр.. Полтавщина посіла перше місце в Росії по виїзду переселенців до Сибіру, на Амур, Далекий Схід, на Кавказ і Поволжя.
Зіграла свою роль у переселенні і політика царизму, столипінське законодавство з великими пільгами: бери землі в Сибіру стільки, скільки зможеш пробігти. Переселенці бігли і коли вже падали від утоми, ще кидали вперед картуз.
У Полтавській губернії в той час навіть працювала спеціально створена Земська переселенська організація. Царські агітатори приїжджали в полтавські села і починали розповідати про чудовий, багатий сибірський край, а щоб більше переконати пропонували вибрати 3-5 «ходоків», яким царський уряд сплатить дорогу в Сибір і назад. І дійсно, більшість «ходоків» поверталися з чудовими враженнями про сибірський край. Правда, їх намагалися випровадити з Сибіру до зими…

 

article_13_2014_web2

Ось і потягнулися до Сибіру столипінські вагони. (Довідка: «столипінський вагон» – товарний вагон нашвидку перероблений в «пасажирський», для панів 4 класу). Причому в маленький вагон «заганяли» по 30-40 чоловік. Було дуже тісно. На зупинках напували гарячим чаєм. А так люди в дорозі харчувалися всухом’ятку. Більшість недоїдали і хворіли, а хто і вмирав. Ці вагони їхали повільно. З України до Іркутська такий поїзд йшов майже місяць, а то й два. Після прибуття на останню сибірську станцію кожен повинен був зареєструватися в переселенському пункті. А далі отримати наділ, в середньому по 15 десятин на «чоловічу душу».
Земля, яка виділялася переселенцям, була ні разу не ораною. Місцеві жителі – якути, евенки – займалися в основному полюванням, рибальством, буряти – скотарством, але вони не стояли на місці, а кочували. До речі, Столипін тому й задумав цю реформу. На бурят надіятися було неможливо, китайці потихеньку займали неосвоєні простори і Росія могла втратити Сибір. Столипін говорив: «Коли ми поселимо тут більше селян з європейської частини, так тоді буде кому захищати наші землі, і буде заради кого їх обороняти. І сибірські багатства залишаться в Імперії».
Українцям дісталася переважно або непрохідна тайга, і тоді потрібно було викорчовувати величезні пеньки, або луки, на яких буряти пасли свою худобу, але тоді виникала ворожнеча з бурятами. Несподівано був знайдений вихід. Російські чиновники змогли запевнити бурятські племена, що для того щоб уникнути проблем виродження бурят через змішування крові у споріднених шлюбах, потрібно видавати бурятських жінок за українських чоловіків. От і доводилося братам тягнути жереб, кому одружуватися на бурятці, тому що тільки тоді їм дозволялося поставити будинок в селі і сподіватися на лояльне ставлення бурят. Ніхто не хотів одружуватися на негарній бурятці, але що ж поробиш потрібно було виживати… Ось так і з’являлися в Сибіру села з українськими назвами Полтавка Омська, Полтавка Красноярська і численні Мало-Полтавки, Ново-Полтавки. Проте, частина переселенців не знайшла щастя в далеких краях. Статистика тих років стверджує, що 54 858 переселенців повернулися на свої старі місця в Полтавську губернію. Адже як не добре журавлям в теплих краях, а вони летять висиджувати пташенят на батьківщину.

http://tol-nabat.info

Масштаби крадіжок при дворі. Чому повторяється історія? Розкрадений обоз в Полтаві – став першим капіталом Меншикова

 

article_12_2014_web

Всім, хто хоч якось вивчав історію знайоме ім’я першої особи держави XVIII століття ясновельможного князя Олександра Даниловича Меншикова. Сучасники не сумнівалися в його «підлому» походженні. Найбільш достовірним вважається твердження, що батько Меншикова мав невеличку крамницю з продажу пиріжків, які і розносив його син. Можливо також, що Данило Меншиков служив в царських стайнях, а сина прилаштував до господаря лавки. Подібне походження, а також рід занять Меншикова в дитинстві виключали можливість отримання освіти: він умів підписуватися, але не більше, зате легко порозумівся з арифметикою: складав, примножував, обчислював відсотки.
Кар’єра Олександра Даниловича почалася зі вступу в петровську «потішну» роту, а незабаром він став денщиком царя. Меншиков брав участь у подіях, пов’язаних з усуненням від влади цариці Софії, активно брав участь у слідстві по Стрілецькому бунту і пізніше хвалився, що відрубав голови 20 стрільцям. Ставши довіреною особою царя, всюди супроводжував його, займався устроєм побуту Петра. Водночас Меншиков бере участь у численних петровських війнах і не раз удостоюється царських нагород.
Коли ж зайнявся комерцією, справи в нього пішли ще успішніше, ніж на війні. Усі питання з постачання хліба він узяв на себе. Так на забезпеченні Петербурга хлібом його прибуток склав 15,6 % – цар Петро промовчав, ніби як заслужив – за вірність. Далі – більше. На забезпеченні Москви в 1712 році прибуток зріс до 63,7 %. Цар насторожився і зобов’язав князя віддати в казну у вигляді штрафу половину свого прибутку, тоді як, замішаних в тій же справі інших вельмож, публічно висік.
Після цього цар Петро I видав два укази . Першим указом заборонялося під страхом смерті посадовим особам бути одночасно постачальниками будь-яких товарів. По другому указу прибуток на поставках не повинен був перевищувати 10%. Але князь Меншиков вже увійшов у смак. Адже, якщо раніше на хлібних поставках він заробив всього лише близько 50000 рублів , то тепер він вкрав у держави близько 1600000 рублів. Утворили слідчу комісію. Але Меншиков міцно тримав оборону : він доводив , що головний обвинувач, віце – канцлер П.П. Шафіров , сам злодій і хабарник . Шафірова заслали до Сибіру, а слідство у справі Меншикова велося аж до смерті Петра I , після чого велінням Катерини I ( колишньої коханки Меншикова ) слідство було припинене.
Так що жив Олександр не тужив. Перш ніж зайнятись комерцією він чимало награбував у військових походах. Після Полтавської битви з шведського табору взяв особисто для себе 20000 рублів сріблом – сума зовсім не мала на ті часи , якщо врахувати , що середній річний дохід працівника в Петербурзі становив 20 рублів.
Коли у Меншикова народився син , Петро I дозволив йому взяти будь-яке село з сотнею дворів. Меншиков взяв село зі 150 дворами, нібито в 100 дворів не знайшов.
Сучасники свідчили, що цар не раз бив князя палицею по спині і нижче спини. Враховуючи двометровий зріст царя і його величезну фізичну силу, можна вважати, що тому кого били було несолодко. Але що не стерпиш заради користі .
Після смерті Петра I фортуна обдарувала Меншикова сповна. У 1725 року він взяв активну участь у вирішенні долі престолу, і саме його старанням на трон була зведена Катерина I. З цього моменту він став фактично першою особою в державі. Слідство по його крадіжкам було припинено, а його самому присвоїли чин генералісимуса.
Ще за життя царя Меншиков був призначений президентом Військової колегії (іншими словами – міністром оборони ). Тепер, після смерті Петра I, ця колегія, отримавши на військові потреби колосальну суму – 17 мільйонів рублів , витратила тільки 10. Де решта 7 мільйонів, досі не відомо.
Але конкуренти не здавалися. Для кулуарної боротьби були потрібні не так гроші, скільки сили розумові. І одного разу Меншиков надовго захворів, а коли одужав через місяць і поїхав до двору представлятися, його не прийняли. Поки він гадав, хто його підставив, з’явилися гвардійці з наказом про арешт і висилку генералісимуса з дітьми до Березова (нині – Тюменська область). При арешті ясновельможного у нього було конфісковано 13 мільйонів рублів, 200 пудів золотого та срібного посуду , діаманти. Дежавю!
На відомій картині художника В.І. Сурикова «Меншиков в Березові» в маленькій бідно обставленій хаті зображений колишній володар. Він сидить поруч з своїми трьома зажуреними дітьми. Про що думає колишній генералісимус – навіщо все життя крав і збирав скарби?
У Березовській хаті на руках у Меншикова померла його дочка, а незабаром, в 1729 році, помер і він сам.

http://www.vseprokosmos.ru

Чи все ми знаємо про Полтавську битву? Стаття не для слабких нервів

 

 

article_11_2014_webПолтавська Битва скінчилася. З боку Будищанського лісу ще доносився тріск мушкетних пострілів, коли почалося величне святкування перемоги з промовами та салютами.

Цар Петро з капелюхом в руці проскакав верхи вздовж шеренги полків і, вітаючи воїнів, дякував їм за внесок у загальну перемогу. Генерали обіймалися і цілувалися з царем, всі були на сьомому небі від щастя.

Посередині поля бою, були розкинуті похідна церква і два великі шатра з розкішним оздобленням. Поки в одному з наметів готувалися до бенкету, в похідному храмі відслужили подячний молебень. Коли шведські воєначальники, здавши зброю, символічно визнали себе переможеними, цар запросив їх на бенкет разом з російськими генералами. Всі перейшли в другий просторий намет, зшитий з дорогих тканин китайської і персидської роботи і приступили до трапези. Салютували гармати, проголошувалися тости за здоров’я царя, за його сім’ю, за славу його зброї. Шведи і росіяни вели чемні бесіди, куштували страви і обмінювалися компліментами. Урочистий обід йшов своєю чергою, а в той час навкруги продовжували помирати понівечені воїни.

Поле битви являло собою жахливе видовище. Близько 9000 убитих і вмираючих, маса поранених, а також незліченна кількість загублених коней лежали всюди. Укріплення перетворилися в могильні кургани, балки – в похоронні ями. Там, де відбувалися найбільш запеклі сутички, трупи лежали суцільно, устеляючи землю своєрідним килимом. Наприклад, біля третього редуту на площі приблизно в 250 квадратних метрів скопилося до тисячі чоловік. Земля, вдалині, ворушилася, немов жива, – це корчилися в судомах і болі приречені. У повітрі стояв неприємно пульсуючий, жалібний стогін, що затихав та знову посилювався, але не вгамовувався – це стогнали і плакали десятки тисяч понівечених і вмираючих. Посеред поля, де розігралася апокаліптична генеральна баталія, мертві тіла були навалені одне на одне безладними купами. У віршованій хроніці, яку відразу після битви написав у щоденнику Петро Болеста, розповідається про те, як «текла ріками в Ворсклу кров, і трупи громадилися один на одного».

З точки зору людських втрат битва мала трагічні наслідки. З приблизно 19 700 шведських воїнів, що брали участь у битві, загинуло 6900, тобто 35 відсотків. Це означає, що був убитий кожен третій з тих хто вийшов того ранку на поле брані під Полтавою! Загальні втрати шведів були ще значніші, оскільки до цієї цифри слід додати 2800 полонених і невідома кількість поранених, яким вдалося покинути поле битви і відступити з головними силами до Дніпра. Згідно з деякими підрахунками, їх число досягало приблизно 1 500 осіб. Навіть без урахування тих – хто не потрапив в полон – загальні втрати шведської армії склали 9 700 осіб, тобто 49 відсотків. (Якщо ж ми включимо сюди неточну цифру в півтори тисячі поранених, що врятувалися, втрати складуть 57 відсотків). Це означає, що загинув або був захоплений у полон кожен другий швед! Зазвичай великими вважаються втрати вже в 20 відсотків. У такому випадку шведські втрати під Полтавою слід розглядати як нечувані, прямо-таки катастрофічні. Таким чином, битву під Полтавою слід віднести до найбільш кривавих битв за всю світову історію.
У росіян втрати були значно менші: 1345 убитих.
На кожного вбитого росіянина приходилося до п’яти загиблих шведів. Диспропорція між втратами сторін вказує на те, що різанина полонених і поранених, яка, згідно зі свідченнями очевидців, мала місце на заключному етапі битви, відбувалася з набагато більшим розмахом, ніж вважалося до цих пір.

У вівторок 29 червня, поле битви почали приводити в порядок. Брудна робота по збору трупів випала на долю шведських полонених. Приблизно за півкілометра на південь від укріпленого табору вирили дві величезні братські могили для росіян. Могил було дві, тому що, згідно ієрархічним мисленням, рядові не могли спочивати разом з офіцерами: вони і після смерті залишалися їм не рівня. Тіла загиблих російських перевезли туди. Біля братських могил була виставлена почесна варта, і всі полкові священики відслужили загальну панахиду. Ями закидали землею, так що на їх місці виник високий пагорб, який і понині звуть Шведською могилою, хоча під ним не спочиває ні один солдат шведського короля.

Був також відданий наказ про поховання загиблих шведів. З ними обійшлися менш шанобливо. Понівечені тіла полеглих біля болота просто покидали в багно і, перемішавши з брудом, трохи прикрили дерном. Шведів не стали збирати в одне місце і ховати в братській могилі, їх останки закопували там же, де знаходили. Тіла провалювалися в забуття, анонімні могили без хрестів швидко порівнювалися з землею і зникали без сліду. Лише деякі з шведських поховань відомі донині.

Що стосується загиблих коней, вони перетворилися на проблему. Очевидно, солдати відмовилися займатися ними (була межа терпінню), так що цю проблему переклали на місцеве населення – мешканців Полтави та навколишніх сіл. Загиблих тварин збирали і закопували, іноді разом з тілами воїнів.

Роботи з очищення поля бою йшли досить швидко. Але, незважаючи на те, що більшість трупів, в тому числі і кінських, встигли поховати до вечора вівторка, повітря в те літо ще довго було зіпсоване запахом тухлятини. В окрузі розплодилося сила-силенна могильних хробаків. Сморід в кінцевому рахунку змусив російську армію піти з-під Полтави: залишатися довше там було неможливо. Сморід, що завжди супроводжує велику військову перемогу, повернув росіян у втечу. Мертві перемогли живих.

 За матеріалами militera.lib.ru

Яндекс.Метрика