Архів статтей

Як крах імператорського потягу змінив долю Кременчука

article_31_2014_web

Мало хто сьогодні знає, що центром створення залізничної системи півдня імперії було обрано спочатку не Харків, а місто Полтавської губернії – Кременчук. В перспективі місто мало стати основним залізничним центром, з транспортними розв’язками та інфраструктурою, необхідною для обслуговування залізничного сполучення. Це була райдужна перспектива. Та один день змінив усе.

Почнемо з самого початку. Офіційно рух на ділянці Полтава-Кременчук довжиною 110 верст було відкрито 1 серпня 1870. У наступні роки почався регулярний рух поїздів між станціями Кременчук – Ромни. Харківсько-Миколаївська дорога отримала вихід на Либаво-Роменську магістраль.

Кременчук розбудовувався. Проривом у залізничній справі став грандіозний на ті часи проект – здача в експлуатацію моста через Дніпро, який довершив створення транспортного коридору, з’єднав північні столиці з Півднем Імперії. Проте перепон будівництву було більше чим досить. Справа в тім, що євреї, які становили значну частину населення регіону, були категорично проти будівництва моста саме в цьому місці. Міст не лише «розрізав» Крюків, але й пролягав залізничною гілкою через старе єврейське кладовище. Ще довго ортодокси-хасиди протестували: подорожуючи залізницею, виходили з поїзда і об’їжджали святе місце на бричках, підводах, сідаючи знову на поїзд тільки на наступній станції. Можливо навіть це згубило перспективу міста.

17 жовтня 1888 трапилося непередбачене – на перегоні Таранівка-Борки Курсько-Харківсько-Азовської залізниці сталася катастрофа імператорського потяга, в якому цар Олександр III з родиною повертався з Криму.

Це була одна з найбільших залізничних катастроф того часу. Відразу поширилися чутки, що це був теракт. Згодом цю версію відкинули. Трагедія сталася через неполадки на самій залізниці. Влітку того ж 1888 Олександр III тричі проїжджав Південно-Західною залізницею. До складу потягу входили важкі вагони, та два товарних паровоза. При цьому швидкість поїзда була близько 60 км / год, занадто високою для тодішніх залізниць з легкими рейками, дерев’яними шпалами і пісочним баластом. Поїзд міг вибити рейки. Про це в рапорті на ім’я міністра шляхів сполучень написав керуючий Південно-Західною залізницею Сергій Юлійович Вітте. За кілька хвилин до трагедії імператорський поїзд проїхав Таранівку. Дерев’яні вагони впали з висоти чотирнадцять метрів. Коли розійшлися рейки, жоден з п’ятнадцяти вагонів не вцілів. Не постраждали тільки одиниці. В їх числі – царська сім’я.

Катастрофа зустріла імператора за обідом. Відірваний дах Олександр тримав на своїх плечах – поки з поїзда виносили поранених. 21 людина загинула. Олександр, його дружина і всі спадкоємці відбулися синцями та подряпинами.

Поранених вивозили з місця події до глибокої ночі. Кажуть, молодшого сина цар сам витягав з-під уламків. З вікна вагона випала його донька.

Володимир Деркач, стрілок воєнізованої охорони Південної залізниці свідчив: «В той час, коли ми сиділи за обіднім столом, офіціант наливав мені каву. Раптом підлога пішла з під ніг і я полетів кудись вниз. Під час падіння вагона офіціанта розчавило на смерть. Там же загинула царська собака, що була у вагоні. За п’ять років до цієї трагедії її подарували Олександру III матроси крейсера «Африка», які повернулися з Тихого океану. Камчатську лайку так і назвали – Камчаткою. Втрата собаки для Олександра стала справжньою трагедією. На честь чотириногого друга в імператорському саду, під царськими вікнами згодом було поставлено пам’ятник.

Усі події того дня зняв місцевий фотограф Олексій Іваницький. Він був професійний фотограф, а після цієї зйомки став справжньою знаменитістю. За серію знімків про аварію царського потягу Олександр III подарував йому ділянку землі біля села Гайдари Зміївського повіту Харківської області і зробив придворним імператорським фотографом. За часів радянської влади більшовики його розстріляли  – 9 грудня 1920 року, в Криму. Просто так – за дворянське походження. Він дійсно походив з дворян Полтавської губернії. А його дружина доводилася онукою отаману Задунайської Січі генерал-майору Осипу Гладкому. Втім, ймовірно, все ж не це було головним, просто йому пригадали, що він був близьким до імператорського двору.

На місці катастрофи імператорського потягу поставили капличку. А навпроти каплиці звели храм Христа Спасителя. Імператриця Марія Федорівна звеліла побудувати його відразу після катастрофи. Храм був величним та розкішним, на його будівництво виділили п’ять тисяч золотих з царської скарбниці плюс пожертвування з Туреччини і Австро-Угорщини. Старожили згадують, що в сонячну погоду позолочений купол було видно з Холодної гори. У війну храм був підірваний. Усе, що знайшли під уламками – зараз зберігається в місцевому шкільному музеї. Залишки плитки для підлоги і дорогоцінні ікони з мозаїки – з двадцяти вціліли лише дві. Тут же – речі з царського потяга.
Після трагедії серйозних змін, звичайно, зазнало все залізничне відомство, в першу чергу в Південному регіоні імперії. Зрештою в 1891 р управління Харківсько-Миколаївської залізниці було переведено з Кременчука до Харкова. Кременчук потрапив у немилість і перестав бути центром паровозної справи.

www.gazetapoltava.info

Коли в Полтаві з’явився телефон?

 

Ми спробували з’ясувати, коли і де в нашому місті з’явилися перші телефони, а також хто і як ними користувався. Вдалося дізнатися точні дати, прізвища перших абонентів, правила користування новим складним апаратом, навіть вартість послуг…

article_30_web

Чи не найбільшою новинкою кінця ХІХ ст. став телефон, що з’явився у Полтаві у 1893 році. За даними адрес-календаря та довідкової книжки Полтавської губернії на 1894 рік, центральна телефонна станція знаходилася у нашому місті на розі вулиць Олександрівської (зараз Жовтнева) та Іванівської (зараз Гоголя). Декілька разів вона змінювала місце розташування.
12 червня 1893 року Міністерством Внутрішніх Справ були затверджені умови користування телефонними повідомленнями в місті Полтава. Згідно з ними, особи та установи, що бажали користуватися телефоном, повинні були подати письмову заяву за визначеною формою та сплатити певні кошти в Управління Полтавського поштово-телеграфного округу. Від сплати збору звільнялися лише урядові установи. Кожен абонент сітки з’єднувався з центральною станцією окремим шнуром, до якого дозволялося підключати не більше двох апаратів одного абонента, за умовою розміщення приміщень абонента по один бік від центральної станції.

Абонентам суворо заборонялося передавати установлені у них телефонні апарати в користування стороннім особам. Не можна було також через телефонну сітку передавати відомості, що містили протизаконну, непристойну інформацію. За допомогою телефону стало можливим не виходячи з дому посилати та отримувати телеграми, які надходили до поштово-телеграфної контори та розсилалися адресатам. Бажаючі користуватися зазначеною послугою подавали заяву та сплачували авансом погоджену грошову суму з розрахунку по 10 копійок за кожну телеграму.
Абонентська плата за користування телефоном залежала від того, на якій віддалі від телефонної станції встановлено апарат. Відстань до 2 верств оплачувалася у розмірі 100 рублів на рік, за кожну наступну верству сплачували ще  по 25 рублів.

Зважаючи на ціни та оклади в ті часи, телефон був доступним далеко на кожному, він став привілеєм багатої інтелігенції: начальників відділів, відомих лікарів, юристів, вищих чиновників. Адже середня заробітна плата в Російській імперії на початку ХХ століття, приміром, у робітників фабрик, заводів, молодших чинів державних службовців становила близько 20 рублів в місяць, тобто до 240 рублів на рік.

Полтавська телефонна станція працювала цілодобово, однак, щоб користуватися телефоном у нічний час, абонент повинен був завчасно подати відповідну заяву. Жителі міста мали можливість користуватися телефоном перебуваючи на дачі. Для цього допускався абонемент на літній сезон (але не більше 6 місяців) за половину річної плати, розрахованої на основі віддаленості дачі від центральної станції та за умови обов’язкового користування телефоном у подальшому.

Поступово телефонний зв’язок стає популярним, починає рекламуватися. З адрес-календаря та довідкової книжки Полтавської губернії за 1900 рік довідуємося про існування американського магазину С. М. Тржецяка, що розміщувався на вулиці Олександрівській в будинку Варшавських та з поміж іншого пропонував продаж телефонних апаратів і їхню установку.

У списку абонентів телефонної сітки станом на 25 січня 1894 року налічувалося 54 особи та установи. У першу чергу телефонами забезпечувалися чиновники, адміністративні установи, зокрема, банки, вокзал, тюремний замок, поліцейські частини, міська управа, а також магазини, парові млини, театр, водокачка, аптеки тощо. Серед відомих полтавців, що мали телефон одними з перших, були, зокрема, міський голова Віктор Павлович Трегубов; полтавський губернатор Олексій Микитович Татіщев; державний діяч Сергій Степанович Хрульов, опікуванням якого у Полтаві згодом було засновано жіночу художньо-ремісничу школу; присяжний повірений Петро Олександрович Перцович, що відкрив у нашому місті один з перших прибуткових будинків; власник паперового магазину та друкарні Ілля Абрамович Дохман та інші.

Поступово список абонентів розширювався. Вже через півроку налічувався 61 телефонний користувач, у 1895 році – 70, у 1900 році – 81, у 1909 році – 250. Всі вони обов’язково повинні були знати правила користування телефонним апаратом. Так, для того щоб зателефонувати, спершу необхідно було викликати центральну станцію та повідомити номер, з яким необхідно зв’язатися; далі можна було телефонувати абоненту. Після розмови спеціальними діями обов’язково потрібно було сповістити станцію про її закінчення для роз’єднання ліній. Під час користування телефоном у кімнаті не повинно було бути стороннього шуму, а під час грози заборонялося навіть торкатися до апарату.

Незважаючи на правила та обмеження, важко було відмовитися від тих переваг, що надавав телефон, і поступово він міцно увійшов у життя полтавців.
Стаття являє собою фрагмент роботи співробітника заповідника Поле Полтавської битви Оксани Мірошник і друкується з її дозволу.

https://www.facebook.com/cepoltava/posts/667667606603208
http://today.pl.ua/tse_poltava.html?new_id=2931

Велика княжна Олена Глинська – полтавчанка на московському престолі

article_29_webМало хто знає, що матір’ю російського царя і правителькою Московії  з 1533 по 1538 рік була уродженка Полтавщини Олена Глинська.

Рід Глинських, був відомим та знатним. У 1430 році великий князь Литовський Вітовт подарував Полтаву і Глинськ татарському мурзі Лексада Мансуркановичу, який прийняв Православ’я і взяв після хрещення ім’я Олександр, а прізвище за назвою маєтку – Глинський.

Спадкоємці Олександра Глинського зміцнили не лише родову славу, але і свій статус досвідчених політиків і воєвод. У Москві Глинські швидко припали до двору великого князя Василя III. А юна Олена Василівна Глинська, правнучка Олександра, прибувши з Полтавщини, справила на великого московського князя незабутнє враження.
Василь III до моменту знайомства з Оленою, був одружений, але цей шлюб довгий час був бездітним, що загрожувало князю втратою престолу.
І ось він побачив її! Як вказує літопис, великий князь полюбив Олену Глинську «лепоти раді лиця і благообразія возраста, наіпаче же целомудрія раді».

У листопаді 1525 Василь III зібрав раду найближчих бояр, де порішив силою розлучитися і постригти в черниці свою дружину Соломонію. Даний вчинок був нечуваним за канонами того часу. Розірвати шлюб, освячений церквою, заслати дружину в монастир і задумати одружитися вдруге при живій законній дружині міг тільки божевільний! До того ж обраницею князя була підданою Великого князівства Литовського, – головного противника Москви.

Але питання вирішили за допомогою церкви. 47-річний князь Василь Іванович пішов заради нареченої на вельми сміливий крок, він збрив бороду – гордість чоловіка і як писав літописець «у вусах ходив», що викликало обурення, ледь не більше, ніж сам шлюб. Цікаво, що в літописах жодне великокнязівське весілля не було описано настільки докладно.

У новому шлюбі спочатку теж не було дітей, що породило міф «про бездітність» самого князя. Але вранці 25 серпня 1530, народився син Іван, майбутній Іван Грозний. Великий князь так був радий спадкоємцю, що пробачив першу дружину і навіть дозволив одружуватися своїм конкурентам – братам Юрію та князю Андрію Старицькому.

У 1532 році Олена народила другого сина, якого назвали Юрієм (Георгієм), який виявився глухонімим і психічно неповноцінним.

Та раптово Василь III захворів. Олену пустили до чоловіка за кілька годин до смерті. Князь повідомив їй, що благословляє на трон сина, а вона отримує так званий «вдовий уділ». До цих пір історики висувають гіпотези про те, кому ж передавалася влада до дорослішання Іоанна: регентам, Боярській думі чи опікунам.

Коронували трирічного Івана через кілька днів після кончини батька. Олена ж знявши траур, вирішила зміцнити владу і шукала відданих людей. Її особисті симпатії зупинилися на молодому і лихому воєводі Івані Овчині-Телепнєву. Олену звинувачували у розпусті і блуді, хоча це були більше домисли. Воєвода, що став фактично другою людиною, «перегинав палицю» і навіть, під приводом «боротьби з сепаратизмом», зміг переконати Олену заточити до в’язниці її дядька Михайла Глинського, де той і загинув …

Правила полтавчанка, Олена Глинська недовго, близько п’яти років, але правління її увійшло в історію своїми державними нововведеннями. Вона продовжила справу чоловіка, по централізації влади. Олена жорстоко придушувала найменші осередки опору владі.

Глинська уклала перемир’я з Великим Князівством Литовським, хоча спочатку і не обійшлося без війни. При Олені були затверджені мирні зв’язки з Ногайської ордою, Лівонією, Астраханським ханством і Казанню, що дозволило провести роботи з укріплення московського Кремля, звести потужний Китай-город і побудувати нову оборонну систему навколо міста.

Однією з видатних реформ цього часу стала грошова реформа. Тодішня Московія розвивалася швидкими темпами. Ріст виробництва не відповідав виробництву монет, чим скористалися фальшивомонетники, які влаштували «фінансовий розгул». Княгиня ввела єдину монету, причому саме при ній відбулося народження копійки.

3 квітня 1538 Олени Глинської не стало. Велику княгиню поховали за традицією, але похапцем і з пожвавленням. Бояри сприйняли смерть Олени із захопленням. Багато вголос і публічно, не соромлячись у виразах, лаяли Глинську. Дерев’яну труну з тілом жінки, одягненої в саван з італійського шовку, з жовто-синьою каймою, поставили на сані і на руках понесли до родового некрополю. Довго ходили чутки, що Олену отруїли, бо здорова молода жінка не могла «піти раптом».

Сучасний хімічний аналіз допоміг встановити причини загибелі Олени Василівни. Спектральний аналіз волосся показав, що велика княгиня була отруєна солями ртуті, велика кількість яких виявлена і в останках кісткової тканини. Як зазначали фахівці, такий вміст отрути не міг бути випадковим – велику княгиню вбили …
Так закінчила свій земний шлях друга, після княгині Ольги, українка – правителька Московії, княгиня Олена.

www.gazetapoltava.info

Стара народна комедія, відзнята на Полтавщині

Народна комедія «Королева бензоколонки» увійшла в п’ятірку лідерів прокату 1963 року. Завдяки неабиякій популярності кінострічки, став знаменитим і райцентр Пирятин Полтавської області. Головна пам’ятка міста- водонапірна башта оригінального дизайну поблизу бензоколонки, з’являлася в кадрі «Королеви…» не менше, ніж головна героїня кінострічки Надія Рум’янцева. В подальшому фільми з її участю обійдуть весь світ. Великі Джульєтта Мазіна і Федеріко Фелліні назвуть Румянцеву «Чапліним у спідниці».
І так почнемо з самого спочатку.

article_28_2014_piСценарій до фільму написав наш з вами земляк, полтавчанин Петро Лубенський. Комедія вийшла. Петро Олександрович чудово вмів знаходити гумористичні повороти. За його сценарієм полтавчанка Людмила (Надія Румянцева) не змогла стати ні диктором на ТБ, ні стюардесою. І вирішила здійснити нову мрію – вступити до ансамбль «Балет на льоду». Відсутність льоду вона компенсує тренуваннями на роликах і влаштовується працювати заправницею на бензоколонку. Ту саму, в місті Пирятині.

У пошуках місця зйомок автори картини об’їздили всю Україну. Ніде не могли знайти підходящу сучасну автозаправку. Нарешті знайшли в Пирятині. Але виявилося, що на заправці знімати не можна, так як у них теж виробничий план, тим більше використовувати небезпечну в пожежному відношенні освітлювальну апаратуру. Довелося будувати поруч свою АЗС, несправжню.

Зате півень в фільмі, котрий сидить на колонці, і кури, що снують навколо, були справжніми… Птицю привезли з київського цирку. Під час зйомок дресирувальники сиділи під колонкою, щоб не потрапити в кадр. По команді півень  Петруша повинен був кукурікати. Але він чомусь категорично відмовлявся це робити! Дресирувальники обливалися потом, закукурікались самі до знемоги. А півень вперто мовчав. Несподівано хтось із місцевих зівак, які спостерігали зйомки, чи то жартома, чи то всерйоз запропонував напоїти птицю … самогонкою. Принесли, налили в блюдце. Півень спочатку недовірливо подивився на прозору рідину, потім клюнув, підняв голову, як вони звичайно п’ють воду, знову клюнув … І почав кукурікати так, що вже зупинити його було неможливо.

Макетна заправка була настільки схожа на справжню, що одного ранку, до колонки раптом звернула з траси «чужа» бувала вантажівка, і водій зажадав його заправити. Надя Румянцева, не моргнувши оком, каже: «Я вашу машину заправляти не буду. Вона брудна, водій неголений…» Шофер оторопів: «Та що ж це ви поставили тут це опудало, цю фитюльку, яка вимагає, щоб я поголився, а мені ж вантаж вести в Київ!». «Правильно вимагає, по інструкції »,- підіграв актор. «Я буду скаржитися!»,- заволав водій. У цей час підходить «міліціонер»: «Кому скаржитися, ваші права пред’явіть …» Словом: довели людину до стану кипіння! Цей епізод потім увійшов у фільм.

До речі, пам’ятаєте, героїня, мріючи стати артисткою балету на льоду, тренується ночами, кружляючи на роликових ковзанах на безлюдній, освітленій ліхтарями заправці? Пирятинський асфальт був недостатньо рівним для роликів. Тому ще одну декорацію побудували в Києві, в павільйоні, де обладнали міцну гладку підлогу, на якій можна було виконувати найскладніші піруети.

Якось під час зйомок до майданчика під’їхала чорна 21-а «Волга». З вікна виглянув смаглявий вусатий чоловік «начальницького вигляду» кавказької національності і поманив пальцем до себе: «Фільм снімаєте? Как будет називаться? » – « Королева бензоколонки! ». Він задумався: «Каралева БЕЗ адекалона? Інтереснає названіє. Желаю удачі».

Незадовго до закінчення зйомок режисерові подзвонили з Києва: терміново приїжджайте на студію. Виявляється, міліцейському начальству не сподобався епізод, коли священик, бажаючи перевірити, «чи глаголить» на автостанції гучномовець, відправив автобус, на якому сам мав їхати. Переполошився, і тут йому на допомогу прийшов благородний даїшник. Посадив батюшку в коляску мотоцикла і помчав наздоганяти Автоекспрес.

«Що це таке, ви знову знущаєтесь над міліцією!» – Вилаявся міліцейський замполіт і пообіцяв поскаржитися секретарю столичного міськкому партії. Слава Богу, обійшлося. Секретар виявився людиною з почуттям гумору.
А ось критики на кінострічку було доволі. Навіть в рецензіях на фільми, про революцію 1905 року неодмінно згадувалася «Королева бензоколонки» як зразок безідейності та легковажності.

Та автору комедії хотілося одного, щоб утомлені від післявоєнної розрухи і відбудови народного господарства люди нарешті змогли відпочити, розважитися. Водночас мовою сатири покритикувати: бюрократизм, хамство, байдужість, безкультур’я. Адже навіть про найбільш нагальні серйозні речі можна говорити по-різному! Кому, наприклад скажіть на милість, потрібна мова заборон і гасел? На автострадах Америки замість закликів до автомобілістів бути уважними та обережними можна зустріти бігборди приблизно такого змісту: «Водій! Якщо одна ваша рука тримає кермо, а друга лежить на коліні у дами, що сидить поруч – пам’ятайте: і те, і інше ви робите дуже погано! » Думаю, така форма пропаганди більш дієва, ніж тупі заклики. І, слава Богу що є такі «народні комедії», як «Королева бензоколонки».

www.gazetapoltava.info

Коли життя безпросвітне. Урок від графині Капніст, що покоїться на Полтавщині

Марія Ростиславівна Капніст кіноактриса, графиня, великомучениця, яка майже 20 років «значилася» у пеклі. Страшне-страшне життя: стара-стара казка. Так що, дорогі читачі, ті що нарікають на свої «важкі» будні, почерпніть з цього переказу трохи відомостей про те, коли життя людське дійсно важке, але не завжди безпросвітне.

article_26_2014_web

Почнемо розповідь з видатних предків Карніст. Один з яких – найбільший український літератор XVIII століття Василь Васильович Капніст. Це прадід Марії, народжений у маєтку Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Знаменитий поет, драматург, громадський діяч, предводитель дворянства Миргородського повіту. Ще, по батьківській лінії, предок-Стомателло Капніссос – бойовий грек, що воював проти турецької неволі і отримав за це графський титул. По материнській лінії – наш грізний отаман Іван Сірко. Чудо-людина, якого боялися люди і вовки (згідно з переказами, з 55 битв він не програв жодної, завжди – на коні).

До речі, в титрах знаменитої кіноказки «Руслан і Людмила», де Марія Ростиславівна грає злу чаклунку Наїну, актриса попросила написати своє прізвище через дефіс – «Сірко-Капніст».

Правда чи неправда, але нібито існує легенда про родове прокляття Капніст. Якщо так, то казка дійсно страшна. Її батька Ростислава Ростиславовича, який вірив у революційні міражі, розстріляли червоні. Сестра Ліза померла від розриву серця, не переживши смерть батька. Тітку убили. Брати втекли до Криму. Сама Марія – красуня і розумниця, природжена актриса змушена була підробляти бухгалтером … Як вона попала у сталінську «м’ясорубку» – теж, загалом, зрозуміло. Її засудили за «шпигунство на користь іноземних розвідок». І не довго думали, до чого причепитися. Природно – графське походження. Її мати вільно говорила на восьми мовах, що вселяло додаткову підозру. До того ж Марія бравувала театральним псевдонімом Маріетта. Для тієї пори – типова шпигунка, ворог народу, контрреволюціонерка. …

Далі, звичайні, страшні сцени. Їй обрізали чудові коси, вибили зуби – щоб не кусалася, кидали до кримінальних злочинців, насміхалися, били, топтали брудними чобітьми, як тварину, з самого ранку кидали «на дно» у вугільну шахту. І витягали звідти тільки вночі. Коли вже не відчувала ні рук, ні ніг-напівмертва-напівлюдина … Був на її табірному шляхи і лісоповал у Сибіру. У тих місцях вона народила дочку Раду, хоча сильно кохала і залишалася відданою людині, яка була на волі, Георгію Холодовському. Від нього кожен рік на свій день народження, вона отримувала символічний подарунок – жайворонка, випеченого з тіста.

Тут, на лісоповалі мелодрама Марії Капніст переходить у трагедію. … Її донечку регулярно б’є, «вибиває дух ворога народу», вихователька. Дитина ридає. Мати підстерігає кривдницю і зганяє на ній весь свій біль і образу. За це її – під замок і знову по етапу. Але мати хоче бути поруч з дитиною. І спеціально стрибає з якогось поверху, ламаючи собі ноги, щоб залишили в лікарні, щоб хоч здалеку спостерігати за донечкою … Яку згодом віддають до дитбудинку. Мати – на межі божевілля.

… Згодом ця драма розтягнеться на довгі роки. Рада не визнає жінку страшного вигляду, яка після таборів прийде і представиться «мамою»…

Ще в 1953-му, коли помер Сталін, вона могла б бути на волі, як і інші – раніше. Але почувши звістку про кончину тирана, вона почала … танцювати! Табірне начальство приклеїли до її колишнього ярлику «ворога народу» додатковий -»фашистка». І знову – неволя.

Лише через п’ять років Верховний Суд скасує всі божевільні вироки. І можна тільки припустити, що було в неї на душі в той самий момент, коли вона вперше за 20 років тюрем побачила себе в дзеркалі. «Ворогам народу» в таборах було заборонено бачити своє відображення… За паспортом 44. На вигляд 100. Вічна стара. Та вона попри все летить назустріч зі своїм коханим, тим самим Григорієм, виходить з вагона в страшній тілогрійці, з понівечиним обличчям, просоченим вугіллям, сльозами і жахами… А назустріч – прекрасний, інтелігентний коханий з букетом в руках… За дві хвилини, поки триває заціпеніння, впізнавши її, він проходить повз зі словами: «А вас не зустріли? От і я не зустрів!» … Ніхто не пам’ятав її молодою. Ніхто ніколи «іншою» не міг її уявити. Але треба було жити далі, спати в злиденних під’їздах, управляти мітлою і не втрачати надію.

У жовтні 1993-го Марія Капніст попрощалася з довженківською студією, де вона в останні роки життя отримувала маленькі ролі і пішла навпростець через проїжджу частину… Через всі чотири смуги… Водій не зміг ухилитися … А підземний перехід був поруч.

Марія Ростиславівна після таборів і вугільних шахт ніколи не їздила в ліфтах, не спускалася в метро, не користувалася підземними переходами. Вона боялася, що знову опиниться в пастці, в замкнутому просторі, в полоні. І більше ніколи не вибереться з колишнього пекла… Доля на схилі років привела її в Обухівку на Полтавщині, до могили великого предка Василя Капніста. У цих же місцях упокоївся і її бунтівний дух.

 

Трохим Лисенко – колоритний агроном з Полтави, який ледь не знищив вітчизняну генетику

Ім’я Трохима Лисенка досі звучить зловісно. Цю людину звинувачують у загибелі видатного вченого Миколи Вавілова, в розгромі вітчизняної генетики. Навіть слово «лисенківщина» стало синонімом войовничої безграмотності. 

article_25_pi_web

Трохим Денисович Лисенко народився в 1898 році в селі Карлівка на Полтавщині. Він навчався в Полтавській садівничій школі. У 1925 році заочно закінчив Київський сільськогосподарський інститут. У 1934 році його кар’єра стрімко злітає вгору. Тодішній президент Всесоюзної сільськогосподарської академії імені Леніна Микола Вавілов клопочеться про обрання Трохима Лисенка академіком АН УРСР і призначає його «науковим директором» Одеського інституту. Чим же так сподобався вченому зі світовим ім’ям Вавілову звичайний агроном з Полтави? Для пошуку відповіді, треба згадати перші роки радянської влади.

Відразу після революційного перевороту більшовики стали будувати плани докорінної перебудови світу. Надію поклали на талановитого і абсолютно безвинного садівника-любителя з міста Козлова Тамбовської губернії Івана Мічуріна. І відразу по країні стали з ентузіазмом рубати сади зі старими, перевіреними сортами яблук і садити мічурінські – пепенку шафранну, слов’янку, Безнасіннєву мічурінську, Бельфлер-китайку. Як і слід було очікувати, незабаром ці сорти вимерзли і виродилися. Не пощастило також сорту вишні, яку І. Мічурін необачно назвав «Надія Крупська». Червоні опуклі ягоди смутно нагадували про базедову хворобу соратниці вождя, і цей сорт вишні з ідеологічних міркувань довелося вилучити з обігу.

Але найнеприємніше сталося, коли з’ясувалося, що «основоположник» походить з дворян. Академічну науку штовхнули до кадрових змін. Звернули увагу на біолога Завадовського. Він в ході експериментів виявив, що витяжка з щитовидної залози призводить до втрати пір’я у птахів. Негайно було прийнято рішення передати в розпорядження товариша Завадовського одну тисячу гусей з державної птахофабрики з тим, щоб гуси втрачали своє пір’я чотири рази на рік, постачаючи сировиною фабрики з виготовлення перин. Згаданий товариш дане розпорядження підняв на сміх.

Відчувши, що над головою академічної науки згущуються хмари, Микола Вавилов, щоб відволікти увагу, вимагає терміново знайти селекціонера-самородка на зразок І. Мічуріна, але неодмінно робітничо-селянського походження. Трохим Лисенко підходив за всіма пунктами – як внутрішньо, так і зовні. Ще 1927 року «Правда» опублікувала нарис, в якому про нього було написано так: «Якщо судити про людину по першому враженню, то від цього Лисенко залишається відчуття зубного болю, – смутного він виду людина. І на слово скупуватий, і особою незначний…»

Ім’я Трохима Лисенка овіяне численними легендами. Будучи навіть президентом академії наук, він зовсім не був схожий на поважного академіка. Навіть в академічній їдальні, за свідченням очевидців, нітрохи не бентежачись, плямкав, мочив сухар в борщі, рукою діставав з солянки оливки. Лисенко, не віддавав в розмовах перевагу замудрим науковим термінам, а використовував доступні матюки, за що в народі користувався великою популярністю. Але простий «народний академік» був тільки з вигляду. Навіть супротивники не заперечували його видатних здібностей як вченого-селекціонера. У 1947 році Сталіну прислали великі колосся гіллястої пшениці з Грузії. Лисенко прекрасно знав, що ця відома ще в Давньому Єгипті пшениця мала низькі врожаї, поганий імунітет і давала борошно з незначним вмістом білка. Але він пообіцяв Сталіну в недалекому майбутньому створити на основі «кахетинської гіллястої» суперпродуктивний сорт пшениці, піднявши врожайність в 4 – 5 разів.

Найдивовижніше, що «народний академік», схоже, дійсно в це вірив. Роботи по селекції гіллястої пшениці фанатично тривали багато років. І нові сорти пшениці насправді були створені, хоча обіцяної врожайності так і не отримали. Ці «значні» досягнення затьмарила його ж власна теорія про «виховання» тварин і рослин. На одній науковій раді послідовник Лисенко доповідав: «Ми проводили досліди над щурами, обрізаючи їм хвости. Через пару поколінь помітили, що пацюки народжуються з меншими хвостами. Ще кілька років дослідів, і ми отримаємо безхвостих нащадків. Чим підтвердимо правоту Трохима Денисовича!» «Таким чином, – кинув репліку один з присутніх, – дотримуючись вашої теорії, дівчатка повинні народжуватися жінками, а євреї та мусульмани – обрізаними?»

Але Трохим Лисенко увійшов в історію не тільки як селекціонер-мічурінець і персонаж численних анекдотів. Деякі історики звинувачують його в тому, що він був співучасником гонінь на М. Вавілова, які завершилися арештом і смертю цього видатного вченого. Досі не затихають суперечки і про роль Т. Лисенка в організації сумнозвісної сесії ВАСГНІЛ 1948 року, після якої  була буквально розгромлена вітчизняна генетика.  Його сподвижники легко і невимушено звинуватили геніальних генетиків в тому, що в голодні роки війни ті розводили червонооких мушок-дрозофіл, і при цьому скормлювали їм народне добро.

Помер Трохим Лисенко в 1978 році, до кінця життя залишаючись академіком АН СРСР.

http://1k.com.ua/96/details/9/1

Такі вони, горді українки

Маловідомий такий цікавий факт: музику для національного гімну Сіаму (Таїланду) ще в 1888 році написав полтавець, композитор Петро Щуровський. У подяку за це король екзотичної країни подарував йому іменну срібну табакерку. 

article_24_pi_web

А почалося все з лютого 1863 року, коли в Бангкок прибули два кліпера «Гайдамак» і «Новік». А далі Бангкок відвідав сам МиколаII. Це поклало початок дружби царя з королем Сіаму (так тоді називався Таїланд) Рамою V-м. У травні 1898 король Рама V навіть послав свого 13-річного сина Чакрапонга на навчання в Санкт-Петербург в елітний Пажеський корпус. Чакрапонг стає корнетом Гусарського полку, а далі смуглошкірого гусара нагороджують орденом Святого Андрія і присвоюють чин полковника. По поверненню до Сіаму Чакрапонг заснував міністерства освіти, охорони здоров’я, юстиції. Перебудував поліцію і армію. Гвардійці Сіаму до 1970-х років носили форму лейб-гусар. І як говорилося вище, навіть музику для національного тайського гімну замовив у автора опер «Богдан Хмельницький» і «Коваль Вакула» композитора Петра Андрійовича Щуровського.

Добре відома історія романтичного кохання принца Чакрапонга і української дівчини Каті Десницької.
Правда, це чи ні, одні історики пишуть, інші спростовують. Але власне вся історія цим завжди грішила.
А було це так, як розповідає один з письменників:

«…У Пажеському корпусі в Петербурзі виховувався один із синів сіамського короля Чакрапонг. Під час повернення на батьківщину принц захворів у дорозі близько Києва запаленням легенів. Подорож було перервано. Принца привезли в Київ, помістили в царський палац і оточили турботами київських докторів. Принц видужав. Але перш ніж продовжити подорож у Сіам, йому треба було відпочити і поправитись. Його намагалися розважати – возили на бали в Купецьке зібрання, на лотереї, в цирк і театри. На одному балу принц побачив Катюшу. Вона танцювала вальс, перекинувши коси собі на груди і гордовито поглядала з під напівопущених вій синіми очима. Принц був зачарований. Маленький, косоокий, з блискучим, як вакса, волоссям, він закохався в дівчину і запропонував Катрусі стати його дружиною. Вона погодилася.

Сум’яття охопило київських гімназисток. Всі в один голос говорили, що на її місці вони ні за що б не змогли вийти заміж за азіата, хоча б і за сина короля. Але Катя поїхала в Сіам…

Чоловік Катрусі був другим сином короля. У нього було дуже мало надій на сіамський престол. Але після смерті брата він виявився єдиним спадкоємцем і несподівано став королем. Так весела київська гімназистка стала сіамської королевою. Придворні ненавиділи іноземку. Її існування порушувало традиції сіамського двору. У Бангкок на вимогу Катрусі провели електричне освітлення. Це переповнило чашу ненависті придворних. Вони вирішили отруїти королеву, зневаживши стародавні звичаї народу. У їжу королеві почали поступово підсипати  розтерте в найтонший порошок скло від розбитих електричних лампочок. Через півроку вона померла від кровотечі в кишечнику. На її могилі король поставив пам’ятник. Високий слон із чорного мармуру із золотою короною на голові стояв, сумно опустивши хобот в густу траву, що доходила йому до колін. Під цією травою лежала українська красуня – молода королева Сіаму.»

Ну а якщо відкинути фантазії письменника, то історики пишуть про Катю і принца так: У 1906 році випускник Пажеського корпусу принц Чакрапонг робить 19-річної сироті та безприданниці Каті пропозицію руки і серця, і вони виїжджають до Константинополя, де вінчаються в грецькій православній церкві пресвятої Трійці. Прекрасне завершення для казки… Але король Сіаму Рама V не міг прийняти звістку з сінгапурських газет про те, що принц Чакрапонг таємно одружився на українській дворянці.

У 1908 році Катерина народила сина Чула. З цього моменту Чула мав кровне право зайняти сіамський престол. А українка Катерина Десницька стала матір’ю спадкоємця престолу. Але щасливий той, хто щасливий у себе вдома. Невизнана двором Катерина була самотня, як око одноокого, що йде до сліпих. В особистому її, жіночому житті все було теж дуже погано. ЇЇ 32-річний чоловік, привів до палацу 15-річну придворну Чаваліт. Сталася зрада.

По-різному можуть дружини повести себе в такий момент. Наприклад, Катерина Медічі, змогла встановити коректні відносини з коханкою свого чоловіка-короля. І після смерті чоловіка, отримала титул «гувернантка Франції». Нехай! Зате син – король!

Катерина Десницька – українська дворянка, так не змогла. Краще піти, коли ти ще потрібна, ніж коли вже не знають, як позбутися – порахувала вона. Залишивши чоловіка, вона поїхала до брата в Шанхай і звідти подала на розлучення, знаючи, що позбавляє тим самим свого сина престолу, адже королем Сіаму не може бути син європейки, яка живе за кордоном невідомо з ким.

Через два роки після розлучення Чакрапонг помер від іспанського грипу. Його могли б врятувати, будь поруч Катерина, адже вона була кваліфікованою медсестрою. Але Катерина зрадила свого принца і Таїланд. Такі горді вони, українки.

http://gazetapoltava.info/

«Ой, що там за шум учинився?» Шум спричинений простою піснею з Полтавщини

90 років тому в світ вийшла «Муха-Цокотуха» – казка Корнія Чуковського, давно зарахована до високої дитячої класики. І усі ці роки, світ комах Корнія Івановича, користується шаленою популярністю. Син простої жінки з Полтавщини, Чуковський з молоком матері ввібрав український народний фольклор. І не дивно, що прообразом «Цокотухи» він назвав народну пісню, почуту від матері: «Ой, що там за шум учинився, То Комар на Мусі оженився».

article_23_web_pi

Але життя «Цокотухи» не завжди було настільки безхмарним. Книга, вперше видана в 1924 році під назвою «Весілля мухи», відразу ж стала піддаватися нападкам. У чому тільки не звинувачували автора. Спочатку з’ясувалося, що письменник «співчуває куркульським елементам». Конкретно – таким чином: «А жуки рогаті, Мужики багаті, Шапками махають, З метеликами стрибають». Тобто кулаки веселяться у Чуковського без всякого сорому, а він їм потурає. Та й сама іменинниця при детальному розгляді виявилася мухою легкої поведінки – на ілюстраціях художника Володимира Конашевича вона надто близько підходила до нареченого, та ще при цьому посміхалася йому і фліртує. Все це, на думку цензорів, могло викликати у маленьких громадян еротичні асоціації. «Неначе знайдеться дитина, яка до такої міри розпутна, що близькість мухи до комара викличе у неї фривольні думки!», – обурювався в щоденнику Чуковський.

Що до «Весілля мухи», то чиновники чіплялися і до назви казки. Заперечуючи саме слово «весілля». Це заперечення серйозне, – роз’яснює автор «Цокотухи» цензору. – Але запевняю Вас, що Муха вінчалася в ЗАГСі. Адже і при цивільному шлюбі буває весілля». Чиновників це не переконало – довелося казку перейменовувати. З 1927 року вона має звичну для нас назву.

Діставалося Чуковському і за відсутність колективної боротьби в «Мусі», і за індивідуалізм комарика, і за іменини – буржуазні пережитки, і за «купецький побут» героїні – самовари, варення та іншу надмірність…

Тим часом «Цокотуха» розходилася астрономічними тиражами і в перерві між нетривалими заборонами видавалася знову і знову. Поки в 1928 році вдова вождя світового пролетаріату, Надія Крупська, не опублікувала в «Правді» погромну рецензію на «Крокодила» Чуковського, обізвавши казку «буржуазною каламуттю».

Розгорілася ціла «проти казкова» кампанія – жанр затаврували як буржуазний пережиток, відволікаючий дітей від реальності. Чуковському навіть довелося скласти лист-покаяння, де він відрікався від своїх колишніх творінь і обіцяв зосередитися на книзі «Веселий колгосп»: «Я писав погані казки. Я визнаю, що мої казки не годяться для будівництва соціалістичного ладу. Я зрозумів, що всякий, хто ухиляється на даний момент від участі в колективній роботі по створенню новітнього побуту, є або правопорушник, або смертник. Тому тепер я не можу писати ні про які «крокодили», – повідомляв Чуковський на сторінках «Літературної газети».

Правда, ніякий «Колгосп» він не вигадає, зате з казками розпрощається надовго. Тільки 14 років потому, в розпал війни, напише «Здолаємо Бармалея» – твір, який самому Чуковському категорично не подобався. Ще через кілька років з’являться «Пригоди Бібігона», але їх надрукують в скороченні. І все… «В голові у мене юрмилися чудові сюжети нових казок, але ці нелюди переконали мене, що мої казки дійсно нікому не потрібні – і я не написав жодного рядка», – згадуватиме в 1930-ті письменник.

«Після свого підлого каяття я відчував себе нездатним писати що-небудь для дітей», – скаже він згодом про своє зречення. Покаранням за зраду перу Чуковський буде вважати смерть молодшої дочки Мурочки від туберкульозу – вона захворіла майже відразу ж після опублікування листа. Чуковському довелося пережити і сина Миколу той помер через 30 років після Мурочки .
Ну, а «Муха» піддавалася нападкам навіть у благополучні для письменника 1950-ті, коли казки Чуковського знову стали видаватися мільйонними тиражами. Якийсь, кандидат історичних наук Колпаков, опублікував у «Літературній газеті» обурений відгук на «Цокотуху». «До яких пір К. Чуковський буде вводити в оману радянських дітей? Муха – найогидніша комаха на землі. Вона сідає на екскременти, на всяку падаль, а потім на обличчя людини, на їжу, викликаючи ряд інфекційних захворювань.» Але найбільше обурення у нього викликало весілля іменинниці. «Це протиприродно, щоб комар міг одружитися на мусі. Воша не може одружитися з клопом, як і комар на мусі. Це все несусвітня нісенітниця і обман. Книжку К. Чуковського про муху можна сміливо спалити – історія від цього нічого не втратить «, – підсумував кандидат історичних наук.

Чуковський відповів на випад іронічною статтею. Письменник порадив Колпакову знищити цілий корпус світових казок, в яких зустрічаються «протиприродні шлюби» – як то союз жаби з Іваном Царевичем та інше.» Свою статтю казкар підписав «К. Чуковський, доктор філологічних наук.»

www.gazetapoltava.info

Моряк із шхуни лейтенанта Сєдова

 

article_22_2014_web

Наприкінці серпня 1914 року до берегів Мурманська підійшло дивне судно. Верхня частина бортів його була зруйнована. На останках щогл висіли пошарпані штормами вітрила. На жалюгідній палубі стояли давно не миті бородані у лахмітті. Швидко розлетілася звістка, що на батьківщину нарешті повернулася експедиція лейтенанта Сєдова. Про неї та про долю його керівника згодом буде написано багато, зокрема знаменитий роман Веніаміна Каверіна «Два капітана». І все ж головне залишилося нез’ясованим. До цих пір немає повної відповіді на питання: як загинув Георгій Сєдов, як склалася доля учасника експедиції, полтавчанина Григорія Линника, що відбулося тоді на далекому північному острові.

У середині липня 1912 року Сєдов планував вийти з Архангельська до Землі Франца-Йосипа, а після зимівлі на нартах з собаками виступити до північного полюса. Досвідчені полярники вважали майбутню експедицію непродуманою і небезпечною.

Проте віднайшовся спонсор, столична газета «Новий час», що взялася фінансувати авантюру. Проект потребував щонайменше 70000 рублів. Для експедиції було зафрахтоване вітрильно-парове промислове судно «Святий мученик Фока». Власник його, шкіпер Дікін, брався доставити експедицію на Землю Франца-Йосипа. «Фоку» завантажили провізією на три роки. Палубу завалили ящиками, клітками з собаками, дошками і колодами для будівництва будинку на місці зимівлі.

Та буквально напередодні відплиття Дікін відмовився йти в плавання. Розбіглася з ним і його команда. Обурений Сєдов протягом доби набрав нових матросів. Не дивно, що деякі з них з’явилися на судно в одних піджаках за годину до відплиття.

Умови експедиції були дуже важкими. Експедиція вийшла до Землі Франца-Йосипа з великим запізненням, ризикуючи вмерзнути в дрейфуючий лід. Затерте кригою, судно змушене було зупинитися на зимівлю в невеликій бухті Нової Землі.

Лише у вересні наступного, 1913 року з величезним ризиком, на останні залишки вугілля, спалюючи в топці сало ведмедів і нерп, вдалося досягти бажаного архіпелагу. Тут, в безіменній бухті, почали другу, ще більш важку зимівлю. Убоге, одноманітне харчування викликало у членів екіпажу цингу.

Тому було вирішено йти до полюса тільки втрьох на нартах, запряжених 24 собаками. Запас провізії був розрахований на 10 місяців. З собою Сєдов взяв матросів Григорія Линника та Олександра Пустотного. Перший, у минулому золотошукач, про себе писав: «26 років, міщанин міста Градизька, Полтавської губернії, православний». Другий, матрос Пустотний, був на три роки молодший і походив з селян Архангельської губернії.

Важко сказати, чому саме цих людей вибрав Сєдов. Линник, дійсно був справним матросом, але відрізнявся зарозумілим, запальним, зухвалим характером. Чи можна було на нього покластися, важко судити.
Настало 2 лютого 1914 року три полярника і три важко навантажені нарти рушили на Північ.

Вже на сьомий день походу Сєдов тяжко захворів. Здоров’я його погіршувалося з кожним днем. Він майже нічого не їв. Його доводилося годувати буквально чайною ложкою. Від безсонних ночей і важких переходів матроси втрачали сили. У Пустотного почалася кровотеча горлом, з’явилися ознаки цинги.

Линник не раз пропонував Сєдову повернутися на судно. «Ех, Линник, залиш ці думки…» – відповідав той. Настало 20-е лютого. Того дня, за словами матросів, Сєдов помер.

Старшинство взяв на себе Линник. Коли завірюха вщухла, матроси поклали тіло Сєдова на нарти. Повернули назад, до мису Бророк. Тут, вони і поховали Сєдова. Вирити могилу не було ніякої можливості. Тіло Сєдова, поклали між двома валунами разом з національним прапором. Зверху прикрили кам’яними плитами, порожнечі заповнили щебенем. Над могилою встановили хрест, наспіх зроблений з лиж. Поруч залишили нарти, кирку і молоток.
Закінчивши сумний обряд, матроси відправилися в зворотний шлях, на південь, і дивом дісталися до судна. Шлях на батьківщину був не менш важким. Вугілля скінчилося. Йшли, спалюючи частини корпусу, меблі, такелаж. Однак і вдома страждання «сєдовців» не закінчилися. Два місяці команда «Фоки» бідувала на напівзруйнованому судні, поки не отримала розрахунок. Найтяжче довелося Линнику і Пустотному. На них було заведено кримінальну справу. Матросів запідозрили в навмисному вбивстві керівника експедиції. Линника і Пустотного допитали. Але прямих доказів їх вини не виявили, про хворобу Сєдова знали всі, а провести «розшук і судово-медичний розтин» його тіла було, звичайно, неможливо. Справу припинили.

Олександр Пустотний прожив після повернення ще 30 років, працював в Архангельську лоцманом і помер у грудні 1943 року. Подальша доля полтавчанина, Григорія Линника невідома.

www.gazetapoltava.info

Загадкове стародавнє місто Гелон, що розчинилось в часі поблизу Полтави

article_21_2014_web

Ще в давні часи вчені світу безуспішно намагалися розгадати дві найцікавіші загадки історії, що вважалися майже легендами.
Одну з них – чи існувала давньогрецька Троя, про яку повідав людям Гомер, вдалося розгадати тільки в сімдесятих роках XIX століття німецькому археологу Генріху Шліману. Це стало тоді відкриттям століття. Розкопавши Трою, Г. Шліман допоміг розкрити нові сторінки історії стародавнього світу. Друга загадка – про загадкове місто Гелон, яке знаходилося десь у Скіфії. Про нього вперше стало відомо світу від давньогрецького історика Геродота, якого справедливо назвали «батьком історії».

За Геродотом, Гелон- скіфське місто племені будинів. Воно стало столицею племені гелонів, яких, ніби-то вигнали з приморських поселень і які осіли серед будинів, та стали говорити на суміші скіфської і грецької мови.  Гелон був спалений під час скіфського походу ДаріяI в 512 до н. е.

Познайомимося з цікавої історією вигнання гелонів за однією з легенд, розказаних Геродотом. У ній говориться, що скіфи, гелони і агафірси ведуть свій родовід від Геракла. Мандруючи, міфічний герой прийшов у невідому країну Гілею, що знаходилася на нижньому Дніпрі. Її володарка напівдіва – напівзмія стала дружиною Геракла і народила йому трьох синів: Агафірса, Гелона і Скіфа. Геракл залишив їй свій лук і пояс, та наказав: «Коли побачиш, що сини змужніли, то того з них хто зможе натягнути мій лук і підперезатися моїм поясом, залиш жити тут. Того ж, хто не виконає моїх вказівок, відійшли на чужину». Поставлене Гераклом завдання вдалося виконати тільки молодшому з його синів – Скіфу. Гелону і Агафірсу довелося піти з Гілеї .

Куди ж пішов середній син, де він заснував загадкове місто Гелон, яке існувало дві з половиною тисячі років тому, і яке відношення воно мало до українського Поворскля? Тривалий період вчені світу наполегливо шукали колишнє місцезнаходження землі будинів, роблячи прив’язки до деяких районів території сучасної Росії, Білорусії і України. Будувалися різні гіпотези. За однією з них це плем’я жило в середній течії Дону, в північній частині України або в Білорусії, за іншими – в басейні верхньої Волги або Ками, на території сучасної Мордви. Завдяки багаторічній кропіткій роботі радянських археологів і насамперед скіфсько-слов’янської експедиції Харківського державного університету, якою керував доктор історичних наук, професор Борис Андрійович Шрамко, таємниця загадкового Гелона була розкрита. Проводячи археологічні розкопки на стародавньому Більському городищі, в Котелевському районі Полтавщини (всього за 80 км від Полтави), експедиція добула виключно цінні в науковому відношенні матеріали, які дають підставу зробити висновок, що саме це городище на річці Ворсклі і є тим місцем, де знаходилось місто Гелон.

Переконливим свідченням на користь ототожнення Більського городища з Геродотовим Гелоном є збіг їхніх розмірів. Геродот повідомляє, що «міська стіна Гелона з кожного боку має в довжину 30 стадій». Якщо він користувався при підрахунках стадіями по 210 метрів, то довжина стін повинна була дорівнювати 25 200 метрам. Протяжність укріплень Великого Більського городища дорівнює 26 км. У Східній Європі немає іншого поселення скіфського часу, який в такій мірі, аж до розмірів, збігалося б з описом Геродота.

Розкопки показали, що понад дві з половиною тисяч років тому на території Полтавщини в районі Більська був один з найбільших на півдні Східної Європи політичний, торговий культурний та ремісничий центр. Залишки різних майстерень зустрічаються всюди. На самому початку залізного століття тут діяли сиродутні горни, що дозволяли отримувати гарне залізо і сталь. Знайдена кузня з великим кам’яним кувадлом, різні інструменти і ковальські вироби від простих ножів до серпів, сокир і мечів.

Стародавні художні вироби Скіфії, оформлені в своєрідному «звіриному стилі», мають всесвітню популярність. Вдалося встановити, що саме Гелон був одним з великих центрів з виготовлення таких високохудожніх предметів.
Неодноразові перебудови, сліди пожарищ і ремонтних робіт говорять про те, що життя аборигенів Більського городища не було спокійним і безтурботним. Вони неодноразово піддавалися нападам ворогів. У разі військової небезпеки за стінами міста ховалися жителі довколишніх землеробських селищ. З них формувалися численні загони, які забезпечували додатковий захист величезної оборонної лінії

У своїй капітальній історичній праці «Геродотова Скіфія» академік Б.А. Рибаков наводить цікаву деталь: Більське городище не набагато поступалося за площею Москві початку XІX століття. Захищений потужними кріпосними стінами, Гелон займав територію більше чотирьох тисяч гектарів.
На якій дивовижній землі ми з вами живемо. Нам є чим пишатися.

Кажуть, що десь поблизу Полтави, донині збереглася невелика, близько 500 осіб, етнічна група, яка вважає себе нащадками древніх скіфів. Вони називають себе скілами. Серед цих людей шириться переказ: коли на Землі залишиться останній скіф, він проникне в підземелля під містом Гелоном і достане звідти послання для всіх людей…

www.gazetapoltava.info

Яндекс.Метрика