Архів статтей

Замок поблизу якого влітку каталися на санях

 

article_42_2014_pi_web

Порівняно не далеко від Полтави, всього за 112 км, знаходиться село Шарівка. І мало б хто з українців про нього знав, якби не один архітектурний пам’ятник, Замок, або палац Кеніга – справжнє диво архітектурного мистецтва…

Перший фундамент будівлі у Шарівці був закладений ще в 1700 р. поміщиком Ольховським. Потім він тричі перебудовувався різними власниками і нарешті потрапив до рук німецького барона Леопольда Кеніга.

Шалено багатий на ті часи барон володів на Україні трьома заводами – кінним, цукровим і цегляним. На своїх заводах Леопольд Кеніг прагнув досягти європейського рівня: виплачував пенсії, пільги, мав свій медичний персонал, бібліотеки, запрошував вчителів для навчання сільської молоді.

Хоча барон багато працював, все ж закохався у місцеву дівчину, ім’я якої історія не зберегла. Довго він наполягав, щоб вона погодилася стати його дружиною. Та серце молодої панянки кохання не зачепило. Все ж, за наказом батьків, дівчина погодилася стати його дружиною.

На весілля приїхали артисти з Петербургу, виступали циркачі, танцював балет. А гості, коли побачили всю красу білого замку, так і назвали його – «Білий Лебідь». Він височів над озером, простягаючи до води білі крила, а в його тіні, немов ангели, спокійно плавали білі лебеді. Найважливіше для власника цього Раю було догоджати і потурати примхам панни. Знаючи, як вона любила квіти, він побудував величезні теплиці і стежив, щоб кожного ранку прислуга по всьому замку розставляла свіжі букети обов’язково з росою на пелюстках.

Але, так сталося, що молода дружина раптово захворіла на туберкульоз легенів – сухоти, висловлюючись мовою того часу. Засмучений барон, сподіваючись хоч як допомогти дружині, створює навколо замку цілющий мікроклімат. Для цього він найняв цілу групу ботаніків для створення парку-дендрарію. Безліч рослин, очищаючи повітря, дозволяли панночці відчувати себе набагато краще. Посередині парку відбудували будинок лісника – з дуба і без єдиного цвяху, де вона могла відпочити. Відчуваючи безвихідь, шалено закоханий барон виконував будь-які примхи дружини. Одним з найдивовижніших його вигадок, як розповідають, була цукрова гірка. Одного разу влітку в спеку їй захотілося покататися на санях. Леопольд наказав своїм робітникам за одну ніч з кількох тонн цукру створити штучну гірку. На ранок панночка вже каталася з гірки на санчатах разом з місцевою дітворою.

Кажуть, що, незважаючи на всі старання, барон так і не зміг закохати в себе дружину. Будучи дуже зайнятою людиною, він відправив її одну на морські курорти, де в один прекрасний день вона йому зрадила. Спостерігачі, приставлені до панночки, донесли сумну звістку чоловікові. Глибоко ображений, він наказав привезти до замку ту саму величезну брилу граніту, на якій дружина вдавалася до любовних утіх. Коли дружина повернулася додому, Леопольд Кеніг промовчав, що знає про зраду. Але прогулюючись по унікальній липовій алеї, там липи схожі на стрункі тополі, вона побачила камінь і відразу зрозуміла, що таємниця розкрита. Однак навіть почуття провини не змусило її достойно оцінити і полюбити свого чоловіка.
Леопольд не посмів в чомусь її дорікнути. Він пробачив дружину і робив усе, щоб скрасити залишок її днів.

Нажаль, злий рок переслідував сім’ю Кеніг до кінця. У 1917 р, коли почалася революція, подружня пара була змушена покинути свої володіння і переїхати до Німеччини. Відразу після переїзду панночка померла, барон не переніс втрати і скоро пішов за нею.
Пам’ятником трагічної любові залишився замок «Білий лебідь». І, що особливо цікаво, люди, які відвідали його, відчувають містичний вплив на свої долі. Закохані, що побували в замку, практично ніколи не розлучаються. Люди, що пережили розчарування або зазнали зраду, і ті, хто випробував гіркоту нерозділеного кохання, в замку «Білий лебідь» знаходять душевний спокій.

Деякі відвідувачі замку кажуть, що якщо зосередитися і прислухатися до тиші, то можна почути ледь чутне биття серця Леопольда, яке все ще любить.

Сьогодні замок знаходиться в руїнах. Занедбана будівля не реставрується, рослини в парку-дендрарії повільно вимирають. Пам’ятник архітектури значиться під охороною держави, яка не в змозі його охороняти і утримувати. Прекрасне місце могло б стати новою туристичною точкою на карті оновленої України, місцем паломництва розбитих сердець.

http://gazetapoltava.info/

Про нерозгадану таємницю геніального полтавського вченого

 

article_41_2014_web

 

Сьогодні ім’я статського радника, магістра фізики і фізичної географії, професора Харківського університету Миколи Пильчикова мало хто знає. А колись воно гриміло на весь світ. Він інтригував людей своїми відкриттями. Навіть смерть вченого стала загадкою, не розкритою до цих пір.

Він народився 9 травня 1857 року в Полтаві. Рано втратив матір. Виховував його батько, викладач історії та політекономії Полтавського кадетського корпусу. Коля мав великі здібності до точних наук. Навчаючись на фізико-математичному факультеті, ставив досліди по запису звуку. І це до появи фонографа Едісона.

Після закінчення навчання юнак був залишений при університеті «для приготування до професорського звання». Ще через рік він взяв участь в експедиції, що вивчала Курську магнітну аномалію, і першим припустив наявність тут великих запасів залізної руди. За це був удостоєний Великої Срібної медалі Російського географічного товариства. Під час стажування в Парижі Пильчиков знайшов і виправив помилки в конструкції сейсмографа, що стало сенсацією.

Його внесок у науку великий. Це більше 50 робіт з фізики, географії, метеорології, електротехніки та рентгенології. Першим у світі він відкрив явище електрофотографування і скористався ним на практиці. Досліджував іонізацію атмосфери і поляризацію світла. Заснував першу в Росії метеостанцію. Вперше в Україні провів дослідження з радіоактивності, ставши одним з піонерів ядерної фізики.

Створив чимало унікальних пристроїв, наприклад, герметизовану кабіну з оглядовими віконцями для вивчення верхніх шарів атмосфери. Це був прообраз скафандра космонавта. Реалізували ідею лише за часів освоєння космосу. Дізнавшись про відкриття Х-променів, придумав прилад і першим у світі почав діагностику захворювань шляхом просвічування.
Він досліджував електромагнітні хвилі і показував «багато вражаючих дослідів».

Не торкаючись до жодного з предметів, за допомогою винайденого пристрою він запалив вогні моделі маяка, вистрілив з маленької гармати, в басейні підірвав міну, після чого пішла на дно підтоплена нею модель яхти.

Глядачі були приголомшені. В експериментах Пильчикова вперше в світі радіосигнали застосовувалися для керування механізмами. Більше того, він почав свої досліди на п’ять років раніше Попова і на кілька місяців раніше Тесли. Серб, який працював в Америці, випередив Пильчикова в іншому: подав заявку на патент. Йому і приписують першість у радіотелемеханіці. А Пильчиков патентувати свої розробки не став і лише прагнув поставити їх на службу військовому відомству. Але зіткнувся з махровим бюрократизмом.
Він написав доповідну записку військовому міністру Росії про винахід протектора, який захищає телефони, маяки, гармати від дії сторонніх електричних хвиль .
Минуло півтора року – відповіді не було. Вчений знову звернувся у відомство, наголосивши, що у Франції його проекти оцінені в мільйон франків, але він не хоче продавати їх за кордон.
Минуло ще чотири місяці. Пильчикову нарешті видали гроші на проведення досліджень. Але все скінчилося з початком російсько-японської війни.

В інституті змінилося керівництво, за студентами і передовими викладачами, до яких належав і Пильчиков, почалися стеження, звільнення, цькування. Йому заборонили продовжувати дослідження. Виснажений морально, 4 травня 1908 Микола Дмитрович прийшов у приватну клініку, несучи в руках невеликий чемоданчик. Сказав, що хоче пожити тут в тиші і спокої. Його розмістили в окремій палаті. П’яте травня він провів спокійно. Ліг спати, замкнувши двері. А вранці пролунав постріл. Зламавши двері, лікарі побачили Пильчикова зі складеними на грудях руками і простреленим серцем. Револьвер лежав на тумбочці поруч зі склянкою недопитого чаю…

Дактилоскопію чомусь не проводили. Причиною смерті порахували самогубство. Але як людина могла після пострілу в серце покласти пістолет на тумбочку? Відповіді на це немає і сьогодні. Також невідомо, куди поділася валіза, в якій, швидше за все, були результати військових розробок професора. Їх після смерті вченого не знайшли. Зате виявили лист, де Микола Дмитрович просив «на випадок можливих в його житті подій» передати університету його бібліотеку, а з особистих заощаджень видавати премії студентам за кращі дипломні роботи.

…У 1943 році ідеї Пильчикова були покладені в основу блискучої операції радянської контррозвідки: з Воронежа був проведений радіокерований вибух штабу генерала фон Брауна, що знаходився в окупованому Харкові.

Автор: Тетяна ХЛЄБНІКОВА

Тим, хто живцем згорів у стінах Полтавського краєзнавчого музею, присвячується

article_40_2014_webУ Полтаву на святкування 200-річчя перемоги над шведами влітку 1909-го прибув імператор Микола II. З обох боків вулиці, по якій він повинен був проїхати, поставили святково одягнених городян. Цар побажав оглянути нову споруду Полтавського земства (будівлю Краєзнавчого музею), побудовану в українському стилі за рік до цього. Затримав погляд на гербах повітів Полтавщини, якими був прикрашений фасад. Уважно прочитав написи під ними.
– Стиль будинку виконаний як би для прославлення малоросів та їхньої історії, що вкрай неприпустимо і шкідливо для держави, – резюмував імператор.

У Полтаві наприкінці ХІХ ст. старий будинок губернського земства став тісний. Тому, наприкінці 1902, затвердили, представлений земським архітектором Олександром Ширшовим, проект будинку у стилі французького ренесансу. Незабаром той посварився зі своїм начальством і пішов зі служби. Тоді з Києва запросили модного в ті часі академіка архітектури Володимира Ніколаєва. Навесні 1903-го проект Ширшова з декорацією фасаду Ніколаєва – у французькому стилі – земці показали авторитетному художникові Сергію Васильківському.
– Що ви робите? – Обурився той. Де ж ви діли історію України, її художню творчість?

Тим часом робітники розібрали старий земський будинок, вирили котлован під фундамент і добудували стіни до підвіконь першого поверху. Але на початку літа 1903-го будівництво призупинили. На сторінках місцевої газети розгортається обговорення проекту, один з кореспондентів радить оформити фасад «в українському архітектурному стилі». На що газета «Киевлянин» відписує, що відомий лише один зразок українського стилю – солом’яний курінь на баштані.

Та знаходиться архітектор Василь Кричевський, що мислить по іншому. Він створює ескіз оформлення фасаду губернського земства, який доказує існування українського смаку і подає його на конкурс до Полтави. Крім нього, розглядають ще сім проектів. Після трьох годин обговорень призначають голосування. На превеликий подив вийшло, що 8 голосів були за проект Кричевського і тільки 2 проти нього!»

Дах будинку повинен був бути високим, як у класичних українських будинках, і покритий глазурованою зелено-блакитною черепицею. Для зовнішніх стін потрібна була спеціальна облицювальна цегла оздоблена кольоровими візерунками. У Російській імперії не випускали ні такої черепиці, ні цегли. Везти ж з-за кордону було занадто дорого. Проблему допоміг вирішити кераміст Петро Ваулін, що працював викладачем Миргородської художньо-промислової школи. Під його керівництвом в Опішному для земського будинку виготовили 24 458 полив’яних плиток для інтер’єрів, 15 глазурованих гербів повітів Полтавщини, які розмістили на фасаді, а також 12 панно. Черепицю виготовили майстри з Малих Будищ. А в Опішному відлили 39 тис. плиток білого, синього і зеленого кольорів для сіней, вестибюля і зали для загальних засідань.

Земський будинок у Полтаві освятили 14 жовтня 1908, на Покрову. Всередині будинку немає жодного місця на стіні, на стелі, де б не красувався чудовий український орнамент, намальований або вирізаний. Все, що тільки є в тому будинку, – починаючи від дрібниць, – носить на собі виразні ознаки українського мистецтва.

– Будинок як грім! – Вигукнув художник Сергій Васильківський, що брав участь в його оздобленні.

На третьому поверсі Земства розмістили етнографічну та краєзнавчу експозиції. У 1920-му в будівлі урочисто відкрили Центральний пролетарський музей Полтавщини.
З перших днів після нападу Німеччини на Радянський Союз експонати музею почали вивозити на схід – в Уфу, Красноярськ, Свердловськ, Тюмень. Що залишилось розграбували або знищили німці, що увійшли до Полтави у вересні 1941 року.

21 вересня 1943-го, коли до міста підступали радянські війська, 40 німецьких солдатів увірвалися в музей. Зали облили бензином і підпалили. За день 21-го і ніч на 22 вересня згоріли третій і другий поверхи. На наступний ранок ще один загін німців облив бензином і підпалив підвали. Температура була настільки високою, що потріскалися гранітні стіни фундаменту. На наступний день в Полтаву увійшли радянські війська. Біля музею лежало вісім обгорілих трупів – шістьох чоловіків, молодої жінки і 10-річної дівчинки. Полтавчани розповіли, що люди намагалися загасити пожежу. За це розлючені німці кинули їх живцем у вогонь. Такий він скромний подвиг патріотів.

Так український архітектурний стиль людським життям заплатив за своє існування.

За матеріалами Наталії ВІСИЧ

Полтавські чудо-птахи з Райського Саду на будівлі СБУ

article_39_web_1Сірін, Алконост, Гамаюн – птахи найдавніших легенд і сказань. Про них згадують літописи, їх зображення збереглися серед ілюстрацій до стародавніх рукописних книг, на багатьох ювелірних виробах Київської Русі. Тому не дивно, що ці пречудесні пернаті істоти з героїчно-монументальними і зовсім не пташиними ліками гніздяться на центральній вулиці Полтави, прикрашаючи вхід в оригінальну будівлю міста – Дворянський Селянський поземельний банк (нинішню будівлю СБУ). 

У 1900 році на місці цього будинку, знаходився невеличкий будиночок, який належав Петру Павловичу Старицькому. Він народився на Полтавщині у поміщицькій сім’ї, працював потім на Кавказькій залізниці, а у 1871 році, коли вийшов у відставку, переїхав до Полтави, і був головою земської повітової управи.

Саме у цей будиночок у 1900 році переїздить з Петербурга родина Володимира Галактіоновича Короленка. З прийняттям рішення побудови приміщення для Дворянського Селянського банку будинок Старицького був знесений, і 18 червня 1903 року родина Короленка переїхала у будинок лікаря О.В. Будаговського, по вулиці Садовій.

article_39_web_2З переведенням з Ромен у Полтаву у 1852 році велетенського Іллінського ярмарку почалася нова сторінка історії міста. Полтава перетворилася на великий центр торгівлі, пожвавішала економіка, почалося будівництво. Все це сприяло виникненню кредитних і банківських установ. Так в 1906-1909 роках був побудований за проектом київського архітектора А.В. Кобелєва Селянський Дворянський банк. Реалізовував проект в Полтаві інженер С. Носов.

Загадки у самої будівлі ніякої немає, та вона привертає увагу своїм незвичним виглядом. Головний вхід прикрашає двоскатне стрілчате крильце, в нішах якого пригорнулися казкові статуї птиці. У оздобленні фасадної частини будівлі застосовані мозаїчні панно з павичами. Так що птахів при уважному підрахунку на будівлі не два, а чотири. Два об’ємних і два плоских. Але все ж, хто вони, ці загадкові птахи з Райського або, по-іншому, Сонячного Саду, і як вони потрапили на напівколони будівлі банку?

В уяві вимальовуються добре знайомі нам з казок та картин Васнецова райські птахи. Їх, як відомо, було три – віщий Гамаюн, сумний Сірін і радісний Алконост. От тільки не зрозуміло, які дві оселилися на цьому будинку. У Васнецова Сірін, як йому і належить, сумний птах з чорним оперенням. Обидві скульптурні птиці на будинку, зрозуміло, одного кольору, бо тут вам не живопис. І обидві досить сумні і серйозні… Може, це два Сіріна (ця версія підходить до нинішньої функції будівлі), а може – два віщих Гамаюна… Чи все ж два радісних Алконоста?

Тільки де тоді радість? Щоб розібратися доведеться покопатися в міфології.
Сірін – велика, сильна, діва-птиця з великими грудьми, строгим обличчям і короною на голові. У слов’янській міфології чудесна птиця, чий спів розганяє печаль і тугу; являється лише щасливим людям. Сірін – це один з райських птахів, проте він ніяк не світлий, а темний посланець володаря підземного світу.

Солодкоголосий птах Сірін одурманював подорожніх і захоплював їх в царство смерті. Неочікувано? Не міг же архітектор А.В. Кобелєв навмисно посадити на сторожі Сіріна аби той заманював людей в мишоловку? Спробуємо дослідити далі. Ось,.. здається просвітління… З часом птах Сірін позбувся своїх зловіщих рис, і став уособлювати красу, щастя і радість буття. А носієм нещасть і бід, згідно міфології, став фантастичний птах Образа. Він теж мав жіноче лице і розправлені крила, якими він розганяв хороші, світлі часи. Поруч з Сіріном найчастіше слов’яни малювали й іншу міфічну птицю – Алконоста.

Алконост – в середньовічних легендах світлий птах-діва самого бога сонця Хорса, що приносить щастя. За переказом Алконост проживає поблизу раю і коли співає, то сам себе не відчуває. Спів Алконоста настільки прекрасний, що почувши його забуваєш про все на світі. Зрівнятися з Алконостом в солодкозвучанні може лише птах Сірін.

Дуже часто у давньослов’янському язичному мистецтві саме цих двох птахів зображали по дві сторони одного і того ж дерева, гілки або листа. Згідно з твердженнями дослідників, це йде від перших легенд про виникнення світу. В одній з них говориться, що серед безкрайніх водних просторів, які були початком всіх початків, стояло високе могутнє дерево (дуб). Від двох птахів, що звили на тому Дубі гніздо, почалося нове життя на землі. Древо життя стало символом всього живого, а охороняють його два птаха – символи добра, продовження роду і сімейного щастя. Все зображення в цілому означало життя і благополуччя.

Ось такий цікавий художній задум матеріалізував в Полтаві київський архітектор А.В. Кобелєва. І добре, що це чудо дійшло до наших днів. Полтаву зараз без нього важко уявити.

http://gazetapoltava.info/

Марш Махна, або Пісня з історією

article_37_2014_web«Розпрягайте хлопці коні» – українська пісня, яку давно вже вважають народною – одна з найбільш відомих українських пісень у світі, та мало хто знає, що її автор вчитель з Полтавщини.

А було це так. Одного дня 1919 року у великому селищі Гуляйполі сиділи у штабі ватажок бандитського формування Нестор Махно, поруч його дружина, вчителька Галина Андріївна Кузьменко, командири загонів, зокрема Білаш, Петренко, Каретніков та інші. На лиці у всіх був смуток. Кілька годин тому в запеклому бою, за Гуляйполе, загинули найближчі друзі-соратники.
Раптом до кімнати зайшов середнього зросту, стрункий, русявочубий юнак у супроводі повстанця. Він чемно привітався і відразу звернувся до Нестора Махна:
— Батьку, прийміть мене до свого війська!
Махно уважно подивився на нього і запитав:
— А зброю маєш?
— Ні, батьку, — зніяковіло відповів Іван Негребецький, вчитель з Полтавщини, а потім додав, — та я ще пишу вірші і музику до них. Можу одного прочитати, а також заспівати.
— Хай співає, — промовила Галина Кузьменко.
Іван Негребецький сильно, з почуттям заспівав на повний голос:

Розпрягайте, хлопці, коні,
Та лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать.
За ним вже наступну строфу цієї пісні підхопили усі присутні в кімнаті:
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду…
Чи не вийде дівчинонька
Рано-вранці по воду?

Своєю красою та мелодійністю пісня зачарувала і полонила повстанців. Вона не лише поширилась серед людей, а стала улюбленим похідним маршем Нестора Махна і його повстанців. З нею вони ходитимуть в бій, воюватимуть практично з усіма владами і режимами.

Що стало приводом для створення такої цікавої пісні?

Неподалік міста Зіньків, що на Полтавщині, у селі махновці влаштували виставу «Наталка-Полтавка». Арію Наталки виконала місцева красуня — також дівчина Наталка. У неї дуже закохався сусід — ставний, чорнобровий парубок Микола. Та він чомусь не подобався дівчині. Вона уникала зустрічі з ним.

На вулиці поруч з її обійстям була під вербою неглибока криниця. Вночі Микола засипав її землею. А сам біля межі, у вишневому садку викопав криницю. Чого тільки не зробиш з великої любові! Він вранці все вичікував тієї миті, коли прийде дівчина воду брати.

Ось вона вийшла з подвір’я, з коромислом і відрами попрямувала до верби. А криниці нема… Та угледіла на межі нову криницю. Хутко пішла туди. Не повертатися ж з порожніми відрами додому!

У сад вийшов Микола. Освідчився дівчині, але вона не відповіла йому взаємністю. Знаючи, що парубок надто настирливий, не даватиме їй проходу, ввечері із загоном махновців дівчина залишила своє село. З розповіді Миколи, Іван Негребецький і написав такий змістовний, сюжетний вірш.

У радянські часи було заборонено називати ім’я автора тексту і музики пісні «Розпрягайте, хлопці, коні» сільського вчителя Івана Яковича Негребецького. Тому її усі вважали народною піснею.

Через кілька років після розгрому червоними більшовиками армії Нестора Махна органи НКВС розшукали Івана Негребецького і за свою невмирущу пісенну перлину він отримав аж 25 років заслання на Північ, в далекий, засніжений Магадан. Там, у концтаборі, в’язні знущалися, казали йому: «Махновець, доспівався»…

Пісню «Розпрягайте, хлопці, коні» свого часу особливо полюбив тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Васильович Щербицький. Він поклопотався про дострокове звільнення з концтабору Івана Яковича Негребецького. Невдовзі вони зустрілися в Києві.

Володимир Васильович люб’язно подякував за гарну пісню і запитав Івана Яковича:— А чи не могли б ви, шановний Іване Яковичу, ще написати хоча б одну таку чудову пісню?
Якусь мить той мовчав, а потім відповів:

— Ні.

— А чому ні? — запитав Щербицький.

— Гадаю, що досить однієї. Та й старий я вже став для написання таких пісень, — такою була відповідь Негребецького.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист, член Національної спілки письменників України

Дівчина із Полтавщини відмовила Мопассану

 

article_36_2014_webКолись в одному із залів Люксембурзького музею,
в Парижі, помістили скульптурний портрет Лонжелье, зроблений на замовлення французького уряду. На ньому зображений молодий геній, біля ніг ангела смерті. Прекрасне схудле обличчя помираючого страждальця піднято догори – очі його спрямовані на табличку, яку ангел тримає в руці. Це список великих людей, що передчасно померли, але завоювали собі безсмертя. Статуя так і називається «Безсмертя». 
Тут, серед восьми французьких імен, є одне українське — Марії Башкирцевої.

Вперше побачивши дати її життя, думаєш, чи це не помилка? Башкирцева не дожила до свого 24-річчя всього кілька днів. Вона була справді унікальною особистістю. Володіла шістьма іноземними мовами, мала славу прекрасної співачки і художниці. Була знайома з Анатолем Франсом, листувалася з Левом Толстим, Гі де Мопассаном та Іллею Рєпіним. Свій «Вечірній альбом» їй присвятила Марина Цвєтаєва. А її «Щоденник» – оцінити як один із визначних літературних творів XIX століття.

У її житті було все. Багатство, розкіш, велич, обожнювання і боготворіння. Марія з’явилася на світ в Гавронцях Полтавської області в родині знатного дворянина, відставного поручика. Хоча він і був предводителем полтавського дворянства, вів розгульний спосіб життя. Багато дітлахів в селі були підозріло схожі на пана. Через його амурні походеньки і скандали мати Марії разом з дочкою спочатку переїхала до своїх батьків, а потім, коли Мусі (так називали її родичі) було десять років – до Франції.

У Парижі Марія готувалася стати співачкою і художницею. Професор Вартель сказав, що у неї прекрасний голос, мецо-сопрано. Він пророкував їй кар’єру оперної діви. Але через ларингіт, вона в 18 років, втрачає голос, а через рік – і слух. Нехтуючи порадами лікарів, Марія вступає до приватної академії живопису професора Жуліана. За два роки освоює семирічний курс академії. Напівхворою (в 20 років її починає «з’їдати» туберкульоз) працює по 12-14 годин в майстерні. Вчителі з подивом дивляться на професійні полотна учениці і нерідко вголос сумніваються в тому, чи справді їй належать всі ескізи і малюнки. Марія замикається в собі, нею оволодіває лихоманка читання, спрага все більших знань. Читає на латині, французькій, англійській по 5–6 книг і десяток газет в день.

А ще пише про життя, отримує медалі та призи на виставках, пізнає смак слави, але це її не приваблює. Вона прекрасно знає, чим платить за визнання – згасаючим життям.

Одного разу Башкирцева отримує несподіване повідомлення. Велика княгиня Катерина Михайлівна, повідомляє їй через свого камердинера, що бажає бачити Марію своєю фрейліною. Ця пропозиція їй дуже лестила, але дівчина відмовилася.

Тим не менш, в юності Башкирцева кілька разів приїжджає на Полтавщину. Купує спеціально для візитів українські сорочки, намиста, пояси. Спостерігає за життям батька: той завжди жив на широку ногу, а друзі його були картярами. На концерт в дворянському зібранні дівчина приходить в модному паризькому платті. Це викликало фурор серед місцевих провінційних дам. І в Гавронцях, і в Полтаві її постійно супроводжують кавалери.

Але з чоловіками, з якими можна «і в вогонь, і в воду», Марії не везе. У Парижі вона зазнала швидкоплинну нещасну пристрасть до якогось лорду Гамільтону, який любив коней і жінок. Але він навіть не підозрював про почуття дівчини і незабаром одружився з іншою. Ще одне сердечне захоплення сталося, коли Марія відпочивала в Римі. Там її героєм став племінник кардинала П’єтро Антонеллі. Однак це знову були тільки фантазії.

Син Олександра Дюма ухилився від зустрічі. Едмон Гонкур не вдостоїв її лист відповіддю. І вона затіває анонімну переписку з Мопассаном. Пізніше виникне легенда про її закоханість в Мопассана. А, насправді, все було так: Башкирцевій сподобалися його твори, і вона вирішила написати автору анонімного листа. Отримавши її послання в Каннах, письменник був здивований і заінтригований. Хто ця особа? Листування тривало. Не витримавши, Мопассан починає наполягати на зустрічі. Однак Марію глибоко засмучує фривольність одного з його послань. «Всім їством я волію гарненьку жінку, – писав Мопассан. – А хороший обід, справжній обід – я ставлю майже поряд з гарненькою жінкою». Відомо, що письменник полюбляв особливий тип жінок: пухленьких брюнеток, солоденьких, позбавлених музичного слуху, так як сам ненавидів музику. Тому він задає в листі наступні питання: чи не занадто ви біляві? любите ви музику? смачненькі ви? ви не худорляві? «Ви не той, кого Я шукаю! – Тут же відповіла Марія. – Я вважаю, що чоловіки повинні бути аксесуаром в житті сильних жінок». Башкирцева зізнається в останньому листі: «Ви не варті мене …Мені так хотілося б мати людину, з якою можна було б поговорити…» Листування обірвалася, і всі спроби з боку Мопассана відновити її, були марні. Більше впливових покровителів в літературі вона не шукає.
Її смерть, в 1884 році, поклала початок новій легенді. Чорний колір – символ горя і смерті. Однак на похоронах Марії все було білим: кімната, труна, квіти, колісниця, коні і багато-багато людей у білому.

http://gazetapoltava.info

Таємна покровителька Котляревського

Варвара РепнінаПисьменник все життя прожив у Полтаві, в дідівській хаті – іншої у нього ніколи і ніде не було. Звідси пішов до семінарії, потім служити. Тут створив «Енеїду», «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Тут влаштувався після відставки і тихо «згас» на 70-му році життя. А зараз на місці тієї самої дідівської хати працює будинок-музей Котляревського.

Іван Котляревський був свого часу кумиром для полтавчан. Майже всі – від мала до велика – знали Івана Петровича особисто, при зустрічі кланялися в ноги. Вважалося: якщо майор Котляревський зайде в будинок, в ньому обов’язково запанує благополуччя. Бідні козаки просили письменника бути хрещеним їх дітям, а незаміжні Наталки йшли до нього за благословенням. Нікому письменник не відмовляв, широкої душі була людина.

А як умів небилицями розважити компанію! «Бувало, рвеш живіт від його примовки, а у самого оповідача жоден мускул не смикнеться».

Так вже вийшло, що в будинку загального улюбленця господині зроду не було, якщо не вважати економку Мотрону, на яку Котляревський переписав свою садибу. Його серце так і залишилося самотнім, непізнаним. Своє потаємне письменник тримав за сімома печатками.
У Івана Петровича були неоднозначні факти біографії, але письменник був глибоко віруючою людиною, перед смертю висповідався і причастився. А п’єсою «Наталка Полтавка» заслужив собі Царство Небесне. Напевно багато панянок задивлялися на Івана в молодості. Але лише одна залишила слід у його серці.

Коли 25-річний Котляревський працював домашнім учителем у пана в селі Золотоноша, закохався в 20-річну Марію – бідну родичку господаря. Можливо, він так би і не зважився зізнатися Марії в трепетних почуттях, але цікава дівчина знайшла в його скрині маленькі шматочки паперу, списані до дірок. «Це ж про мене він такі пісні вигадує!» – Впізнала себе в віршах Марія.

Після цього молоді люди часто проводили час разом. Ідилію зруйнувала розмова з господарем. «Шкода мені тебе, Іване, але Марія через рік має стати дружиною одного вдівця», – ошелешив той закоханого вчителя.

Іван без зайвих пояснень залишив дівчину у спокої. А напередодні її весілля передав лист, в якому повідомив про причини від’їзду, і передав каблучку – «на пам’ять від кадета Котляревського».
Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився.

Лише кілька років тому краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька.

– На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули.
Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів ніде досі не публікований лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».
У музеї почали гадати, хто ця дама. Однозначно вона повинна була бути аристократкою, знатною особою, з великими зв’язками. Перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру.

– Я більше ніж впевнена, що це була Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві, – каже фахівець. – Це була яскрава і сильна особа. Варвара не побоялася в 1807 році пройти через палаючу Європу, щоб звільнити з полону чоловіка. Навіть Наполеон захоплювався вчинком героїчної українки, внучки останнього гетьмана війська Запорізького Кирила Розумовського.

Рєпніни тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат.

– Я не думаю, що між Варварою і Іваном був любовний зв’язок. У них були інші почуття, побудовані на повазі та довірі. Вона врятувала Котляревського-декабриста від заслання до Сибіру, а він віддано працював над її завданням. Три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років (!), Навіть після того, як Рєпніни виїхали з Полтави. А закінчив за 4 місяці до смерті.
Те, що Івана Петровича поховали практично за огорожею кладовища, викликало слух про те, що письменник звів рахунки з життям. Але це не так. Ще в 39-ть років він пішов у відставку через погіршення здоров’я. Чим саме хворів Котляревський, сказати важко, адже в XIX столітті діагностика була на низькому рівні і всі хвороби називали «припадками» або «болісними припадками». Свій стан класик описував так: біль у спині, оніміння рук, печіння в горлі та неміч у всьому тілі.

Останні чотири роки він кутався в плед і практично не виходив з дому. Але гостей радо приймав і подбав про долю літературних дітей – продав право на видання. Тоді ж назвав і місце, де хотів бути похованим.

Олеся КУЧЕРЕНКО,
http://kp.ua/life

«Хто спалив маєток Кочубеїв і чому?»,— погляд американського публіциста

Багато є на Полтавщині малих, середніх і великих міст і містечок, але Диканька – одна. А чи знаєте ви, що помітний слід в історії Диканьки зробив американський публіцист Альберт Ріс Вільямс. Кілька разів протягом свого життя він розповідав англомовному світові про Диканьку. Оскільки написав він про неї англійською мовою, книгу видав за океаном, та ще й в такі післяреволюційні часи, коли там про нас читали все підряд і ще просили. Більшість американців, звичайно, не знали творів Гоголя, але нарисів Вільямса чекали просто під друкарнею.  

Маєток Кочубеїв у ДиканціУ лютому 1917-го він прибув в революційний Петроград як кореспондент газети «Нью-Йорк івнінг пост». Тут брав інтерв’ю у членів Тимчасового уряду, описував життя простого люду, дочекався холостого пострілу «Аврори», аудієнції у Леніна, і разом з ним та новоспеченим радянським урядом виїхав в спец поїзді з Петербурга до Москви.

В наступний свій приїзд до Росії, в 1924 році, Вільямс, за порадою Калініна, побував в Підмосков’ї, Архангельську, Кахетії і, згадавши про Гоголя та його «Вечори …», забажав відвідати Диканьку.
З Полтави письменника довезли до Диканьки на возі. Поселили гостя в будинку місцевого фотографа М.Гаруса, який жив у самому центрі. Мало значення і те, що той трохи знав англійську. Кажуть, що американець був дуже простий, привітний, компанійський. Любив розмовляти з людьми під магазинами, на вулиці, заходив у будинки і все записував.

Після Покрови, Вільямса разом з фотографом Гарусом запросили на весілля. Обох за народним звичаєм перев’язали рушниками. Весілля гуло тиждень, і гості так і ходили тиждень в рушниках. Осінь стояла тепла, сонячна і урожайна. Саме в ті дні більшовики Диканьки почали впроваджувати нові радянські звичаї та обряди. У Гаруса народився син, а у секретаря партійного осередку Воронянського, – дочка. Так їм влаштували не хрестини, як усім людям, а Зорини (від слова зірка). Та ще й назвали хлопчика Енгельсом, а дівчинку – Комінтерн. Про хлопчика нічого не розповідають, а от коли в роки Великої Вітчизняної в Диканьку увійшли німці, то дівчинку батьки терміново перейменували в Катю. На цих Зоринах Ріс Вільямс був у Енгельса хрещеним батьком. Йому подарували вишиванку, яку він відразу ж одягнув і став викрикувати цілком по-українськи: «Я кум! Кум!»

За сорок днів перебування перебування письменника у Диканьці до нього підходило чимало селян, поповнюючи своїми розповідями його записи. Не все з цього увійшло в майбутні книги. Але враженням про палац Кочубеїв була відведена спеціальна глава «Хто спалив палац Кочубеїв і чому».
Вільямс застав його цілим, але вже обгорілим. А колись він височів над лісом, над ставком, над селом. Якби революціонери та їхні нащадки вміли цінувати свою історію, то був би у Диканьці свій палац найкрасивіший в Європі.

Від палацу до води вели сходинки, від них до Острова троянд був перекинутий ажурний місток. Серед троянд князі слухали солов’їв, цілувалися з коханими. Розслідування Р.Вільямса підтверджують, що палац Кочубеїв поплатився за надмірну жорстокість у поводженні з селянами останніх спадкоємців знаменитого предка. Вони дійсно купалися в розкоші, нехтуючи тими, хто цю розкіш їм забезпечував. За в’язанку дров, вкрадених з панського лісу, нещасного могли побити до крові. Диканьчани часто страждали від голоду, а у улюбленця вельможної пані, тер’єра Лулу, були персональні кухар і служниця, свій гардероб. Коли собачка здохла, її поховали на Острові троянд, і княгиня заборонила челяді казати «померла», а тільки – «почила».

В загравах Громадянської війни загорівся і маєток. Як пише американський публіцист: «Пожежа почала нове літочислення в місцевій історії. В ту незабутню ніч, взимку 1919, з темряви виник язик полум’я, підскочив аж до верхівок дерев, виріс у вогняний стовп, що жадібно поглинав меблі червоного дерева, картини, килими та гобелени. Дві ночі і один день всі села на 50 верст кругом злякано і здивовано спостерігали грандіозну пожежу, похоронне багаття феодалізму».
Законослухняному американцеві не прийшло в голову розпитати, коли ж це диканьчани «попрацювали» в палаці – до пожежі або коли горіло. А факт залишається фактом – від Кочубеїв під солом’яні дахи тягнули хто рояль, хто картину, хто стос книжок з однієї з найбагатших приватних бібліотек імперії. Один дядько з синами вже спізнилися, нічого потрібного не знайшли, то зняли зі стіни дзеркало більше ніж в людський зріст. Притягли додому і поставили в сарай. Вранці корова, побачивши своє відображення, прийняла його за нахабу, що претендує на її хлів, і так з розгону буцнула рогами, що від того дзеркала тільки дерев’яна позолочена рама залишилася.
Публіцист поїхав в Америку, а диканьчани ще кілька років виколупували з того палацу цеглу на фундаменти будинків і сараїв, на льохи, поки на тому місці, де він стояв, залишилася лише гора – потягли б і її, так в будинок не влізе.

Ріс Вільямс нічого не вигадував. Він бачив, як вчорашня безземельна біднота ставала господарем землі, і написав про це. Він спостерігав, як ще вчора зацьковані жебраки-люди ставали, так вони тоді думали, «володарями в царстві Духа», творили нові традиції, звичаї, нове життя. Не його, і навіть не їх вина, що все склалося інакше. Але письменник розповів про Диканьку світові, і в цьому його велика заслуга перед полтавцями.

http://gazeta.zn.ua

Диковинна подія, що потрясла Полтаву в 1910 році

 

 

article_33_2014_web

 

Уявіть собі людину вище середнього зросту, широкоплечого, на міцних ногах. Яскраво-руде волосся, білясті вії, широкий ніс і різко виступаюче вперед підборіддя. Це чудо-людина. Він хоробрий, він розумний. Таких природа створює не часто. Він не просто спортсмен. Він найкращий велосипедист, ковзаняр, боксер, автомобіліст, парашутист, льотчик… З дитячих років брав призи скрізь, де їх видавали. Призи, значки, медалі, стрічки, дипломи, атестати, що завгодно. За порятунок потопаючих, за гасіння пожеж, за гру в крикет, за верхову їзду, за першу велосипедну та автомобільну гонку, але найголовніше, за першу справу свого життя – за політ.

Ще в дитинстві Сергій став придивлятися до крила вітряка – «А чи не спробувати полетіти на ньому?» – Майнула думка. З першого заходу він не втримався і впав на землю. Але вдруге, міцно вчепившись у шорсткі дерев’яні бруси і нахапавши скалок в долоні, хлопчик злетів і зробив пару кіл, випробувавши ні з чим незрівнянну насолоду. Це був перший політ і перше падіння. Але відчуття польоту залишилося в крові.

В квітні 1910 року авіатор-самоучка з Одеси, Сергій Ісайович Уточкін, який вже на початку XX століття успішно здійснив польоти на повітряній кулі, а слідом оволодівши технікою пілотажу, починає робити перші показові польоти на біплані «Фарман – IV». Це був літак з двома несучими площинами. Попереду у нього було відгороджене місце авіатора, ззаду – дерев’яна лава, звичайна, без перил і ручок, табуретка, прибита цвяхами до двох дерев’яних поздовжніх балок, місце для пасажира. Підняти цю етажерку в повітря було не реально, а Уточкін описував вісімки, демонстрував в повітрі підйоми і спуски, робив ефектні повороти, влітав в партер і тримався за кілька метрів, над самими головами глядачів, чим викликав серед них чималий переполох.

Відважного пілота зустрічають Київ, Харків, Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Влітку 1910 «Фарман» С. Уточкіна з’являється і в небі Полтави. За мить місто було схвильоване звісткою про те, що на місцевому іподромі, який розміщувався на Сінній площі (зараз площа Незалежності та міський стадіон) відомий авіатор Сергій Уточкін здійснить запаморочливий політ на апараті важчому за повітря. З афіш, розклеєних на парканах, задерикувато посміхався спортсмен в шкіряній куртці і льотному шоломі. Художник зобразив поруч і дивовижний аероплан, що нагадував чимось етажерку.

Уточкін прибув до Полтави за кілька днів до початку польотів. Для літака було споруджено невеликий тимчасовий дерев’яний ангар. С. Уточкін з механіком займалися регулюванням приладів літака, перевіряли роботу двигуна, робили невеликі пробіжки аероплана з працюючим двигуном. У призначений для польотів недільний день строкатий натовпу людей і вервечки екіпажів рушили на міський іподром, перетворений на льотне поле. Там без зупину гримів духовий оркестр, а біля святково прикрашеного входу жваві торговці продавали морозиво і фруктову воду. Всі косогори північно-східної околиці міста заповнили пани з панночками, чиновницький люд військові різних рангів, гімназисти в формених кашкетах, ремісники і селяни з найближчих сіл. Скрізь йшла жвава розмова, всіх цікавило одне: полетить чи не полетить, як довго зможе диковинна машина протриматися в повітрі?

З висоти було добре видно мальовничу долину між монастирською горою і блакитною стрічкою річки Ворскли, так звані Гарди. Саме над ними повинен був літати С. Уточкін. Почувся звук працюючого двигуна. З-за тополі, яка височіла над урвищем, з’явився невеликий літак, а в ньому, немов несправжня фігурка пілота. Для присутніх це було так несподівано, що в першу хвилину всі завмерли, з напругою і подивом стежили тільки очима за дивним птахом, що пролітав над натовпом. І тут хвилинний мовчазний порив змінився вибухом людських емоцій. Полетіли вгору модні капелюхи і капелюшки, кашкети і чепчики, а за ними і солом’яні брилі. Над головами затріпотіли жіночі хустки. Звуки овацій, призначені для сміливця-авіатора злилися в загальний розкотистий гул. Поступово все замовкло, і люди уважно стежили за маневрами пілота. Його маршрут проліг тоді від іподрому по прямій лінії, перетинаючи зверху вулицю Колоністську (зараз Сковороди), Монастирську вулицю, невелику річку Рогізну, потім повернув до передмістя Кривохатки, а від нього до Річкової площі на правому березі Ворскли і Гард. Потім С. Уточкін зробив кілька великих кіл, то набираючи висоту, то знижуючись і злегка торкаючись колесами літака очерету, яким поросла долиниаВорскли. Зворотний шлях С. Уточкіна до центру міста проходив над вулицями М’ясницька (зараз Марата), Панянка, Стрітенська, Іванівська (зараз Гоголя). Потім він кружляв ще й над центром Полтави і закінчив свій політ плавною посадкою на полі іподрому Полтави.

www.gazetapoltava.info

Таємниця будинку-фортеці, що стояв на місці Краєзнавчого музею у Полтаві

П.Я. Руденко на фоні першого пам’ятника Полтавської битвиЩе у XIX ст. на Петровській площі (нині Леніна) міста Полтави, вище Подільської гори, стояв оригінальної старовинної архітектури двоповерховий кам’яний будинок, що більше нагадував середньовічний замок. Непомірно товсті стіни, вузькі, подібні до амбразур, вікна, покрівля без дерева, із суцільного товстого заліза, яке не горіло у вогні.

У XVIII ст. цей будинок-фортеця належав надвірному раднику, полтавському багатієві П. Я. Руденку, який згодом віддав його урядові. Певний час тут знаходилися казарми кантоністів — солдатських синів, що навчалися військовій справі. З 1824 року в тому будинку відкрили школу (училище) чистописання, а коли її закрили в 1861 році, то влаштували там цейхгауз — військовий речовий склад. Після запровадження земських установ з 1 січня 1864 року приміщення було передано у відання земства. 1870 року оригінальну пам’ятку допетровської епохи розібрали і натомість спорудили в 1872 році нове приміщення Полтавського губернського земства, яке виходило своїм фасадом на Петровську площу. На початку
XX ст. і цей будинок було розібрано, а замість нього на тому ж місці земство збудувало для себе новий у стилі українського бароко. Він добре відомий полтавцям та гостям міста. Це — нинішнє приміщення Полтавського краєзнавчого музею.

У давнину з будинком-фортецєю Руденка було пов’язано чимало легенд. І не безпідставно.

У підвальному поверсі цього приміщення знаходився підземний хід, остаточно закритий 1893 року. В горловині своїй він був викладений цеглою, залитою замість вапна оловом, — зроблений на віки. З підвалу він спочатку тягнувся одним коридором, потім від нього йшло кілька відгалужень. За переказами, батько П. Я. Руденка, Яків Рудий, був уродженцем м.Чигирина. Коли Правобережна Україна відійшла до Польщі, він, не бажаючи польського підданства і служби польському королю, разом із сестрами і двома племінниками Костянтином і Яковом, втік на Запоріжжя, записався в Пашківський Курінь. Служив довго, а потім переселився до м.Полтави, одружився і записався в стан міщан. Після його смерті садиба в Полтаві перейшла до його старшого сина Павла, який змінює прізвище Рудий на Руденко. В свій час Яків Рудий мав ватагу молодців-козаків. З ними не раз ходив на татар чи в інші місця й повертався з великою здобиччю, яку надійно ховав у підземеллях своєї садиби в Полтаві. Розповідали також, що підземні ходи з-під будинку Руденка пронизували всю стару Полтаву. П. Я. Руденко був надзвичайно багатою людиною. Проте це легенда. Та зануримося глибше в історію і віднайдемо відповідь на запитання: «Звідки насправді у надвірного радника незліченні скарби?»
4-5 червня 1775 року Січ була зруйнована, а Запорозьке військо оголошено ліквідованим.

Катерина II власноручно підписала «Быть посему» і «за вероломное буйство и разорение российских подданных» заарештовуює і відправляє на вічне поселення в монастирь кошового отамана П.Калнишевського, військового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глобу.
Умови перебування заарештованих в монастирях були вкрай важкими. Вони вважалися в’язнями третього розряду і могли виходити на повітря лише три рази на рік  (на Різдво, Великдень і Трійцю), а в інший час сидіти безвихідно під замком.
І.Я. Глоба так і не діждався волі. Помер в засланні.
Його володіння, в тому числі хутір Глоби в Полтавській губернії з прилеглими величезними земельними просторами, було відібрано. Їх Катерина II подарувала іншому вихідцеві з багатої полтавської козацької старшини, постачальнику провіанту для російської армії під час взяття Криму, надвірному раднику Павлу Яковичу Руденку разом із коштовним перснем, прикрашеним портретом імператриці. Що відкрито підтверджує статус Руденка-фаворита. Таким чином з 1775 року Глобине перейшло до нового власника. Руденко зберіг все-таки стару назву Глобине! Можливо тому, що служив при писарюванні І.Я. Глоби.

Одержавши такий щедрий дар імператриці, новий господар перш за все подбав про влаштування свого маєтку та церкви Архангела Михайла. Церква мала досить велику пасіку і одержувала від неї певний прибуток. При церкві була велика бібліотека – більше тисячі екземплярів книг, жіноча церковно-приходська школа, церковна лавка, три будинки для квартир. У Глобиному мешкали і два сини П.Я Руденка — Лука і Федір, які збудували розкішний маєток. В Полтаві в пам’ять звільнення батька зі шведського полону П.Я. Руденко побудував Воскресенський храм і спорудив перший пам’ятник Полтавської битви. Пам’ятник являв собою кам’яний стовп з пірамідальною вершиною, пофарбованою в зелений колір. Біля підніжжя пам’ятника фігури двох сидячих юнаків в римському одязі, а зверху пам’тника закріплене велике визолочене яблуко, пізніше замінене короною.
В постамент вмуровано мідну дошку із зображенням Полтавської битви. Пам’ятник був встановлений біля храму Воскресіння, збудованого тим же П.Руденком і став, за свідченням сучасників окрасою міста.

За словами мандрівника Сумарокова, який в 1802 році відвідав Полтаву, цей пам’ятник був «единственным в здешних местах трофеем». На цей час в

Полтаві нараховувалося близько тисячі дерев»яних будинків, а кам’яних – всього три, ось чому даний полтавський пам’ятник і оцінений був так високо. На початку ХІХ століття його знесли. Психічно хворий житель Полтави знівечив мідну дошку пам’ятника, її зняли і перенесли в храм Воскресіння. Пізніше знесли і пам’ятник, з дозволу генерал-губернатора князя Ростовського, оскільки на місці пам’ятника вирішено було збудувати дзвіницю.

www.gazetapoltava.info

Яндекс.Метрика