Архів статтей

Битва на річці Ворсклі, покрита мороком століть

Тиха українська річка Ворскла (ліва притока Дніпра), зберігає історію видатної битви, яка так і не увійшла ні в шкільні підручники, ні в наукові посібники та курси лекцій з історії для студентів. Настільки цей бій був ганебним  для литовських і руських князів, що порахували кращим не поширюватися про нього і по можливості надати забуттю.

Article_pictures_13_webЦе сталося майже 616 років тому, 12 серпня 1399 біля річки Ворскла в 9км південніше селища Котельва (Полтавська область) біля кургану «Могила Вітовта», за одинадцять років до Грюнвальдської битви та через дев’ятнадцять років після Куликівської битви.

А почалося все в 1395 році, коли хан Тохтамиш, домовився з Вітовтом допомогти йому розширити Велике князівство Литовське за рахунок приєднання Русі, а натомість Вітовт пообіцяв хану повернути золотоординський престол в Сараї. Тохтамиш був один з прямих нащадків Джучі-Хана, старшого сина Чингіз-Хана і йому, як він вважав, по праву народження належав престол в Орді.

Домовленість між Вітовтом і Тохтамишем, була вигідна для обох сторін, але важко здійсненна. Тимур-Кутлуг, новий хан Золотої Орди, аж ніяк не збирався поступатися престолом і зажадав у Вітовта видачі Тохтамиша. Звичайно ж Вітовт відмовив. Це і стало причиною військового конфлікту. Тимур-Кутлуг двинув свій невеликий загін татар на зустріч великого князя Литовського і Тохтамиша.

Як стверджує Никонівський літопис, татарам протистояли п’ятдесят слов’янських князів з дружинами. Головнокомандувачем був Вітовт. Великий князь Литовський зібрав стотисячне військо, яке мало на озброєнні навіть артилерію, що не так давно з’явилася в Європі. Зброя була значною, хоча і стріляла тільки кам’яними ядрами.
Що ж стосується самого Тохтамиша, то він під приводом привести сибірських татар вирушив до Сибіру і, до вирішальної битви так і не підоспів.

8 серпня сили об’єднаного війська зустрілися на річці Ворсклі з армією Тимура-Кутлуг. Вітовт побачивши, мізерну кількість татар, у порівнянні з великою литовською армією, був впевнений у своїй перемозі і зажадав від Тимура-Кутлуг негайної капітуляції. Але Тимур не поспішав вступати в бій, він продовжував вести з Вітовтом переговори, вимагаючи видачі Тохтамиша. Цим хан відтягував час, чекаючи, коли до нього приєднається з причорноморських степів мурза Едигей.

Литовський князь пред’явив Тимуру-Кутлуг вимогу, погодження на яку, по етикету XIV століття, означало повне підпорядкування: чеканку ординських монет з його зображенням. Необхідність такого кроку Вітовт обґрунтував тим, що він набагато старше Тимура-Кутлуг. «Розглядаючи» вимоги Литви, татари виграли час, і Едигей, який підоспів з військом, теж отримав можливість взяти участь в «переговорах». Розумний мурза єхидно заявив литовцеві наступне: «Я розумію, славний князь, ти старше нашого законного хана Тимур-Кутлуг, але ти молодший за мене, і якщо вже судити по старшинству, то це ти повинен карбувати гроші з моєю печаткою».
Оскаженілий Вітовт перервав переговори і 12 серпня литовські війська під прикриттям артилерійського вогню перейшов на лівий берег Ворскли. Але гармати і пищали виявилися в широкому степу малоефективними. Зате литовська кіннота стала тіснити ряди татар Едигея.

На жаль, подробиці битви покриті мороком століть, але відомо лише те, що поки відступало військо Едигея, тим часом Тимур-Кутлуг зі своїм загоном зробив глибокий обхід, опинився в тилу військ Вітовта і вдарив литовцям в спину. Поляки, німецькі хрестоносці, білоруські ратники і самі доблесні литовці бігли до самого Києва в надії знайти спасіння. Татари наздоганяли і рубали втікачів, самі майже не несучи втрат. Тоді серед убитих було понад двадцять князів. Їх загибель підкосила всі наступні покоління нащадків легендарного Рюрика. Через кілька десятків років не стало ні князів Острозьких, ні Галицьких, ні Київських, ні Новгород-Сіверських. Численні нащадки Володимира Святого, Ярослава Мудрого немов розчинилися, зникли.

Такі були підсумки знаменитої битви на Ворсклі.

Відомий польський історик П. Боравський стверджує, що битва на річці Ворсклі була найбільшою у ХIV столітті! Чому ж так мало відомо про цю грандіозну за своїми масштабами подію?
По-перше, очевидців практично не залишилося, так як всі загинули в цій «лютій січі» (так стверджує Іпатіївський літопис). А по-друге, це була повна поразка, як литовців, так і удільних князів тодішньої Русі. Про таке не любили писати і воліли надавати забуттю.

http://medeniye.org/ru/node/295

Щоб народ мій усміхнувся… Вишня з Полтавщини

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся!
Остап Вишня

article_12_2015_web«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.» – так починає свою автобіографію Остап Вишня. І нам уже смішно. Вимальовується в уяві такий собі веселий чоловічок, душа компанії… Хоч насправді доля одного з найвизначніших і найвідоміших українських гумористів дуже трагічна.

Народився Павло Михайлович Губенкоу насна Полтавщині, в Зіньківському повіті, на хуторі Чечва (біля містечка Груні). В сім‘ї було 17 дітей, тож статки родини і дитинство Павла уявити не важко. За його словами, воно пройшло в бур‘янах і коноплях. Та батьки все ж спромоглися вивчити хлопця – початкова двокласна освіта, а потім – Київська військово-фельдшерська школа. Трохи попрацювавши в лікарні, Павло Михайлович екстерном здає екзамени в гімназії і вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, який, проте, не закінчує.

В часи громадянської війни встиг повоювати у війську Центральної Ради і Директорії, за що й був заарештований ЧК. Та це йому якось обійшлося. Працює в газеті, починає публікувати власні твори.

В 1921 році вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня.  Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»

Встигає двічі одружитися. Про першу дружину Вишні джерела мовчать, відомо лиш, що це його односельчанка, з якою побрався в юному віці, і від якої мав сина В‘ячеслава. Друга дружина, вже на все життя, – це артистка театру Варвара Олексіївна Маслюченко, в яку закохався, побачивши на сцені в ролі Жанни Д‘Арк. ЇЇ доньку Марію письменник прийняв, як рідну.

Багато хто називаюєгумор Остапа низькопробним, «культурою примітивізму», а високу народну популярність пояснює низькою культурою населення.

Тим не менше, неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською.   До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. А для Українського селянства того часу ім‘я Остап Вишня було друге за значимістю після імені Тарас Шевченко! Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують, Причому звинувачення зовсім дике: терористичний замах на Постишева. Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: «Пишіть уже й що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!»… А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»

Сам Вишня теж був у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них,  розстріляти ж було велено Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За іншою – під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина зажувала й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити.

У таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в‘язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, як от « В останні роки населення Сибіру стрімко зростає»…

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника кладуть у лікарню. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свій патронат і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі трішки полегшилося. А потім хтось з чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів, і в 1943 році письменника звільняють. Правда стан його був такий, що відразу по тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її… Не менш трагічна зустріч з сином В‘ячеславом. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав шукати його за адресою до Києва. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином… В‘ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів… Возз‘єднана сім‘я переселилася до Києва.

Лише у 1955 р.письменник був реабілітований, а 28 вересня 1956 року він помер від серцевого нападу.Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Сміється над собою, – а значить, він має майбутнє!

http://probapera.org/publication/13/10231/biohrafiya-ostapa-vyshni.html

Легенда війни – літак «По-2» і «Нічні відьми» з «Дунькиного полку»

Навчальному літаку По-2 в роки війни була уготована непроста доля: саме ця легка «етажерка» з дерева, фанери і тканини стала грізною зброєю Перемоги у руках тендітних жінок, яких німці називали «Нічними відьмами».

article_11_2015_pi_web

У перші дні Великої Вітчизняної війни Радянський Союз втратив безлічі літаків, які були знищені прямо на аеродромах. Але й без цього кількісний та якісний склад радянських ВПС сильно поступався німецькому, тому в найкоротші терміни доводилося знаходити вихід зі ситуації, що склалася. Так, багато цивільних літаків були переобладнані в бойові. Серед них був і По-2. Його переваги полягали у тому, що зібрати літак можна було практично в будь-якому сараї, і зробити це могли робітники без високої кваліфікації. Це і дозволило з 1928 по 1954 рік побудувати фантастичні 33000 машин.

Спочатку По-2 застосовувався як зв’язковий і санітарний літак, але незабаром його вирішили переобладнати в нічний бомбардувальник. Ідея була проста: у денний час «Небесний тихохід» не має майже ніяких шансів провести успішний виліт, але вночі він здатний «підкрастися» до ворожої цілі непомітно і раптово завдати удару.

З По-2 було сформовано кілька підрозділів, та найвідомішим став 46-й гвардійський нічний бомбардувальний авіаційний полк, який був повністю жіночим. За час війни його льотчиці перебували в повітрі 28676 годин (1191 повну добу), скинули на супротивника майже 3 мільйони бомб.

Німці називали льотчиць «Нічними відьмами», і взагалі цей полк і По-2 разом з ним були оповиті безліччю легенд. Серед німецьких частин цей застарілий біплан вважався мало не таємною зброєю. Солдати вермахту з жахом розповідали один одному про те як цей літальний апарат під покровом ночі безшумно підлітає до цілі, зависає, скидає бомби, а потім, розвернувшись на 180 градусів, йде з величезною швидкістю на свій аеродром.

Насправді бомбардування велося таким чином. Підлітаючи до ворога, льотчиці приглушали двигун, скидали бомби прямо на ціль і йшли на дуже малій висоті над лісом, майже торкаючись колесами верхівок дерев, а якщо навколо були поля, то й зовсім на висоті 1-2 метрів. Дівчата самостійно підвішували бомбовий вантаж на спеціальні балки на нижній площині літака, який інколи перевищував 300 кг. Кожна за зміну могла перенести вагу, що досягає тонни. Дівчата працювали в крайній напрузі, що дозволяло їм боротися з ворогом на рівних з чоловіками.

ППО противника, незважаючи на те, що було забезпечено спеціальними прожекторами, виявити літак вдавалося рідко, а винищувачі, підняті на перехоплення бомбардувальників, були для них занадто швидкими і «проскакували» повз або врізалися в землю.
Нічні нальоти дуже дратували німецькі війська: приглушений шум мотора, який йшов незрозуміло звідки, невловимість По-2 і звістка про те, що літають на ньому жінки, деморалізував солдатів.

Бойовий шлях полку являє собою низку славних подвигів, внесок в які, зробила кожна з «нічних відьом». Незважаючи на грізне ім’я, які дали жіночому авіаполку фашисти, для простих людей вони назавжди залишаться благородними покорительками неба. З серпня і до грудня 1942 вони обороняли Владикавказ. У січні 1943 року полк брав участь у прориві лінії німецьких військ на Тереку, а також в наступальних операціях в районі Севастополя і Кубані. З листопада по травень 1944 прикривали висадку радянських сил на Таманський півострів. Полк залучали до прориву оборони фашистів під Керчю, в селищі Ельтиген, а також у звільненні Севастополя і Криму. З червня по липень 1944 авіаційний жіночий полк був кинутий у бій на річці Проня. З початку 1945 дівчат перекидають в Східну Пруссію, де «нічні відьми» на ПО-2 успішно ведуть бої і підтримують форсування річки Нарев. Березень 1945 відзначений в історії доблесного полку участю у визвольних боях за Гданськ і Гдині. За весь період полк здійснив понад двадцять три тисячі бойових вильотів

Але не варто думати, що дівчата, що літали на По-2 не гинули. Перед зенітними установками, гарматами і потужними кулеметами винищувачів літак був беззахисний, фактично прострілювався наскрізь, а через дерев’яну конструкцію легко спалахував.

Найтрагічнішим в історії полку стало 1 серпня 1943, коли було збито відразу чотири літаки. Тоді німецьке командування перекинуло в район бойових дій новітні нічні двомоторні винищувачі bf-110, про що в полку ніхто не знав. У ту ніч німецький ас Йозеф Коціок збив 3 літаки, причому дівчата згоріли живцем: на машинах не було парашутів. Ще один літак збили зенітники.

Всього за час війни загинуло 32 дівчини, проте жодна з них не вважається зниклою безвісти. Після Перемоги комісар полку Євдокія Яківна Рачкевич, об’їздила місця боїв і розшукала могили всіх загиблих «Дунькиного полку». 23 дівчатам, які воювали на ПО-2, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Одна з них, Наталя Меклін, уродженка Полтавської області.

http://www.aif.ru/society/history/1420070

«Комендант смерті», кровавий кат з Полтави

Зазвичай, будь-яке місто славлять яскраві особистості, які досягли  чогось особливого. Наш герой, скоріше антигерой, Полтаву не прославляв, хоча ім’я його в свій час було відомо настільки, що ним лякали дітей і дорослих…

article_10_2015_pi_web

Патологічна жорстокість не є уніфікованим надбанням якогось народу, садисти були і є в багатьох країнах і серед багатьох народів. Андрій Чикатило, виродок Педро Алонсо Лопес, Бернгард Пріган з післявоєнної Німеччини, колишній морпіх Джейсон Макговен із США. Ми розповімо вам про нашого, з дозволу сказати, земляка, хоча свої криваві справи він творив трохи на схід.

Степан Опанасович Саєнко народився в 1886 р в робітничій сім’ї в Полтаві. Їхня сім’я, за чутками, проживала в районі залізничних майстерень, де батько Степана тримав столярну майстерню. Сім’я заробляла саме з цього, хоча син столяра не гребував і крадіжками. Чим займався Саєнко до революції не відомо, дослідники говорять про наявність непрямих свідчень, що він був пов’язаний з криміналом, був засуджений і провів пару років на каторзі.

Коли грянула перша світова війна, Степан Опанасович «від мазався» від армії, проте в 1916 р. його затримали і відправили на фронт. Саєнко підбиває кілька земляків¬малоросів і дезертирує до Харкова. Це місто назавжди впише в свою історію його ім’я чорними літерами .

У жовтні 1917 р. Саєнко вже командує загоном червоногвардійців і бере участь у захопленні більшовиками влади в Харкові, після чого стає заступником коменданта міста, а в 1919р. переходить на службу в ВЧК, і займає пост командира загону «Особливого призначення». Завданням загону було безпосереднє виконання розстрілів та здійснення «екзекуцій», включаючи тортури. Жахи, які творили ці нелюди, вражають розум. Людей розпинали, скальпували, виколювали очі, здирали шкіру, рубали груди, пхали розжарене вугілля в усі отвори, ховали живцем. Зняття шкіри і скальпування було «фірмовою справою» саєнковского загону. У числі перших, кого особисто розстріляв Саєнко, був Єпископ Харківський Никодим.

О.Саєнко особисто брав участь в тортурах. «Робочий день» О.Саєнка починався з того, що він випивав склянку людської крові . На «особистому рахунку» нелюда – кілька тисяч розстріляних людей. Він навіть отримав партійну кличку: «Комендант смерті». Він п’яним ходив по вулицях Харкова та розстрілював мирних перехожих. Зробити з ним нічого не могли: партійна влада його сама боялася.

У 1920 р. С.А.Саенко призначили верховним слідчим наркомату юстиції, потім – заступником начальника Харківського карного розшуку, де він «прославився» розстрілами підозрюваних у скоєнні навіть самих незначних правопорушень. Ніяких «формальностей» Саєнко не було потрібно. Часто хвалився: «Сьогодні розстріляв 85 осіб. Як жити приємно і легко! ».

У 1922 р. до Харкова приїхав, за дорученням Дзержинського, С.Ф.Реденс: в Москву надходило дуже багато скарг на Саєнко, а люди стали їхати з Харкова світ за очі. Реденс був вражений пустими харківськими вулицями: люди боялися, що їм попадеться на шляху Саєнко і вб’є, тому намагалися не виходити з будинків. За рішенням Реденса Саєнко був узятий під варту. Незабаром його відпустили, але від роботи він був відсторонений, а в 1924р. звільнений в запас з ОГПУ.

Після звільнення з «органів» Саєнко перейшов на господарську роботу: був директором заводу «Червоний Жовтень» у Харкові, потім – деяких інших підприємств. У політичній діяльності не брав участь, розуміючи, що в ситуації, що склалася в країні після завершення Громадянської війни, «чистильники» в колишніх кількостях не потрібні, і їх можуть почати самих знищувати. Тому він не прагнув робити кар’єру, не підтримував ніякі опозиції. Це йому допомагало уникнути репресій в подальшому.

У 1938р. Саєнко все-таки прийшли заарештувати, але він зустрів чекістів з гранатою в руці, і ті пішли; більше його не чіпали.

У 1948р. Саєнко вийшов на пенсію, був нагороджений орденом Леніна. Був персональним пенсіонером союзного значення.
Дивно, що він прожив так довго. Більшовицький нелюд відправився в пекло 17 серпня 1973 Удостоївся некролога від працівників КДБ. На 2-му міському кладовищі Харкова мирно стоїть його пам’ятник з написом: «Спи спокійно, дорогий Стьопочко».

P.S. Прізвище Саєнко має один з трьох дніпропетровських маніяків, кілька років тому вбивали людей молотками і викрутками та знімали все це на відео …

http://history.ui.ua/ua/unr_ussr/stepan_sae

Полтавська битва. Урок історії: Як навчитися долати амбіції

 

Зазвичай бойові дії руйнують міста. Парадокс, але в продовж 100 років в Полтаві більшість пам’ятників, будівель і навіть вулиць з’являлися саме завдяки Північній війні XVIII століття. Полтавська битва, що тривала кілька годин, протягом цілого століття створювала і розвивала місто.

article_9_2015_webДо 1709 Полтава була містечком з населенням 4 тис. чоловік. Для порівняння: число загиблих у Полтавській битві шведських солдатів досягає 10 тис. Довгий час Полтава залишалася повітовим містечком. Не допоміг навіть візит Катерини II: фаворит імператриці граф Потьомкін влаштував лише історичну реконструкцію легендарного бою – правда, вельми грандіозну. Цариці видовище сподобалося.

Вона обсипала його [Потьомкіна] подарунками та щедро роздавала чини та ордени генералам і офіцерам. Самої Полтави щедрість не торкнулася – імператриця відбула до Харкова.

Повертати Полтаву із забуття стали на початку XIX століття. Наближався 100-річний ювілей битви, а зміцніла за століття імперія не могла пропустити такий привід.

Перша знакова подія сталася в 1802 році: Малоросійську губернію зі столицею в Чернігові розділили на дві – Чернігівську та Полтавську. Губернатором Полтавщини призначили дійсного таємного радника, князя Олексія Куракіна – фаворита імператорів Павла I і Олександра I. Чиновник вирішив сповна скористатися ювілеєм для розвитку міста. Враховуючи важливість події, з Полтави він задумав зробити ні багато ні мало, а маленький Петербург. Завдання було більш ніж амбітним.

Майбутній центр губернської столиці Куракін запропонував облаштувати на місці, де Петро I зустрівся із захисниками Полтавської фортеці. Площу назвали Олександрійською на честь тодішнього імператора Олександра I.

Згідно з планом від великої круглої площі розходилося вісім вулиць, а посередині кола вирішили встановити пам’ятник Слави. Проект затвердили теж в дусі класицизму, взявши за основу тріумфальні колони древніх римлян.

До 100-річчя не встигли: чавунну колону з позолоченим орлом відкрили із запізненням на два роки – 27 червня 1811-го. Нарешті «велике село» стало маленьким Петербургом.

Олександр I завітав до Полтави в 1817 році. Для імператора, який на той момент уже здобув лаври переможця наполеонівських військ, влаштували історичну реконструкцію битви – як свого часу для Катерини.

До візиту місцеві поліцейські зруйнували будинок, в якому відпочивав Петро I в день великої битви. Хата була дерев’яною і старою, на думку місцевої влади, псувала вигляд міста. Щоб зберегти хоча б дух меморіального місця, Рєпнін наказав поставити тут обеліск.

Дерев’яна Спаська церква, де Петро I молився перед боєм, теж неабияк занепала, її вдалося врятувати завдяки саркофагу. А на місці самої битви заклали церкву Святого Сампсонія. Її урочисто освятили в 1856-му – таким чином збулося побажання Петра I заснувати тут монастир.

Але однію тільки архітектурою не визначається благополуччя міста – Полтаві був потрібен економічний розвиток. Для цього місцева влада клопотала про перенесення до столиці губернії Еллінського ярмарку, який до цього квартирував у Ромнах. Ця торгова площадка мала величезні обороти і за значимістю стояла в одному ряду зі знаменитим Нижньогородським ярмарком.

Запекла суперечка між громадами двох міст тривала не один рік. Полтавчани перемогли в 1852-му, не в останню чергу завдяки все тій же Північній війні.

Разом з ярмарком в Полтаві з’явилися євреї та іноземні гості, що було важливо для розвитку міста. Де євреї, там і гроші. У Полтаві, на Еллінському ярмарку завдяки євреям з’являються крім сукон західного краю іноземні шовкові та камзольні матерії, голландське полотно і віденський галантерейний товар. Крім того, для покупки головного ярмаркового товару, шпанського сукна, на Еллінський ярмарок приїжджали австрійські та прусські торговці.

200-річчя Полтавської битви святкували з розмахом. На святкування виділили колосальну суму – 240 тис. руб. Місто отримало нові споруди. На місці Подільського бастіону фортеці встановили Білу альтанку, на полі битви поряд з братською могилою воїнів відкрили музей. З’явився і новий пам’ятник захисникам фортеці – кам’яна стела з бронзовим левом.

Імператор гідно оцінив і місто, і торжества. Не сподобався високому гостю лише будинок земської управи (Краєзнавчий музей), побудований за рік до ювілею. Розкішна будівля, багато прикрашена національними орнаментами, була виконана в стилі українського модерну.
Але государ розкритикував не архітектуру, а ідеологію: «Стиль будинку виконаний як би для малоросів та їхньої історії, що вкрай неприпустимо і шкідливо для держави».

Що шкідливо, а що корисно для держави?- питання до цього часу не з’ясовано. Сьогодні історичним монументам і храмам Полтави, рясно прикрашеним імперською символікою, поки вдається переживати нинішнє протистояння з Росією. Двоголовий орел на пам’ятнику на місці відпочинку Петра I відбувся спробою перефарбовування в жовто-блакитні кольори, а на монументі Слави до золотої птиці приставили український прапор.

На думку деяких істориків, Північна війна створила не тільки місто Полтаву, а й цілу державу – Швецію в її нинішньому вигляді. Поразка в Північній війні змусила шведів відмовитися від роздування військових бюджетів, збирання земель, великодержавних амбіцій та інших «принад», властивих імперіям. Замість цього скандинави переключили зусилля на вирішення внутрішніх завдань, від чого програли на глобальній арені, але виграли як комфортна країна для життя.

Перемоги найчастіше схиляють до самозаспокоєння і консерватизму, тоді як невдачі підштовхують до перегляду поглядів і розвитку.

http://korrespondent.net

Діагнози родини Миколи Гоголя

article_8_2015_pi_web

 

Головний лікар Полтавського обласного психо­неврологічного диспансеру Віталій Закладний не один десяток років рятує від депресивних станів своїх пацієнтів. При цьому глибоко цікавиться історією і ставить діагнози відомим історичним персонам. Який діагноз поставив полтавський психіатр Миколі Гоголю?

Батько письменника, Василь Опанасович Гоголь, був дуже хворобливим. Судячи з усього, страждав на туберкульоз: відомо, що у Василя часто траплялися лихоманки, а за кілька днів до смерті горлом пішла кров. Помер рано, в 48 років.
По материнській лінії у Гоголя було багато дивних людей, що захоплювалися містикою. Сама ж Марія Іванівна була вкрай вразлива, недовірлива. Картини Страшного суду, намальовані «маменькой» в дитинстві, переслідували Гоголя все життя.

Двоє старших дітей в сімействі Гоголів-Яновських померли відразу після народження, тому подружжя дуже переживали, щоб Микола не повторив їх долю. Довгоочікуваного спадкоємця всіляко опікали і оберігали, тим більше що хлопчик не відрізнявся міцним здоров’ям.

Відомий біографічний факт, як Нікоша втопив кота в ставку, говорить більше не про жорстокість дитини, а про спробу самовираження. Хлопчик хотів довести самому собі, що хоч на щось здатний, намагався побороти слабкість характеру.

При цьому навчався майбутній письменник погано, хоча педагоги відзначали його хорошу пам’ять і сприйняття. Часто скаржився, що шість років навчання пройшли даром.
А одного разу, щоб уникнути покарання, Гоголь так переконливо прикинувся божевільним, що перелякав все гімназійне начальство.

Майже все життя Гоголь страждав від болю в шлунку і кишечнику і не соромився докладно описувати в листах друзям свої «коліки» і «гемороїдальні запори». А ще хвалився знайомим: мовляв, його перевіряли лікарі з Парижа і знайшли патологію – шлунок розташований догори дном.

Драматизм ситуації був ще й у тому, що Гоголь мав відмінний апетит, з яким не вмів і не вважав за потрібне боротися. Міг, наприклад, в один присід з’їсти банку варення, гору пряників і випити цілий самовар чаю.
Крім того, у Гоголя були негаразди з печінкою, він страждав частими нападами, непритомністю, постійно відчував холод в ногах.

Напади депресії у нього траплялися дуже часто, заважали не тільки працювати, а й жити. Гоголь скаржився на тугу, нудьгу, запаморочення і дивну бездіяльність розуму. З 27-річного віку його працездатність пішла на спад. Письменник почав усамітнюватися, перестав спілкуватися з близькими.
Лікарі, які після смерті Гоголя намагалися поставити йому діагноз, вважали його психічно хворим, знаходили ознаки спадкового божевілля. Але ознак шізофреніі у Гоголя і близько не було. По-перше, ця хвороба проявляється у людей до двадцяти років. По-друге, такі хворі не можуть творити, тим більше так цілеспрямовано і так різнопланово, як Гоголь.

У письменника не було і типових для шізофреніі симптомів – таких як емоційне зубожіння, безволля і розщеплення психіки. Рівень медицини того часу тільки прискорив кончину генія. Йому ставили п’явки, робили кровопускання, що при його ослабленому організмі тільки шкодило здоров’ю.
Так що живи письменник у двадцятому столітті, його змогли б підлікувати і значно продовжити життя. Адже у Гоголя не було смертельних хвороб – він помер від серцево-судинної недостатності, яка з’явилася на тлі гастроентерологічних і психологічних хвороб.
Дивацтва і пристрасті похмурого генія

У письменника була пристрасть до рукоділля; з великим задоволенням він вишивав, кроїв собі хустки й перешивав жилети.

Писав тільки стоячи, а спав – тільки сидячи. По вулицях ходив з лівого боку, через це дуже часто стикався з пішоходами.
Постійне ходіння по кімнаті з кутка в куток, а також катання кульок з білого хліба допомагали Гоголю вирішувати надскладні і важкі завдання.

За матеріалами О. КУЧЕРЕНКО, http://kp.ua

Приїжджаючи в свій маєток під Полтавою, Микола Скліфосовський говорив виключно українською

Останні чотири роки свого життя знаменитий у всьому світі хірург Микола Васильович Скліфосовський провів у родинній садибі в селі Яківці під Полтавою. Маєток площею 600 десятин (одна десятина – трохи більше гектара) займав практично всю територію, іменовану Полем Полтавської битви. 

article_web_7

Тут досі стоїть добротний цегляний будинок, де жив Скліфосовський зі своєю численною родиною. Правда, від первісного вигляду будівлі мало що залишилося. Будинок в радянський час розділили на вісім квартир, які роздали співробітникам Полтавського науково-дослідного інституту свинарства, в їх власність перейшла і частина землі. Нові мешканці переобладнали там все на свій розсуд. Більше пощастило госпіталю для інвалідів, побудованому хірургом на власні заощадження. У ньому розміщується музей «Поле Полтавської битви». Щодо ж до самої могили Скліфосовського, на колишній церковної площі, до неї зараз зовсім близько підступають сучасні котеджі…
Під Полтавою родина Миколи Скліфосовського оселилася не випадково. Тут знаходився маєток родичів дружини знаменитого хірурга, Софії Олександрівни, що дістався їй у спадок. Місце дивовижне по своїй красі. З високого пагорба відкривається вид на луки і річку Ворсклу. Схили потопають у зелені. Справжня відрада для душі. Микола Васильович так і назвав свій маєток – «Відрада».

Перш ніж остаточно облаштуватися в Полтавській губернії, Скліфосовський протягом трьох десятків років приїжджав сюди на відпочинок. І щоразу на його «дачній ділянці» з’являлося щось нове: клумби, фонтани, парк, мисливський будиночок, артезіанський колодязь, яким користувалися жителі округи. А ще школа для сільських дітлахів, бібліотека, невелика лікарня, госпіталь для інвалідів … Ці соціальні об’єкти, як ми їх зараз називаємо, господар сам і утримував. Тобто лікувалися і навчалися в них безкоштовно. Як свідчить однин з переказів, професор не тільки у себе вдома приймав пацієнтів, а й частенько виїжджав на бричці в найближчі хутора, де оглядав місцевих жителів. Комусь давав таблетки, у когось приймав пологи, когось оперував … мав також невелику практику і в земській (нині Полтавській обласній) лікарні. Там навіть зберігся скальпель, яким оперував знаменитий хірург. На жаль, все інше його майно розграбували і розтягнули під час революції 1917 року.

Всесвітньо відомий лікар мав велику тягу до сільського господарства. У його маєтку були коні, рогата худоба, свині, кури, качки, він тримав пасіку на 15 вуликів. Надлишки живності і продуктів просто роздавав. До цих пір в Яківцях буяє Тамарин гай. Хоча далеко не всі знають про походження її назви. Колись це був красивий парк. Микола Васильович заклав його на честь дочки Тамари.

А сад, посаджений Скліфосовським, взагалі називали «Полтавською швейцарією». У ньому родили не тільки звичні для тутешньої місцевості яблука, груші, абрикоси, шовковиця, але й дивовижні персики і виноград. З винограду Микола Васильович робив відмінне вино. Не переводилося на столі у Скліфосовського і саморобне пиво. А вчитися мистецтву пивоваріння Микола Васильович їздив в німецьку Баварію. Щоб налагодити виробництво пінного напою, звідти привіз необхідне обладнання,. Мужики з Яківців із задоволенням приходили до пана на кухлик пивка. Микола Васильович завжди розмовляв з ними українською мовою, яку добре знав з дитинства, і від свого оточення вимагав того ж. За це, правда, імперська влада приписувала йому … сепаратизм.

Між тим, незважаючи на багатство і всесвітню популярність, в особистому житті Миколи Скліфосовського не все складалося гладко. Він рано залишився вдівцем із трьома малюками на руках – його перша дружина померла в 24 роки від тифу. Згодом хірург одружився на гувернантці своїх дітей, Софії Олександрівні, яка народила ще чотирьох. На жаль, дожити до похилого віку вдалося тільки старшій з дочок, Ользі, яку родичі після революції встигли вивезти за кордон.

Один із синів хірурга, Борис, помер ще в дитинстві. На честь нього батько побудував для сільських дітлахів школу. Другий син, Костянтин, помер у 16-річному віці від туберкульозу нирок. Але остаточно підкосила здоров’я батька трагічна смерть Володимира, студента Петербурзького університету. Юнак захопився політикою, вступив в таємну терористичну організацію. Там отримав завдання знищити полтавського губернатора, який був давнім другом родини Скліфосовських. Приїхавши до батьків на різдвяні канікули в 1890 році, Володимир зрозумів, що не зможе підняти руку на «класового ворога», однак і уславитися малодушним перед новими друзями не хотів. Тому вибрав самогубство. У батька після цього стався інсульт.

Ще два сина Миколи Васильовича загинули вже після його смерті. Микола був убитий на російсько-японській війні, Олександр пропав безвісти в Громадянську війну.

Трагічна смерть була уготована і дочці Скліфосовського Тамарі. В один з чорних днів 1919 року в майже спорожнілий маєток родини видатного хірурга увірвалася банда Бібіка – командира збройного повстанського формування.
– «Ми жебраки, у нас вже все забрали!» – благали дочка і хвора дружина лікаря. «У нас є довідка від Леніна про те, що репресії на членів сім’ї Скліфосовського не поширюються», – показали документ. Але навряд чи більшовикам що-небудь говорило прізвище видатного хірурга. Бібік побачив на стіні портрет чоловіка в генеральському мундирі. «Так ти, значить, генеральська дочка?» – зі звіриним ревом накинувся на беззахисну дівчину і наказав своїм підлеглим: «Стратити!». Тамару виволокли на ґанок, зґвалтували, а потім зарубали лопатами і повісили на дереві вниз головою. Софію Олександрівну тим же «пролетарським» знаряддям вбили прямо в ліжку. Де їх могили, досі невідомо.
Тим часом Микола Васильович Скліфосовський ніколи не був військовим. Генеральський мундир був подарований йому як фронтовому лікарю.

http://fakty.ua Анна ВОЛКОВА, «ФАКТИ» (Полтава)

Цікаві факти Полтавского краю

У Полтавській області налічується понад 750 тис. осіб у віці від 15 років, які хоча б раз на місяць виходять в інтернет.

Річка Ворскла

• На території сучасної Полтавщини в VIII-IX ст. жили слов’янські племена сіверяни.
• Найдревніша стоянка первісних людей виявлена в Лубенському районі.
• Залишки поселень і пам’яток матеріальної культури стародавніх східнослов’янських племен на Полтавщині знайдені поблизу с.Кантемирівка Чутівського району.
• У гирлі річки Сула знаходилось древнє місто Воїнь.
• Такі населені пункти Полтавщини як Пирятин, Горошине, Лукомль, Кснятин, Говтва згадуються у літописах ХІ століття.
• Древнім літописним містам Полтавщини: Лубнам – понад 1000р., Хоролу – понад 900р.
• У 1596 році відбувся Солоницький бій (під Лубнами) українських козаків на чолі з С.Наливайком із польськими військами.
• На території Кременчуцького району відбулася Куруківська битва (1625 р.) українських козаків на чолі із запорозьким гетьманом Жмайлом із польсько-шляхетським військом.
• Біля населеного пункту Говтва козацькі війська під проводом гетьмана Я.Остряниці одержали в травні 1638 року перемогу над поляками.
• Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський полки були утворені на території сучасної Полтавщини за гетьмана Богдана Хмельницького.

Миколаївська церква (Диканька, 1794 рік забудови)

• Гетьманська столиця Полтавщини – Гадяч.
• На кошти І.Самойловича та І.Мазепи був побудований собор Мгарського монастиря.
• Решетилівська та Гадяцька статті угоди про державно-правове становище України в складі Росії, Польщі були підписані на Полтавщині.
• Кошовий отаман Запорізької Січі П.Калнишевський виходець з Лубенського полку, а кошовий писар Запорізької Січі – з Миргородського полку.
• Козацькі літописці Г.Грябанка і С.Величко народились та жили на Полтавщині.
• Відомі запорозькі козацькі старшини Кость Гордієнко та Петро Іваненко (Петрик) були вихідцями з Полтавщини.
• В 1658 році на Сербином полі відбулася кровопролитна сутичка між українськими козаками, прибічниками гетьмана І.Виговського і полтавського полковника М.Пушкаря.
• Полководець О.Суворов їздив в гості до тещі на Полтавщину (в Опішні жили батьки дружини О.Суворова).
• Голова директорії Симон Петлюра і його племінник, що став Патріархом Української православної церкви (патріарх Мстислав) народились в Полтаві.
• На Полтавщині 13 пам’ятників Трудової Слави (Трактор «Універсал»).
• Відомі маршали генерали І.Кулик, І.Третяк, С.Ковпак народились на Полтавщині.
• У роки Вітчизняної війни на території Полтавської області знаходились концтабори в яких загинули десятки тисяч військово полених і мирних жителів (Кременчук – близько 100 тис; Хорол (Хорольська яма) – понад 100 тис.).

Соняшники на полі

• В 1941 році було здійснено перший залп «Катюш» в Україні на Полтавщині під Диканькою.
• На території Полтавської області всередині XVI ст. проходив кордон між Польсько-Литовською державою і Росією.
• Полтавська губернія була створена 1802 року.
• Мала площу на початку XX століття приблизно 4,5 млн. десятин.

• Полтавська губернія простягалась із заходу на схід на 360 верст.
• Межувала з Чернігівською, Київською, Херсонською, Катеринославською, Харківською губерніями.
• Полтавська губернія на час утворення мала у своєму складі 15 повітів.
• Повіти були замінені на волості в 1861 році.
• Полтавська губернія була розділена на 245 волостей.
• Така адміністративна одиниця як округ з’явилась в 1923 році.
• Полтавська губернія була ліквідована у 1925 році.
• На час утворення в губернії проживало приблизно 1,3 млн. чоловік.
• На території налічувалось 233 кінних заводів.
• Цукрових заводів на території губернії було всередині XIX століття – 21. Проводилось 400 ярмарок.
• На Еллінський ярмарок прибувало 14 тис. підвід з товаром.
• На кінець XIX століття в губернії діяло 841 промислове підприємство.
• Полтавська область була створена у вересні 1937 року.
• На час утворення мала 45 районів.
• Територія Полтавської області становить 28,8 тис. км.
• На даний момент має 25 адміністративних районів.
• Полтавщина знаходиться на правому та лівому берегах Дніпра.

Млин XVIII століття, Диканька

• По відношенню до території України площа Полтавської області становить 4,4%, по відношенню до Європи – 0,3%.
• За розмірами територією Полтавщина займає в України 7 місце.
• Полтавська область розташована у центральній частині України.
• Наша область за площею більша за такі країни як Словенія, Кувейт, Кіпр, Ліван, Македонія, Албанія, Ізраїль, Панама.
• Довжина сухопутних кордонів Полтавської області становить 1100 км. Полтавщина межує з 7 областями: Чернігівською, Сумською, Харківською, Дніпропетровською, Кіровоградською, Черкаською та Київською.
• Нашу область омивають Дніпропетровське та Кременчуцьке водосховища.
• Відстань від обласного центру Полтави до столиці м. Києва складає 333 км. Протяжність області із заходу на схід – 254 км.
• Полтавщина розташована у межах таких природних зон – степів і лісостепів. Основна форма рельєфу – низовина.

Псьол

• Нахил поверхні нашої області – за напрямком течії річок.
• Найвища відмітка області знаходиться в Кременчуцькому районі.
• Найвища вершина – Діївська гора південніше Крюкова
(м. Кременчук). Найменша абсолютна відмітка відносно рівня моря (63м) знаходиться на березі Кременчуцького водосховища.
• Абсолютна мінімальна температура по області була – 28°, а максимальна – +40°. Найбільше енергетичних ресурсів в області покладів нафти і газу.
• За запасами і видобуванням природного газу Полтавська область займає 1 місце серед областей України.
• Полтавщина розташована на Придніпровській низовині та Полтавській рівнині. Знаходиться в помірно-континентальному кліматичному поясі.
• Кількість річок і водостоків в області – більше 120.
• Відсоток лісопокритості Полтавщини – 7,4%.

http://holodnyak-anna.at.ua

Присмак полтавської корупції початку XIX століття

Навесні 1812 ротмістр Охтирського гусарського полку Володимир Миколайович Милорадович стояв зі своїм ескадроном в селі Селище Полтавської губернії. За півверсти від Селища знаходився маєток вдови поміщика Григорія Григоровича Іваненко. Час від часу ротмістр відвідував сусідку, щоб поговорити з нею і крадькома помилуватися її дочкою Ганною, юної спадкоємицею статків в 800 селянських душ.

article_1_2015_webВолодимир був молодий, 23-х років, приємної зовнішності, освічений. Належав до відомого українського шляхетного роду, міг похвалитися спорідненістю з впливовими вельможами двору Олександра I. Проте будучи один з восьми синів статського радника

Н. А. Милорадовича , в якого було ще дев’ятеро дочок на виданні, природно мав скромні достатки. Однак юнак завжди дуже вдало грав у карти, тому жив на широку ногу.
Можливо, що багата вдова таємно закохалася в молодого гусара, але достовірно відомо, що вона мріяла видати за нього свою дочку. А чи подобався ротмістр панночці – про це історія замовчує.

28 квітня 1812 ротмістр Милорадович отримав наказ терміново виступити з ескадроном в похід. Домовившись зі священиком Свято-Георгіївської церкви отцем Федором, що той відслужить молебень перед відправленням в похід, Володимир запросив в свою квартиру молодших офіцерів на чай. Веселощі були в розпалі, коли раптом слуга повідомив, що з ротмістром хоче поговорити панночка, та сама – сусідка Ганна Григорівна.

Панночка, плачучи, розповіла, що мати вигнала її з дому назавжди за те, що не зуміла, мовляв, одружити на собі такого чудового кавалера. Якби гусари і їх бравий командир пили один тільки чай, можливо, Володимир вчинив би більш розумно. Однак він відразу, запропонував Ганні руку і серце і умовив отця Федора повінчати їх. Оскільки довелося вирушати в похід, молоду дружину він відправив до її матері, забезпечивши грошима. Ротмістр зумів уникнути неприємностей по службі, хоч і одружився, не отримавши дозволу від командування. Однак головні неприємності чекали на нього попереду.

Промчали криваві 1812-й і 1813 роки, йшов 1814-й … У Вітчизняну війну і в закордонних походах Володимир хоробро воював, був поранений, нагороджений орденами – і йому як і раніше щастило в картах. Карти його і підвели: коли вже підполковник Милорадович обіграв «по-крупному» німецького принца, послідувала скарга російському імператору – і надто щасливий гравець був відправлений у відставку з наказом безвиїзно жити в Києві. А тут ще й дружина вже близько року не відповідала на його листи …

По дорозі на Україну, Володимир зустрів у трактирі свого старого приятеля і дізнався від нього, що вдома його … давно поховали.
А вдова знову вийшла заміж і ось-ось народить від другого чоловіка.

Знявши квартиру в Києві, опальний підполковник відправив розпорядника у Полтавську губернію провести розвідку, а у священика Федора взяти свідоцтво про шлюб. Повірений вдало завершив розвідку, привіз свідоцтво і доповів про зухвалу чиновницької витівку. Виявилося, що теща Володимира, жінка жорстока і свавільна, нещадно карала кріпаків. Навесні 1813 вона спромоглася запороти різками за дріб’язковий проступок свою вагітну дворову бабу. Як на гріх, дізнання проводив земський комісар Степан Самойлов. Якщо раніше комісар за щедру винагороду покривав подібні ексцеси жорстокої поміщиці, то тепер він , пообіцяв відправити її на каторгу, якщо та не віддасть йому в дружини свою дочку. З тих пір листи Володимира перехоплювалися, розпускалися чутки про його смерть від ран, а Ганна Григорівна принесла себе в жертву заради порятунку матері.

Дізнавшись про приїзд до Києва першого зятя, мати Ганни від переляку раптово померла, а її другий чоловік заходився вибудовувати свій захист. Підкупивши все місцеве начальство, світське і духовне, він доводив тепер, що першим одружився на Ганні Григорівні, а Володимир нібито силою повінчався з нею.

Слідство почалося в 1815 році і тривало довго, за цей час Ганна Григорівна встигла народити Самойлову ще п’ятьох дітей. Чесному священику, отцю Федору ніхто не вірив, а Ганна Григорівна на суді свідчила на користь нинішнього чоловіка.

Коли ж, завдяки клопотанню впливових родичів Володимира, був присланий в 1818 році з Петербурга столичний слідчий, він, нарешті, розібрався в справі. Суд постановив розвести жінку з обома чоловіками, дітей визнати незаконними, а Самойлова відсторонити від служби, позбавити всіх прав і стану та відправити на заслання. Але цей вирок не тільки не виконувався, але й не оголошувався кілька років. Самоулов купив усіх , спокійно продовжував служити і володіти маєтком та чужою дружиною доки не помер. Ось тоді-то Ганна Григорівна поїхала на заслання до Сибіру, а її діти стали незаконнонародженими.

Цар Микола І повернув підполковника Милорадовича на службу. Він пішов у відставку в 1848 р., а помер в 1864-му бездітним.

www.gazetapoltava.info

«В якому році коваль Вакула з твору М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом » літав на чорті до цариці за черевичками для Оксани?» (Або пограємо в Шерлока Холмса…)

article_43_2014_webУ самому творі є лише одна дата, 1831 р., тобто рік написання повісті. Щоб розібратися в запитанні, спробуємо застосувати логіку, знання і знаменитий дедуктивний метод Шерлока Холмса. Отже читаємо повість повільно і дуже уважно, переконуємося, що там немає ніякої зачіпки аж до того моменту, коли Вакула вже потрапив разом із запорожцями на прийом до цариці і встиг попросити у неї для Оксани черевички.

«Встань!» сказала ласкаво цариця: «якщо так тобі хочеться мати такі черевики, то це неважко зробити. Принесіть йому цю ж мить черевики найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Ось вам», провадила цариця, звертаючи погляд до повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, який показував, що він не належав до придворних: «річ, гідна дотепного пера вашого!» «Ви, ваша імператорська величність, занадто ласкаві. Тут потрібен принаймні Лафонтен!», відповів, уклонившись, чоловік із перламутровими ґудзиками.«Щиро скажу вам: я й досі без пам’яті від вашого «Бригадира». Ви напрочуд гарно читаєте!» І так далі… Так що ж цікавого для нас в цих трьох абзацах?

Почнемо з того, що у нас з’явилася незвична дійова особа, яка не відноситься ні до придворних, ні до запорожців. Ця людина добре читає, добре пише. Його пером захоплюється сама цариця.

Він захоплюється Лафонтеном – великим французьким байкарем, а це означає, що він точно письменник і пише щось дотепне і швидше за все веселе. Робимо висновок, що твір «Бригадир» це швидше за все комедія, щойно написана того ж року, коли Вакула прилетів до цариці.

Тепер нам необхідно дізнатися: хто ж цей письменник в каптані з перламутровими ґудзиками. Відомо тільки, що це сучасник ясновельможного князя Таврійського Потьомкіна Григорія Олександровича (дати життя 1739-1791рр.) і імператриці Катерини II Великої (дати життя 1729-1796 рр.). Так як Катерина II імператрицею стала в 1762 році, то значить, коваль Вакула літав до Петербургу після 1762 року, а з огляду на те, що представляв запорожців Потьомкін, який помер в 1791 р., то це був проміжок між 1762 і 1791 роками. Хто з відомих писав в ці часи? Можливо Державін, Новиков, Радищев, Сумароков? Проте нам потрібна комедія, а ніхто з них комедії не писав. А от Фонвізін Денис Іванович (дати життя 1745-1792 рр.) – відомий письменник; писав комедії. У таких випадках Шерлок Холмс звертався за довідкою до «Великої британської енциклопедії». Ми такої не маємо, але можемо звернутися до «Великого енциклопедичного словника». Так ось в замітці про Фонвізіна Дениса Івановича знаходимо згадку про те, що закінчена і доведена до відома громадськості його комедія «Бригадир» в 1770 році.

Очевидно, що це була велика подія в суспільному житті того часу і цариця могла викликати Фонвізіна в палац або раніше, або безпосередньо в ніч перед Різдвом, щоб той особисто прочитав їй свою комедію. Ми зіткнулися з протиріччям. Так який же рік нам потрібен 1770 чи 1771?

Переглянемо історію літочислення. В 45 році нової ери, тобто через 45 років після народження Ісуса Христа, Гаєм Юлієм Цезарем, в Римській імперії був запроваджений Юліанський календар. Вважалося, що рік має 365 календарних діб, а астрономічний (справжній) має 365,2422 доби. Тому в юліанському календарі дата весняного рівнодення відстає від істинної приблизно на один день в 128 років. До XVI століття накопичилася суттєва різниця в десять днів. Щоб ліквідувати десятиденне відставання, папа Григорій XIII виправив помилку і день після 4 жовтня 1582 року оголосив 15-м жовтня.
На новий григоріанський календар перейшли тільки частина Італії, Іспанія, Португалія та Польща. Решта країн ще довго визнавали лише старе літочислення. У 1752 році григоріанський календар прийняла Англія: після 2 вересня настало 14-е. Через чотири роки один кандидат у парламент використав у своїй виборчій кампанії гасло «Віддайте одинадцять днів!». Не віддали… А ще раніше у Швеції вирішили запровадити новий стиль, але не відразу, а поступово, пропускаючи високосні роки протягом сорока років. Однак пропустили чомусь лише один. При пошуку винних у відомих наслідках Полтавської битви хтось із шведів припустив, що винен неправильний календар. Вирішили повернутися до старого, для чого в 1712 році додали унікальний день – 30 лютого! І тільки через чотири десятиліття перейшли на новий стиль по-справжньому, тобто додавши відразу одинадцять днів.
На території нашої держави мінімум тричі в XIX столітті вчені ставили питання про перехід на новий стиль, але щоразу наштовхувалися на консерватизм і, зрозуміло, на позицію православної церкви. Однак незабаром все змінилося…

Більшовики почали активно користуватися новим стилем уже з 18 квітня 1917 року. Причина дуже проста: 18 квітня за старим стилем – це 1 травня по новому. День міжнародної солідарності трудящих хотілося відзначати одночасно зі світовим пролетаріатом. 24 січня 1918 вийшов «Декрет», який оголосив наступним днем після 31 січня 14 лютого.

Через півтора року в 1919 р. старий стиль знову ненадовго прийшов в Україну – разом з військами Денікіна. Наказ № 2 військового губернатора Києва генерала Бредова був професійно лаконічний:

§ 1. Всі декрети радянського уряду скасовуються. § 2. Рахунок часу встановлюється за старим стилем і часом.
Так після 31 серпня 1919 настало 19 серпня. Новий стиль повернувся разом з більшовиками, у грудні того ж року. Відтоді ми зараз живемо за календарем нового стилю.

Однак Православна церква не ввела у себе григоріанський календар і всі свята вважає за юліанським календарем.
Тому 25 грудня юліанського календаря Православної церкви за старим стилем збігається з 7 січня за григоріанським календарем за новим стилем. А в 1770 році 25 грудня і у нас і в Західній Європі було 25 грудня того ж року.

І ось тільки тепер ми точно можемо сказати, що коваль Вакула літав за черевичками до цариці на чорті саме в ніч з 24 на 25 грудня 1770 р.

www.gazetapoltava.info

Яндекс.Метрика