Архів статтей

Спящий в мешке чудак или гений из Полтавы?

Он — малоизвестный ученый из Полтавы, по праву считающийся отцом космонавтики. Его имя в суеверной надежде нашептывали руководители проекта «Аполлон–11» во время первой высадки человека на Луну. На его Родину ездил сам Нил Армстронг перед полетом, дабы взять горсть земли на удачу. И ему же — одному из пионеров ракетной техники — пришлось жить и творить под чужим именем и, будучи известным всему миру, остаться бесславным на своей земле. 

article_25_2015_pi_1_web

Он Александр Шаргей, он же Юрий Кондратюк. Большинству из нас эти имена сегодня мало о чем говорят. И при упоминании фамилии Кондратюка невольно вспоминаешь ведущего «Караоке на майдане», а не великого изобретателя, по чьим записям был разработан проект «Аполлон–11». Но, тем не менее, именно его именем названы не только улицы в разных странах, технический университет в Полтаве, но и кратер на обратной стороне Луны вместе с малой планетой Солнечной Системы; его имя высечено на мемориальной доске космодрома Канаверал в США, а траектория полета на Луну именуется никак иначе, как «трасса Кондратюка».

 «Сквозь тернии к звездам» — такова была судьба Кондратюка. Несмотря на то, что он рано остался круглым сиротой, ему удалось окончить Полтавскую гимназию с серебряной медалью, и в 17 с лишним лет юноша не на танцы ходит, а начинает трудиться над своими рукописями: выводит формулу ракеты и разрабатывает принципиально новый проект полета на Луну.

Гениальной идеей юного дарования было отправить человека на Луну не с Земли, а с орбиты самого спутника с помощью небольшого модуля, отделяющегося от основной ракеты. Тогда это были записи в четырех школьных тетрадях, позже Шаргей-Кондратюк не без усилий добился публикации своей книги, она вышла за средства автора вдали от крупных городов, тираж был очень невелик, поэтому широкой популярности научный труд не получил. Но американские ученые NASA признались, что искали эту «маленькую неприметную книжечку», которая стала основой всемирно известного проекта «Аполлон–11», а впоследствии настольной книгой для исследователей космоса всего мира.

Нетрудно запутаться: кто же он Кондратюк или Шаргей? Дело в том, что учиться в вузе ему так и не пришлось призвали в армию. И все свои открытия он сделал, не имея ученой степени! В 1918 году он как офицер царской армии был мобилизован в Белую гвардию. Ему, правда, удалось бежать, но несколько месяцев, проведенные среди белогвардейцев, остались «черной меткой» в его биографии, и с приходом к власти большевиков, опасаясь репрессий, Шаргею пришлось начать новую жизнь под фамилией Кондратюк, используя документы человека, недавно умершего от туберкулеза.

 Но с новым именем на долю ученого выпадают новые испытания: чтобы прокормить себя, ему приходится трудиться в разных уголках Союза, при этом выполняя самую черную работу: он был и грузчиком, и электриком, и кочегаром. Но талант не утаишь, проектируя элеваторы, Кондратюк снова поражает всех без единого гвоздя и чертежа строит знаменитый «Мастодонт» зернохранилище на 10 000 тонн высотой в 10-этажку! В условиях глобального дефицита того времени, данная задача кажется особенно непосильной. Поэтому ему не поверили, арестовали за «вредительство»: ведь конструкция могла рухнуть и тем самым нанести серьезный экономический ущерб. Ничего подобного: элеватор прослужил 60 лет, пока его не сожгли в 1970-х!

 В США он прослыл гением, непризнанным на родине, в Союзе же его считали чудаком: он не обращал никакого внимания на свой внешний вид, плохо питался, спал в мешке и всем рассказывал красивые сказки о полете на Луну. Окружающие иронизировали и открыто насмехались над ним, а он готовился отправиться в открытый космос. Как-то он пешком шел за границу с мешком перемолотых сухарей и сотней яиц, также растертых в порошок, его задержали, но увидев грязного бродягу в лохмотьях с мешком хлебно-яичного порошка, посчитали полоумным и отправили домой. В СРСР никто не хотел признавать ученого-самоучку, и лишь после высадки американцев на спутник Земли его соотечественники узнали настоящее имя человека, который «помог» сопернику, будучи неуслышанным дома.

 Все в жизни Кондратюка удивляет. До сих пор остается загадкой и его смерть. И хотя официальной остается версия, что он погиб на фронте в 1942 году, куда ушел добровольцем, многие всё же считают, что он был взят в плен, а впоследствии продолжал свои разработки то ли в Германии, то ли в США. В любом случае, нам остается гордиться нашим поистине великим соотечественником и всегда помнить его имя, что будет лучшей благодарностью за его открытия!

Автор: Илона Ивакина
Материалы:  Territory®

https://vk.com/page-71720444_47520722

Вчимося виживати в племені хунза

У Гімалаях живе унікальний народ – хунзи, середня тривалість життя яких … 120 років. Вони не знають хвороб і старості.
У 40-50 років їх жінки виглядають як молоді дівчата, а в 65 років здатні народжувати; чоловіки ж навіть у 90 років легкі і рухливі, здатні проходити по 100 км в день..

article_web_24_2015

Хунзи (хунзакути) – індоєвропейський народ, що проживає у високогірних районах Кашміру, що знаходяться під контролем Пакистану.

Ці красиві, стрункі люди завжди веселі, доброзичливі, спокійні, гостинні і сердечні, незважаючи на суворі умови життя. Їх житло – крихітні кам’яні будинки без вікон, з одним отвором для димоходу. Худоба перебуває в цій же оселі, але за перегородкою. Не виключено, що в такій тісноті їм тепліше, адже будинки майже не опалюються (немає дров), і навіть миються хунзи тільки холодною водою. Втім, в цих кам’яних будиночках вони живуть лише 2-3 зимових місяці, а решту часу проводять на чистому повітрі, де сплять і їдять, народжують дітей.

На чолі цього народу стоять король і рада старійшин. Їм легко управляти своїми підданими, адже в цьому суспільстві не буває злочинів, отже – немає ні поліції, ні тюрем. Лікарні також практично не потрібні, адже хунзакути, на відміну від народів-сусідів, ніколи не хворіють. Вони – єдиний народ на планеті, у якого не буває злоякісних захворювань, і навіть глибокі старці не страждають старечим маразмом і недоумством.

У 1963 році хунзів відвідала французька медична експедиція на чолі з доктором Бельвефе. Французи провели перепис населення і були вражені – згідно з документами, що зберігаються в мечеті, середня тривалість життя у хунзакутів становить 120 років!

У 1984 році у гонконгській газеті «Ейшауік» з’явилося наступне повідомлення: «Коли Саїд Абдул Мабуд прибув до лондонського аеропорту Хітроу, він приголомшив працівників імміграційної служби, пред’явивши паспорт, де датою народження значився 1823. За документами виходило, що сивобородому старцю минуло 160 років». Виявляється, Абдул Мабуд має прекрасне здоров’я, гарну пам’ять і може розповісти про події середини дев’ятнадцятого століття! Але і 160 років – не межа для людей цієї народності.

І навіть у самому виникненні цього самобутнього племені багато таємничого. На думку істориків, засновниками перших поселень хунза були воїни з армії Олександра Македонського. Не випадково хунзи говорять власною мовою, зовні схожі на європейців.

Вони сповідують іслам, але для них релігія – особиста справа кожного, тому в їх поселеннях ви не почуєте звичних закликів на молитву.
Хунзи ігнорують також заборону, накладену в мусульманському Пакистані на вживання спиртного. Вечорами у вуличних кафе вам можуть піднести власну «версію» виноградного самогону та виноградне міцне вино.

Деякі вважають, що причина незвичайного довголіття хунзів криється саме на цьому смачному вині, інші ж пояснюють це молодильними властивістю місцевих абрикосів. У сезон збору врожаю всі дахи уставлені кошиками з абрикосами, і долина виглядає дуже мальовничо – немов хтось розмалював її помаранчевою фарбою.

Але виростити не тільки абрикоси, а взагалі будь-які овочі та фрукти тут дуже складно, адже долина майже повністю позбавлена грунтів та лісів, а дощі випадають тільки взимку. В далині видно засніжені вершини, але, як кажуть, близький лікоть, так не вкусиш – воду збирають, користуючись системою каналів, і дорожать кожною краплею.
Крихітні худі корови дають в день не більше 2-х літрів рідкого молока, а вівці і кози майже не дояться. М’ясо цих тварин, жилаве, позбавлене жиру – рідкість на столі хунзів.

У зимові ж місяці вони харчуються мізерними запасами злаків, сушеними абрикосами і овечою бринзою. Навесні ж, вони починають голодувати, вживаючи тільки трави і дикі овочі, та роблять зернові коржі. Іноді буває, що вони майже нічого не їдять і лише раз на день п’ють напій з сушених абрикос. У них навіть є приказка: «Твоя дружина не піде за тобою туди, де не плодоносять абрикоси».

Зернові ж коржі готують особливим способом, без дріжджів, розтираючи пшеничні зерна в кам’яних ступках, а потім заливаючи їх водою. Після цього жінки висушують коржі на стінах своїх будинків.

Також вони їдять зерна з урюку, які інші народи зазвичай викидають. І в усі пори року на їхньому столі повністю відсутня біле борошно і цукор, а вживання кухонної солі зведено до мінімуму.

Але система харчування – це ще не все, що робить цей народ особливим. Цілком імовірно, що головний секрет їхньої молодості криється в особливому ставленні до життя, душевному спокої і оптимізмі, повазі до старших. Адже якщо людина неправильно мислить, то від хвороб її не врятує ні гірське повітря, ні правильне харчування. Тому не дивно, що сусіди хунза, що живуть в тих же кліматичних умовах, живуть у 2 рази менше і страждають багатьма захворюваннями.

http://repin.info/zateryannye-plemena/hunzy-sekrety-dolgozhitelstva

 

1381рік … Як Полтава ханством була

Ім’я Батия назавжди увійшло у вітчизняну історію як символ жахів і катастроф під час завоювань. Маловідомий факт золотоординської історії полягає в тому, що вже прямий син Батия Сартак прийняв християнство і, за свідченнями істориків, був посвячений у диякони.

1-й Хан Князівства Мансура

1-й Хан Князівства Мансура

Після смерті Батия (1255/1256) Сартак став правителем Золотої Орди, але по дорозі з Каракоруму помер (ймовірно, був отруєний людьми свого дядька Берке). Збереглася відома фраза Сартака, яку він кинув в обличчя своєму дядькові Берке: «Ти мусульманин, я ж тримаюся віри християнської; бачити твоє обличчя для мене нещастя».

Смерть Сартака не стала кінцем християнства в Орді. Є свідчення, що він хотів похрестити Орду,та зробити державною релігією християнство. Однак для більшості кочівників, що жили грабежами і насильством, мабуть, християнська релігія була мало зрозуміла. Тим же, хто приймав християнство, залишався інший шлях – шлях переїзду і набуття нової Батьківщини. І таких було чимало. Серед них – десятки майбутніх дворянських прізвищ від Бібікова до Юсупових. Але, можливо, однією з найцікавіших була доля нащадків – Мамая.

Після вбивства Мамая генуезцями 1381 року, син Мамая Мансур покинув Крим і відправився в Золоту Орду, звідти, набравши військо, рушив на північ, на половецькі землі, з метою створення свого ханства. На території сучасних Сумської та Полтавської областей Мансур відновив кілька міст – Глинськ, Глинниця, Полтава, і проголосив ці землі своїми володіннями, незалежними від усіх сусідніх держав (в сучасній історичній літературі це місце значиться- Князівство Мансура).

Пізніше захопив південну частину Чернігівщини та Сумщини, сучасні Курську, Бєлгородську і Харківську області та Черкащину. Уклав союз з козаками і став їх ватажком.
У Келійній книзі та Синодальному списку написано:

І після Донськаго побоїща Мамаєв син Мансур-Кіят (Маркісуат) зарубав три міста Глінеск(Глінськ), Полдову (Полтаву), Глеченіцу (Глиницю). Діти ж Мансур-кіятови: меньшой син Скідер (Скідирь) зловив стадо коней і верблюдів і покочував в Перекопі, а великий син його Алекса залишився на тих градах преждепереченних.

В 1391 році Мансур загинув, в битві з військами Тамерлана під Самарою. В 1392 син Мамая-Мансура-Кіят – Алекса прийняв православну віру, отримавши ім’я Олександр.

Від сина Мамая – Мансур- Кіят – ведуть свій рід князі Глинські. Михайло Глинський влаштував у Литві заколот, намагаючись захопити верховну владу. Коли спроба не вдалася, перейшов на службу московським царям, а його племінниця Олена Глинська – народила Івана Грозного.

Так історія з’єднувала непоєднуване – давала місце прощенню образ, робила з нащадків ворогами братів і навіть поєднувала їх родинними узами по плоті.

article_23_2015_pi_2

http://azbyka.ru/forum/xfa-blog-entry/syn-batyja-xristianin.461/

Тростина з металевим наконечником

Про Петлюру відомо тільки те, що був він українським націоналістом і антисемітом, воював проти білих, червоних, махновців, німецьких інтервентів і закінчив своє життя в еміграції. З рідкісних фотографій на нас дивиться непоказний, погано скроєний чоловік з невиразним  обличчям, одягнутий у напіввійськовий френч. Хто ж він був, вождь українських самостійників, наш земляк, Симон Васильович Петлюра?

 

article_21_2015_polyavci_info

Народився Петлюра в 1879 році в Полтаві, в небагатій родині міського візника, хоча пізніше стверджував, що походить із старовинного козацького роду. Розумний, честолюбний, напористий, він зумів вступити в Полтавську духовну семінарію – ту саму, яку за кілька років до нього закінчив сумнозвісний Георгій Гапон.

З юності Петлюра став затятим ворогом Росії і вважав своїм духовним батьком гетьмана Мазепу. Так званий український націоналістичний рух було створено в австрійській Галичині (нині Львівська область) австро-німецькими спецслужбами виключно з антиросійськими цілями. Саме там Симона Васильовича навчили, як належить вести підривну роботу проти Російської держави.  Повернувшись, він тихо працює бухгалтером, а смуту 1905 зустрічає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Разом зі своїми одно партійцями він ратує за негайне створення «Великої України» від Дністра до Кубані, куди при Катерині II переселили загін запорозьких козаків.

Тоді ж скромний конторський службовець почав активно писати для українських націоналістичних газет, але писав важко, робив багато помилок, допускав  політично необачні судження.

У післяреволюційну перерву Петлюра перебрався до Москви і влаштувався працювати касиром в страхове товариство «Росія», жив тихо і перед царською охранкою не засвітився.
Почалася перша світова війна. Петлюру призвали в армію, але відправки на фронт він щасливо уникнув, спочатку потрапивши в тилові служби, а потім осівши в «Союзі земств», де навіть зробив невелику кар’єру.

Після Лютневої революції Петлюра заснував і очолив Український фронтовий комітет, а в травні 1917 року був обраний у Всеукраїнський військовий комітет Центральної ради (Київ). Через деякий час він стає головою цього комітету. Пізніше його обирають військовим міністром Генерального секретаріату Української Народної Республіки (УНР). Восени 1918 року Петлюра стає головним отаманом УНР. Таким чином, Симон Петлюра, не отримавши ні військової освіти, ні досвіду командування, ні досвіду служби в строю, хоча б рядовим, стає головнокомандувачем.
Дії петлюрівської армії за винятком початкового етапу були вкрай невдалими. Петлюру били і білі, і червоні, і махновці, і повстанські отамани.

У жовтні 1919 року петлюрівці були розгромлені Денікіним, потім їм завдала поразки Червона Армія. Залишки петлюрівського війська втекли на територію Польщі. Тут Симон Васильович згадав, що він соціал-демократ, і уклав так звану Варшавську угоду з іншим соціал-демократом – Пілсудським.
В ході радянсько-польської війни поляки спільно з петлюрівськими загонами почали наступ на українські землі. 6 травня 1920 вони захопили Київ, але вже в червні були вигнані Червоною Армією з України. Спроба Петлюри укласти угоду з Врангелем про спільні дії проти більшовиків не вдалася. Після ліквідації угруповання Врангеля в Криму в листопаді 1920 року Червона Армія розгромила і петлюрівців. Симон Васильович знову опинився в еміграції. Але поляки втратили інтерес до «самостійників» і, не бажаючи псувати відносини з Радянською Росією, вигнали Петлюру з Польщі.

Останні роки перед смертю сорокасемирічний Симон Васильович Петлюра жив скромно, тихо, відійшовши від будь-якої політичної діяльності . Він знав, що за ним невідступно стежать агенти ОГПУ. На його життя вже неодноразово робили замах, і тому він обзавівся важкою тростиною з металевим набалдашником, постійно змінював місця проживання і восени 1924 приїхав до Парижа. У березні 1925 він зняв скромну кімнату в дешевому готелі Латинського кварталу, де оселився з дружиною і малолітньою дочкою.
На вулиці Симон Васильович, як правило, знаходився завжди в товаристві дружини, обідав вдома. Але 25 травня 1926 він всупереч своїм правилам вирушив до невеличкого ресторанчику на бульварі Сен-Мішель. Цілком ймовірно, хтось призначив йому там зустріч, а сам не прийшов. Коли Петлюра вийшов з ресторану, до нього наблизився незнайомець.

– Пан Петлюра? – Запитав він. І тут же кілька разів вистрілив впритул з пістолета.  Обливаючись кров’ю,  Петлюра впав на асфальт. На постріли прибіг поліцейський. Вбивця навіть і не намагався втекти з місця злочину. Зі словами: «Я убив великого вбивцю!» – Він передав поліцейському пістолет і покірливо пішов до поліцейської дільниці.

Вбивцею виявився уродженець України якийсь Шварцбард. Він в 1910 році емігрував до Франції, де тримав годинникову майстерню.

На допиті Шварцбард показав, що це вбивство він скоїв без чиєїсь допомоги, як помста за загибель своїх родичів на Україні, де Петлюра був главою держави. Слідчий не сумнівався, що терорист брехав. Адже хтось же викликав Петлюру в ресторан, хтось же за ним стежив; і тільки виконання самого вбивства було доручено Шварцбарду.
Справа слухалася судом присяжних. Потрапити до зали міг далеко не кожен, вхідний квиток коштував 50 франків.  Захищав Шварцбарда кращий адвокат Франції  з двома помічниками. Суд над Шварцбардом перетворювався на суд над Петлюрою. Газети вимагали від присяжних повного виправдання вбивці, а його прихильники збирали для нього по підписці величезні грошові суми.

26 жовтня процес закінчувався. Дванадцять присяжних пішли в дорадчу кімнату. В нестерпному очікуванні завмерла публіка. У напруженій тиші пролунав голос : «Ні, не винен!»

У залі піднялися неймовірні крики радості. Збожеволілі біржовики, рабини, банкіри, журналісти зірвалися зі своїх місць, перекинули бар’єр, підняли Шварцбарда на руки і як героя винесли на вулицю. Збурень української громади ніхто не чув. У радянській пресі інформації про вбивство Петлюри та виправдання Шварцбарда не з’являлося.

http://secrets.in.ua

І знову про Гоголя… Історично-іронічний детектив


Разгадка тайного рожденья –
  Задача новых поколений…

article_20_2015_pi_web

На просте запитання про дату свого народження Гоголь посміхався і ухилявся від відповіді. Ще б пак: за списками Полтавського повітового училища, де він навчався разом зі своїм молодшим братом Іваном, значилося, що Іван був 1810 року народження, а Микола – 1811. Біографи пояснювали це маленькою хитрістю Василя Яновського, який не хотів, щоб старший син був переростком серед своїх однокашників по навчанню. Але в свідоцтві про народження, виданому Ніжинською гімназією вищих наук, говорилося, що Гоголь народився в 1810 році. А через сто років він став старше ще на один рік. У 1888 році вперше була опублікована виписка з метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Сорочинці, Миргородського повіту, Полтавської губернії: «1809. №25 – Місяця березня, 20 числа у поміщика Василя Яновського народився син Микола та охрещений. Молитвував та хрестив священнонамісник Іоан Белобольский.»

Де ховається історична помилка? Почнемо з біографії матері Гоголя, яка викладена істориками докладно. Дід Косяревський після військової служби став Орловським поштмейстером з окладом 600 рублів на рік. Його син був «приписаний» до поштового відомства… У 1794 році у подружжя Косяровських народилася дочка Марія, яку віддали на виховання її тітки Ганни, в сім’ю генерал-майора А. П. Трощинського, оскільки самі батьки жили дуже скромно. Маша «стартувала» рано. Грала в домашньому театрі

Трощинського багато ролей, у тому числі – каяття Магдалини. І – догралася… У 14 років, всупереч законам, які забороняли шлюби в ранньому віці, вийшла заміж за Василя Гоголя-Яновського, власника невеликого хутора Купчин, який іменували Яновщина, а потім Василівка. А Марії дістався у спадок маєток Яреськи: всього 83 десятини землі (близько 83 га), чисельність «населення», що знаходилася у власності у Косяровських – 19 осіб. Чому так терміново поріднилися Яновські і Косяревські? Можливо тому що Марія була вагітною. Від кого?

«Мені незрозуміло, з якої причини журналісти пишуть, що батьки Гоголя бідували. Матері Миколи Васильовича майже 40 тисяч подарував на облаштування господарства сенатор Дмитро Прокопович Трощинський, статс-секретар Катерини II. Він любив Марію Іванівну як рідну дочку… Тому більшу частину часу вони з чоловіком жили в його маєтку, в Кибинцях», – згадувала молодша сестра Гоголя Ольга Василівна

Предки генерал-прокурора Дмитра Трощинського були запорізькими козаками, а один з них, отаман Матвій Трощинський – зятем гетьмана Мазепи. Дмитро здобув освіту в Київській духовній академії, що давала в XVIII столітті ґрунтовні знання. Зробив блискучу кар’єру. Його відрекомендували Катерині II як надійного чиновника. Він був багаторазово обласканий. Одного разу Катерина II поцікавилася, скільки він має доходу від скромного маєтку на Україну.

«Нічого не маю. Все віддаю рідним». Імператриця веліла принести плани західних губерній і мовила: «Вибирай що хочеш». Так Трощинський став власником 70 тисяч десятин і 6000 кріпаків.
Імператор Павло I нагородив його орденом Олександра Невського, командорським хрестом Івана Єрусалимського і удостоїв генеральського чину таємного радника. Але суперники не дрімали. Знайшли «компромат» на генерала (аморальну поведінку), і той потрапив в опалу. Коли Павла I задушили, минуло небагато часу, і Олександр I призначив Трощинського міністром удільного департаменту. П’ятдесятирічний Дмитро Прокопович все частіше став подумувати про повернення в рідні місця на Полтавщину. Туди він і поїхав в 1806 році …

Коли юна Марія «поважчала» в 14 років, то йому, як зараз сказали б, світила стаття «за розтління малолітніх». А позашлюбну дитину потрібно було віддавати в солдати або художники. У ті часи діяв суворий закон Петра I: всіх позашлюбних дітей позбавляти дворянського звання, записувати в солдати, селяни або художники. Ось чому в Росії за два покоління з’явилося так багато художників, поетів і письменників.

Генерал підстрахувався двічі. Доручив своєму керуючому Василю Яновському терміново одружуватися на Марії. І дав у придане величезну суму. (Сестра Гоголя вказує на 40 тисяч). А коли народився Микола Гоголь, то його зробили старше на два роки. Так він, за шкільними документами Полтави, народився в 1811 році. Тому що Марії (1794 року народження) на той час вже було 17 років. Все законно. (Трощинському стукнуло 59 років. Він досяг віку, про який говорять у народі: «Сивина в бороду – біс у ребро»). Як потім не «копали» під міністра юстиції конкуренти, але довести нічого не змогли. Тим не менше, «доброзичливці» регулярно доповідали про інтимні справи Трощинського. Всі знали в окрузі про всіх: хто з ким ходить… І зараз, і двісті років тому, якщо чхнеш на одному краю села, то на іншому скажуть: «Будьте здорові!»

Поет признался в «Вие» страшном:
Он сирота и жертва страсти…

В Василівці (нині – Гоголеве- прим. ред.), на місці церковного цвинтаря, дивом збереглася могила батьків Гоголя. У Москві покояться останки автора «Мертвих душ», які перенесли в 1932 році з одного кладовища на інше. При бажанні можна знайти могилу Трощинського. Варто порівняти аналізи ДНК, і таємниця народження Гоголя буде розкрита. Для історії важливі всі три батька Гоголя: офіційний, хрещений і… найбільш ймовірний. Сенсація неминуча!.. Історія переписується часто. Але, тим не менш, з гоголівської висоти, давайте будемо чекати від Минулого тільки хорошого!

http://newlit.ru/~aroshenko/4920.html

«Потяг-привид під Полтавою…» Розвіювання містики

У жовтій пресі і ненауково-популярних книгах з року в рік друкують одні й ті ж історії про таємничі зникнення людей. Але варто дістатися до першоджерел найвідоміших легенд, і містичний туман негайно починає розсіюватися…

article_19_2015_web

Нещодавно одна поважна київська газета надрукувала чергову «сенсацію», яку, щоправда, за останні 20 літ доводилося читати в різних виданнях не раз. «Поїзд-привид, сотню років «гуляє» по світу».

Почалася ця страшна катавасія ще 1911 року, коли від вокзалу в Римі відійшов потяг «поза розкладом», на якому вирушили в подорож місцеві багатії. Поїзд уже наближався до тунелю, як раптом його оповив густий туман і… з другого боку він так більше й не з’явився. Врятувалися лише двоє, які завбачливо вистрибнули напередодні…

А де поділися інші? Нібито «хтось колись» бачив документи, що буцімто ще за… 70 років до цього десь у Мексиці звідкись узялися більш як сотня італійців, котрі доводили, що приїхали сюди… на поїзді з Риму. Звісно, вся компанія невдовзі опинилася у психлікарні. З приводу цього, мовляв, є навіть записи якогось місцевого психіатра. А вчені висували версію, що поїзду вдалося в якийсь спосіб пронизати час. Відтоді його й «бачать» у різних кінцях світу.

Завбачливі італійці тунель замурували. Аби не поглинув іще парочку поїздів!

Уже влітку 1991-го потяг-привид «вперше пройшов повз станцію Заваличі в Полтавській області на переїзді чергової Олени Спиридонівни Чебрець. Потяг із наглухо закритими шторами, відчиненими дверцятами і порожньою кабіною машиніста рухався безшумно, давлячи місцевих курей…»

Звісно, втрата безневинних курей не могла не сколихнути місцеву громадськість. Докотилося аж до Києва!.. І от уже за справу береться «представник комісії з розслідування аномальних явищ Академії наук України» Василь Лещатий (у деяких публікаціях його називають «академіком»). Лещатий вирахував алгоритм появи поїзда-привида й 25 серпня 1991 року підстеріг його поблизу тих же Заваличів… «Академіку Лещатому вдалося навіть скочити на одну зі сходинок останнього вагона і… більше його ніхто не бачив».

Утім, ніхто не бачив і Заваличів – на Полтавщині не було й нема ані такої станції, ані полустанку. І ніхто й ніколи не чув в Академії наук про «академіка Лещатого». Проте так само «зникали» всі, хто бодай раз бачив таємничий поїзд-привид.

Отже, маємо справу з типовою містифікацією, на які такий багатий був початок 1990-х.

А що ж було насправді?

Як виявилося, історія була не просто вигадана на порожньому місці, а взята з жовтого журналу «Weekly World News» від 26 червня 1990 року . Там йшлося про наступне:
«Потяг, що віз більше 600 пасажирів, в’їхав у тунель довжиною 11,5 миль – і не виїхав звідти! До цих пір італійські офіційні особи не знайшли пояснень, що ж трапилося з поїздом з 43-х вагонів, що зник без сліду південніше Болоньї …

Пасажир, який зійшов на останній зупинці перед зникненням, згадує, що в поїзді почало творитися щось дивне.

«Все йшло добре, але десь за годину до останньої зупинки світло стало блимати, вода в санвузлах перестала йти, радіо вийшло з ладу.

Далі в статті говорилося, що поїзд заїхав в тунель, і тут звук гуркоту коліс обірвався. Український містифікатор додав «туман», прибрав сорок вагонів і, щоб не попастися на місці, датував подію 1911 роком!

Спільна таємниця пірамід графа Львова і графа Закревського

 

article_18_2015_web

Дивно, але ще в середині століття члени таємних товариств намагалися зрозуміти справжню функцію пірамід. Далі всього в цих дослідженнях, як з’ясовується, просунулися масони.

Нещодавно була знайдена одна з унікальних лабораторій 18 століття, в якій масони проводили свої секретні експерименти. У 20 кілометрах від міста Торжок Тверської області є споруди у вигляді пірамід, які досі вважалися декоративними елементами садиби графа Миколи Львова. Але мало хто знає, для чого граф насправді використовував рукотворні піраміди. Виявилося, що одинадцятиметрова піраміда була найміцнішою спорудою у садибі графа Львова. За нею ніхто не доглядає вже більше ста років, але вона існує немов поза часом. Неймовірно, але учасники експедиції не знайшли ні тріщин в стінах, ні слідів корозії. Фахівці впевнені – вся справа в підборі матеріалу, який використовував граф Львов, адже за професією він був професійним архітектором.

Така увага до вибору каміння, впевнені вчені, невипадкова, адже сам граф Львов був членом таємного товариства. Можливо, його піраміда стала першою і єдиною, в якій масони проводили свої секретні експерименти. Судячи із записів самого графа Львова, масони намагалися управляти потоками якоїсь невидимої енергії.

Вважалося, що 13 членів масонської ложі, що вимовляють особливі заклинання під час ритуалу усередині піраміди, можуть ні багато, ні мало, а впливати на свідомість людей. Наскільки успішними були ці експерименти? У це важко повірити, але майже відразу після зведення піраміди, той же архітектор Львов несподівано отримав найбільше замовлення в історії царської Росії.

Після посвяти в магістри ордена, граф Львов стає вхожий в будинок імператриці Катерини II. Йому доручають найбільші проекти країни, такі як, наприклад, реконструкція Московського Кремля.

Вражаюче, але в маєтку графа Львова навіть у посушливі роки збирали хороший урожай. Мало того, якимось незбагненним чином, в середній смузі Росії селянам вдалося виростити промисловий сорт винограду. При цьому сам граф зізнавався, що в сільському господарстві він абсолютно не розбирається.

Невже масонам вдалося, якимось чином, створити особливий мікроклімат в цьому районі? Не виключено, що російські масони отримали доступ до стародавніх технологій перетворення енергії. Крупиці цих знань були доступні лише єгипетським жерцям. Це підтверджують археологічні знахідки, які ставлять у глухий кут сучасну науку.

Піраміди є і в Полтавській області, то й не дивно, що їх автори, були членами масонських лож. Одна з пірамід, та що розташована в селі Комендатівка Кобеляцького повіту, була побудована як родова усипальниця дворян Білевичів. Друга, побудована в 1898 році, в селі під назвою Березова Рудка. Її творцем є представник графського роду, Ігнатій Закревський, що перебував на службі у російського імператора Олександра Третього.

Що допомогло Закревському досягти великих успіхів у юриспруденції залишається загадкою. Можливо, що й Ігнатій Закревський як і граф Львов проводив в піраміді секретні масонські експерименти, намагаючись управляти потоками магічної енергії.

Адже його кар’єра теж була блискавичною. Він був головним суддею в Санкт-Петербурзі, прокурором харківської судової палати, обер-прокурором Сенату, працював у Варшаві, його приймали в кращих будинках Європи.

По Другій світовій війні підприємлива радянська влада надумала перетворити піраміду Закревського на господарське приміщення: тут обладнали склад молокозаводу, адже в її камерах продукція добре зберігалася, селяни ж годинами просиджували в них, поправляючи здоров’я.

У 1980-х роках у Березовій Рудці запланували звести новий клуб, тому цінна пам’ятка культури й архітектури ХІХ століття мала піти на злам, бо, мовляв, не вписується в архітектурний ансамбль села. Однак споруда була такою міцною, що її не подужали навіть потужні бульдозери: розчин, за давнім рецептом, замішували на яєчному білку й крові молодих тварин.

Зазвичай організації масонів носять таємний і закритий характер. Тому, те що відбувалося в середині пірамід графа Львова і Закревського на справді, давно стерла історія… Чутки ж приписують їм всесилля.

Газета «Полтавці інфо»

Полтавчанка, Соня Делоне – авторка модного світового бренду, перша художниця, що мала персональну виставку в Луврі

Цього року виповнюється 130 років з дня народження Соні Делоне – художниці -графіка. Вона створювала одяг і театральні декорації, була дизайнером, працювала не тільки в області інтер’єрів, але й займалася тюнінгом автомобілів. Відома дослідниця українського авангарду Валентина Маркаде писала про Соні: “До чого б вона не доторкалася, все спалахувало гармонією кольорів, втілених у геометричні форми вишуканих прикрас”.

Article_17_2015_web

 

Соня Делоне-Терк (уроджена Сара Еліевна Штерн) народилася в 1885 році в Полтавській губернії. Батьки дівчинки померли дуже рано, і дитину забрав у свою сім’ю дядько Анрі Терк. Маючи адвокатську практику в Петербурзі, він зміг дати Сарі прекрасну освіту. В юності вона вчилася в Академії витончених мистецтв Карлсруе, а в 1905 році переїхала в Париж, де продовжила художню освіту в Академії Ла Палетт.

У 1910 році вийшла заміж за перспективного художника Робера Делоне, разом з яким розробила абсолютно новий стиль в образотворчому мистецтві – орфізм (або симультанізм). Живописною мовою концентричних “сонячних кіл” цей стиль висловлював динаміку руху, тонкощі колірних співзвуч. В цей же час Соня Делоне захопилася створенням малюнків на тканині, вишивкою і оформленням інтер’єрів. Навіть ковдрочку для свого новонародженого сина вона перетворила на арт-об’єкт, створивши його в стилі печворк (зберігається в Музеї сучасного мистецтва в Парижі), який вона потім взяла на озброєння, використовуючи в дизайні екстравагантних суконь.

Події Першої світової війни змусили подружжя переїхати до Португалії. Соня бралася за будь-яку роботу: оформляла спектаклі (балет Антона Аренського “Клеопатра”), створювала моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, тюнінг автомобілів, театральні костюми, ткала килими, ілюструвала книги. Тоді ж відкрила модний будинок Sonia, де продавала авторські авангардні сукні і прикраси.

Після війни подружжя повернулося до Парижа, де Делоне подружилася з засновниками сюрреалізму Андре Бретоном і Луї Арагоном, а також презентувала свої знамениті “сукні-вірша”. Поетичні рядки, які художниця відтворила на модних нарядах, написав знаменитий дадаїст Трістан Тцара. Її ноу-хау увійшли в моду, і в 1924 році на Єлисейських полях Соня відкрила “Сімультаністскій бутік”, де продавався одяг з фірмовими великими і помітними декоративними візерунками, ризиковані купальні костюми, головні убори для сучасних дівчат. Те, що почалося як радикальні дослідження колірних контрастів, стало модним брендом. Соня привернула заможних клієнтів.
Соня стала виключно популярним ілюстратором моди і творцем дизайнів текстилю, і в 1925 році американський журнал “Vogue” вийшов з рекламою “оптичної сукні” від Соні Делоне на обкладинці.

У 1939 році дизайнер заснувала салон під назвою Realites Nouvelles (“Нові реальності”), який існує і понині. Соня Делоне – перша художниця, що мала персональну виставку в Луврі (1964), а в 1975 році, за чотири роки до своєї смерті, була нагороджена Орденом Почесного легіону.

Після смерті Робера Делоне в 1941 році, Соня, незважаючи на спіткнувше її горе, продовжує з подвоєною енергією працювати над спільними проектами, прагне увічнити пам’ять про чоловіка, видає його теоретичні праці. Соня знову звернулася до живопису олією і гуашшю. Тони більш приглушені, більш зернисті, менш яскраві і розкуті, здебільшого складається з напівкіл, розташованих уздовж діагональних і вертикальних осей. На щастя, Соня жила довго. До моменту своєї смерті в 1979 році, її яскравий внесок у сучасне мистецтво було визнано. Шикарний автомобіль, Matra 530А, був розписаний нею на спеціальне прохання генерального директора компанії Жан-Люк Lagardère в 1968 році, коли їй було 82.

Так що наші міні-бікіні, вірніше стиль у моді 1968 року з фільму «Діамантова рука», може сміливо завдячувати цій сміливій неординарній жінці.

Її робіт, на жаль, немає в країні, де вона народилася, хоча ім’я стоїть одним з перших серед художників світового авангарду. Вона ніколи не забувала краю, що дав їй життя і здатність бачити всі кольори світу. “Яскраві фарби я люблю, – писала Соня Делоне у книзі спогадів. – Це фарби мого дитинства, фарби України”.

http://prmarina.livejournal.com/280174.html

Доля винахідника Піроцького. Віртуально перший трамвай почав рухатись у нас…

 

Незважаючи на свою геніальність, полтавчанин помер у злиднях, а його німецькі колеги – брати Сіменс стали мільйонерами.

article_16_2015_pi_webЗбирати відомості про Федора Аполлоновича Піроцького довелося буквально по крихтах. У містечку Сенча Полтавської області, де народився винахідник (17 лютого 1845), немає практично ніяких відомостей про сім’ю Піроцьких. У районному Лохвицькому краєзнавчому музеї повідомили лише те, що батьки Федора були військовими лікарями і нащадками українських козаків. А Федір в 18 років покинув рідні краї і більше не повертався.

Виїхавши з рідного дому, він відправився на навчання в Костянтинівський кадетський корпус Санкт-Петербурга, а потім в Михайлівську артилерійську академію. Але військова справа його мало приваблювала. Ще під час навчання Федору пощастило побувати на практиці на заводах Фінляндії. Тоді він і замислився, як підкорити електричний струм? В 1870 Піроцький розробив проект передачі електроенергії через дві машини і залізний дріт, укріплений через телеграфні ізолятори на дерев’яних стовпах. У вихідні він удосконалював свої досліди на практиці, ганяючи парові машини на занедбаних залізничних коліях біля Петербурзького порту.
У 1879 році Федір Піроцький надає владі Петербурга проект розробки міського трамваю, яким має рухати електрика, а не коні. Цікавими були його доводи: «Електрична конка сильна, швидка, надійна. Їй не потрібні стайні, і вона не залишає гною на вулицях. А головне – електрика буде коштувати дешевше, ніж овес і сіно».

Як часто буває  пітерські олігархи стали стіною проти геніального винаходу, проте вмілі німці скористалися працями Піроцького. Брати Сіменс на одній з виставок продемонстрували електричний «поїзд» з окремим локомотивом і двома платформами для пасажирів. Спочатку їх екіпаж використовувався як атракціон і мало нагадував трамвай. Але головне, що енергія до двигуна подавалась за схемою, розписаною нашим земляком у міжнародному «Інженерному журналі».

Перша в світі трамвайна лінія була відкрита в 1881 році в одному з передмість Берліна. І ще 5 років всі подібні транспортні шляхи в Європі будувалися за схемами Піроцького,  а мільйони заробляли брати Сіменс…

На батьківщині ж надовго забули про винахід, ганяючи на конці, возах та парових двигунах. Лише через 10 років, у лютому 1891-го, видатний інженер і підприємець генерал Аманд Струве отримав у Київській думі дозвіл на будівництво трамвайної лінії. І через півроку на місці сьогоднішнього Володимирського узвозу з’явилися рейки, а 1 червня 1892 тут запустили перший електричний трамвай.
У Москві він пішов тільки в 1899 році. А в Петербурзі на вулицях трамвай з’явився лише в 1907-му, через 27 років після опублікування винаходу Піроцьким!

Про особисте життя Федора Піроцького нічого не відомо. Мабуть, він, як і багато інших винахідників, настільки був захоплений винаходами, що часу на себе не залишалося. Адже, крім трамвая, він ще багато чого придумав: доменну піч, різні варіанти побудови гідроелектростанцій, проект з розподілу струму для освітлення Петербурга. Багато винаходів впроваджував на службі в артилерії. Постійні відрядження не давали навіть замислитися про дружину і дітей. Останнім його місцем служби була Івангородська фортеця у Варшаві, звідки в 1888 році його в чині полковника відправили на пенсію. Причому достроково. Причини невідомі. Але в результаті, не дослуживши пару місяців до 25-річного стажу, Піроцький отримав урізану пенсію, якої ледве вистачало на прожиток і оплату житла.

Не знаючи, що робити з цим мізером в столиці, Федір Аполлонович відправився в маєток свого дядька на Херсонщину, що дістався йому у спадок. Але після довгих судових розглядів він так і не отримав житла. Справа в тому, що ще під час навчання його прізвище понівечили і замість Піроцький в документах записали Пероцький. Скромному винахіднику нічого не залишалося, як виїхати і оселитися в готелі в Олешках (нині Цюрупинськ Херсонської області).

Після смерті (28 лютого 1898) про Піроцького таки дізналися в окрузі. У травні того ж року газета «Юг» опублікувала замітку про Федора Аполлоновича: «Ніяких грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, за рахунок описаного і пізніше проданого майна… На площі з молотка продавалися його речі. Всього було виручено 65 рублів… Непроданими залишилися 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: все це було наповнено діловими паперами, картинами, книгами». Після цього про Піроцького забули на довгі роки…

За матеріалами О. КУЧЕРЕНКО, «Комсомольська правда в Україні»

Як колишній полтавець став президентом Ізраїлю

Навіть з колишніх українців, які живуть нині в Ізраїлі, мало хто знає, що на купюрі номіналом 100 шекелів зображено нашого земляка. Це уродженець Полтави і другий президент Ізраїлю.

article_14_2015_pi

Народився Іцхак Шемшелевич у 1884 році в Полтаві. Спершу навчався в єврейській школі, а потім і у місцевій гімназії. Після її закінчення успішно склав іспити до Київського університету, однак довго повчитися там йому не судилося. І ось чому…

Іцхак захопився політикою і в 1906 році навіть брав участь в засадничій конференції єврейської соціал-демократичної партії По‘алей Ціон в Полтаві і співробітничав з Б. Бороховим над створенням її програми. Тож Шемшелевич і потрапив тоді під так званий негласний нагляд поліції.

А тим часом після революційних подій 1905 року Полтава жила в передчутті єврейських погромів, і тут Іцхак проявляв неабияку активність, не раз заявляючи (так щоб це дійшло й до ймовірних погромників): “Живими ми їм не здамося!”

Однак до ймовірних погромників це “дійшло” і поліції, яка нагрянула до будинку Шемшелевичів з обшуком, і справді знайшла тут склад зброї, призначеної для самооборони. Вся сім’я на чолі з батьком Шемшелевича була арештована і вислана до Сибіру. Однак самому Іцхаку вдалося втекти до Вільно (Вільнюс) і таким чином уникнути арешту. Однак про навчання в університеті довелося забути.

В 1907 році Іцхак Шемшелевич емігрував до Палестини, в Ерец-Ісраель (Земля Обітована). Відтоді й починається його політична кар’єра уже як Бен-Цві. Його було обрано делегатом партії По‘алей Ціон на 8-й Сіоністський конгрес в Гаазі.

Разом з Рахел Янаіт, теж колишньою полтавкою, яка згодом стала його дружиною, Бен-Цві брав активну участь і в випуску 1910 року першого в Ерец-Ісраелі соціалістичного журналу на івриті “Ахдут”, який видавався в Єрусалимі.

В 1915 році журнал було закрито турецькою владою, а Бен-Цві разом з Давидом Бен-Гуріоном (майбутнім першим прем’єр-міністром Їзраїлю) арештовані і вислані з Палестини.

Пізніше вони переїхали до США, де заснували молодіжний соціалістичних рух Хе-Халуц (1915). Перед початком британського наступу на Ерец-Ісраель Бен-Гуріон і Бен-Цві розгорнули в США агітацію за вступ в добровольчі єврейські батальйони в рядах британської армії (так званий Єврейський легіон) і самі були в числі перших добровольців, які 1918 року прибули до Єгипту, а звідти до Палестини.

У 20-30-х роках Бен-Цві брав активну участь у сіоністському русі, а від моменту створення Ва‘ада леуммі (1920) спершу був його членом, потім головою (1931) і зрештою – президентом (з 1945 р.). Бен-Цві був депутатом Кнесету 1-го (1949) и 2-го (1951) скликань.

…1952 року помер перший президент Ізраїлю Хаім Венцман. Ось тоді на цю посаду й було обрано Іцхака Бен-Цві. До речі, мало хто знає, але одним із тих, хто міг претендувати на цей пост був і всесвітньо відомий учений… Альберт Ейнштейн.

Принаймні у цьому був зацікавлений Білий дім, однак таку пропозицію, на думку самого вченого, зробили по-хамськи – через газетну публікацію і без якихось попередніх консультацій з самим Ейнштейном. Його це настільки обурило, що, як засвідчують друзі ученого, той негайно кинувся дзвонити у Вашингтон.

Що ж до Бен-Цві, то він іще двічі (1957, 1962) був переобраний президентом Ізраїлю. Хоча останню каденцію відпрацювати йому та і не судилося –23 квітня 1963 року Іцхак Бен-Цві помер.

Він залишив після себе чималу наукову та історичну спадщину. Наукові праці Бен-Цві головним чином присвячені життю східних єврейських общин (самаритян, караїмів, саббатіанців). Работи Бен-Цві, присвячені неєврейським громадам Ізраїлю зібрані в книзі “Населення нашої країни” і входять до п’ятитомника зібрань його творів.

Написав він і фундаментальну працю з історії самаритян “Книга самаритян”. А найціннішим з його численних історичних досліджень вважається його праця “Ерец-Ісраель і його єврейске населення в період османського володарювання (1955).

Ось таким був Бен-Цві – колишній полтавець Ісхак Шемшелевич.

http://golosukraine.com

Яндекс.Метрика