Як крах імператорського потягу змінив долю Кременчука

article_31_2014_web

Мало хто сьогодні знає, що центром створення залізничної системи півдня імперії було обрано спочатку не Харків, а місто Полтавської губернії – Кременчук. В перспективі місто мало стати основним залізничним центром, з транспортними розв’язками та інфраструктурою, необхідною для обслуговування залізничного сполучення. Це була райдужна перспектива. Та один день змінив усе.

Почнемо з самого початку. Офіційно рух на ділянці Полтава-Кременчук довжиною 110 верст було відкрито 1 серпня 1870. У наступні роки почався регулярний рух поїздів між станціями Кременчук – Ромни. Харківсько-Миколаївська дорога отримала вихід на Либаво-Роменську магістраль.

Кременчук розбудовувався. Проривом у залізничній справі став грандіозний на ті часи проект – здача в експлуатацію моста через Дніпро, який довершив створення транспортного коридору, з’єднав північні столиці з Півднем Імперії. Проте перепон будівництву було більше чим досить. Справа в тім, що євреї, які становили значну частину населення регіону, були категорично проти будівництва моста саме в цьому місці. Міст не лише «розрізав» Крюків, але й пролягав залізничною гілкою через старе єврейське кладовище. Ще довго ортодокси-хасиди протестували: подорожуючи залізницею, виходили з поїзда і об’їжджали святе місце на бричках, підводах, сідаючи знову на поїзд тільки на наступній станції. Можливо навіть це згубило перспективу міста.

17 жовтня 1888 трапилося непередбачене – на перегоні Таранівка-Борки Курсько-Харківсько-Азовської залізниці сталася катастрофа імператорського потяга, в якому цар Олександр III з родиною повертався з Криму.

Це була одна з найбільших залізничних катастроф того часу. Відразу поширилися чутки, що це був теракт. Згодом цю версію відкинули. Трагедія сталася через неполадки на самій залізниці. Влітку того ж 1888 Олександр III тричі проїжджав Південно-Західною залізницею. До складу потягу входили важкі вагони, та два товарних паровоза. При цьому швидкість поїзда була близько 60 км / год, занадто високою для тодішніх залізниць з легкими рейками, дерев’яними шпалами і пісочним баластом. Поїзд міг вибити рейки. Про це в рапорті на ім’я міністра шляхів сполучень написав керуючий Південно-Західною залізницею Сергій Юлійович Вітте. За кілька хвилин до трагедії імператорський поїзд проїхав Таранівку. Дерев’яні вагони впали з висоти чотирнадцять метрів. Коли розійшлися рейки, жоден з п’ятнадцяти вагонів не вцілів. Не постраждали тільки одиниці. В їх числі – царська сім’я.

Катастрофа зустріла імператора за обідом. Відірваний дах Олександр тримав на своїх плечах – поки з поїзда виносили поранених. 21 людина загинула. Олександр, його дружина і всі спадкоємці відбулися синцями та подряпинами.

Поранених вивозили з місця події до глибокої ночі. Кажуть, молодшого сина цар сам витягав з-під уламків. З вікна вагона випала його донька.

Володимир Деркач, стрілок воєнізованої охорони Південної залізниці свідчив: «В той час, коли ми сиділи за обіднім столом, офіціант наливав мені каву. Раптом підлога пішла з під ніг і я полетів кудись вниз. Під час падіння вагона офіціанта розчавило на смерть. Там же загинула царська собака, що була у вагоні. За п’ять років до цієї трагедії її подарували Олександру III матроси крейсера «Африка», які повернулися з Тихого океану. Камчатську лайку так і назвали – Камчаткою. Втрата собаки для Олександра стала справжньою трагедією. На честь чотириногого друга в імператорському саду, під царськими вікнами згодом було поставлено пам’ятник.

Усі події того дня зняв місцевий фотограф Олексій Іваницький. Він був професійний фотограф, а після цієї зйомки став справжньою знаменитістю. За серію знімків про аварію царського потягу Олександр III подарував йому ділянку землі біля села Гайдари Зміївського повіту Харківської області і зробив придворним імператорським фотографом. За часів радянської влади більшовики його розстріляли  – 9 грудня 1920 року, в Криму. Просто так – за дворянське походження. Він дійсно походив з дворян Полтавської губернії. А його дружина доводилася онукою отаману Задунайської Січі генерал-майору Осипу Гладкому. Втім, ймовірно, все ж не це було головним, просто йому пригадали, що він був близьким до імператорського двору.

На місці катастрофи імператорського потягу поставили капличку. А навпроти каплиці звели храм Христа Спасителя. Імператриця Марія Федорівна звеліла побудувати його відразу після катастрофи. Храм був величним та розкішним, на його будівництво виділили п’ять тисяч золотих з царської скарбниці плюс пожертвування з Туреччини і Австро-Угорщини. Старожили згадують, що в сонячну погоду позолочений купол було видно з Холодної гори. У війну храм був підірваний. Усе, що знайшли під уламками – зараз зберігається в місцевому шкільному музеї. Залишки плитки для підлоги і дорогоцінні ікони з мозаїки – з двадцяти вціліли лише дві. Тут же – речі з царського потяга.
Після трагедії серйозних змін, звичайно, зазнало все залізничне відомство, в першу чергу в Південному регіоні імперії. Зрештою в 1891 р управління Харківсько-Миколаївської залізниці було переведено з Кременчука до Харкова. Кременчук потрапив у немилість і перестав бути центром паровозної справи.

www.gazetapoltava.info