Щоб народ мій усміхнувся… Вишня з Полтавщини

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ мій усміхнувся!
Остап Вишня

article_12_2015_web«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.» – так починає свою автобіографію Остап Вишня. І нам уже смішно. Вимальовується в уяві такий собі веселий чоловічок, душа компанії… Хоч насправді доля одного з найвизначніших і найвідоміших українських гумористів дуже трагічна.

Народився Павло Михайлович Губенкоу насна Полтавщині, в Зіньківському повіті, на хуторі Чечва (біля містечка Груні). В сім‘ї було 17 дітей, тож статки родини і дитинство Павла уявити не важко. За його словами, воно пройшло в бур‘янах і коноплях. Та батьки все ж спромоглися вивчити хлопця – початкова двокласна освіта, а потім – Київська військово-фельдшерська школа. Трохи попрацювавши в лікарні, Павло Михайлович екстерном здає екзамени в гімназії і вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, який, проте, не закінчує.

В часи громадянської війни встиг повоювати у війську Центральної Ради і Директорії, за що й був заарештований ЧК. Та це йому якось обійшлося. Працює в газеті, починає публікувати власні твори.

В 1921 році вперше з‘являється псевдонім Остап Вишня.  Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, «що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути»

Встигає двічі одружитися. Про першу дружину Вишні джерела мовчать, відомо лиш, що це його односельчанка, з якою побрався в юному віці, і від якої мав сина В‘ячеслава. Друга дружина, вже на все життя, – це артистка театру Варвара Олексіївна Маслюченко, в яку закохався, побачивши на сцені в ролі Жанни Д‘Арк. ЇЇ доньку Марію письменник прийняв, як рідну.

Багато хто називаюєгумор Остапа низькопробним, «культурою примітивізму», а високу народну популярність пояснює низькою культурою населення.

Тим не менше, неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а русифіковані робітники вчилися читати українською.   До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри. А для Українського селянства того часу ім‘я Остап Вишня було друге за значимістю після імені Тарас Шевченко! Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади, і в чорний для України 33-тій письменника заарештовують, Причому звинувачення зовсім дике: терористичний замах на Постишева. Вишня і тут залишився вірний собі: на одному з засідань сумно пожартував: «Пишіть уже й що я намагався зґвалтувати Клару Цеткін!»… А пізніше, коли й сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, знову зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»

Сам Вишня теж був у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією з них,  розстріляти ж було велено Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За іншою – під час етапу він тяжко захворів і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів. І, нарешті, третя: репресивна машина зажувала й начальника колонії, його теж було розстріляно і кілька списків приречених просто загубилися. Так чи інакше, та письменнику судилося вижити.

У таборі Вишні доручають писати оповідання про працю в‘язнів, та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, як от « В останні роки населення Сибіру стрімко зростає»…

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника кладуть у лікарню. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свій патронат і добивається призначення фельдшером, після чого життя в неволі трішки полегшилося. А потім хтось з чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів, і в 1943 році письменника звільняють. Правда стан його був такий, що відразу по тому він потрапляє в московську лікарню. Дізнавшись про це, донька Марія, що на той час навчалася в Москві, приходить провідати батька. Та Павло Михайлович не відразу впізнає її… Не менш трагічна зустріч з сином В‘ячеславом. Трохи підлікувавшись, Вишня поїхав шукати його за адресою до Києва. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той перехожий і виявився його сином… В‘ячеслав довго не приймав батька, він не знав про заслання, і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей, все зрозумів… Возз‘єднана сім‘я переселилася до Києва.

Лише у 1955 р.письменник був реабілітований, а 28 вересня 1956 року він помер від серцевого нападу.Ось така сумна історія неперевершеного гумориста, в творах якого сміється сам народ. Сміється над собою, – а значить, він має майбутнє!

http://probapera.org/publication/13/10231/biohrafiya-ostapa-vyshni.html