«Хто спалив маєток Кочубеїв і чому?»,— погляд американського публіциста

Багато є на Полтавщині малих, середніх і великих міст і містечок, але Диканька – одна. А чи знаєте ви, що помітний слід в історії Диканьки зробив американський публіцист Альберт Ріс Вільямс. Кілька разів протягом свого життя він розповідав англомовному світові про Диканьку. Оскільки написав він про неї англійською мовою, книгу видав за океаном, та ще й в такі післяреволюційні часи, коли там про нас читали все підряд і ще просили. Більшість американців, звичайно, не знали творів Гоголя, але нарисів Вільямса чекали просто під друкарнею.  

Маєток Кочубеїв у ДиканціУ лютому 1917-го він прибув в революційний Петроград як кореспондент газети «Нью-Йорк івнінг пост». Тут брав інтерв’ю у членів Тимчасового уряду, описував життя простого люду, дочекався холостого пострілу «Аврори», аудієнції у Леніна, і разом з ним та новоспеченим радянським урядом виїхав в спец поїзді з Петербурга до Москви.

В наступний свій приїзд до Росії, в 1924 році, Вільямс, за порадою Калініна, побував в Підмосков’ї, Архангельську, Кахетії і, згадавши про Гоголя та його «Вечори …», забажав відвідати Диканьку.
З Полтави письменника довезли до Диканьки на возі. Поселили гостя в будинку місцевого фотографа М.Гаруса, який жив у самому центрі. Мало значення і те, що той трохи знав англійську. Кажуть, що американець був дуже простий, привітний, компанійський. Любив розмовляти з людьми під магазинами, на вулиці, заходив у будинки і все записував.

Після Покрови, Вільямса разом з фотографом Гарусом запросили на весілля. Обох за народним звичаєм перев’язали рушниками. Весілля гуло тиждень, і гості так і ходили тиждень в рушниках. Осінь стояла тепла, сонячна і урожайна. Саме в ті дні більшовики Диканьки почали впроваджувати нові радянські звичаї та обряди. У Гаруса народився син, а у секретаря партійного осередку Воронянського, – дочка. Так їм влаштували не хрестини, як усім людям, а Зорини (від слова зірка). Та ще й назвали хлопчика Енгельсом, а дівчинку – Комінтерн. Про хлопчика нічого не розповідають, а от коли в роки Великої Вітчизняної в Диканьку увійшли німці, то дівчинку батьки терміново перейменували в Катю. На цих Зоринах Ріс Вільямс був у Енгельса хрещеним батьком. Йому подарували вишиванку, яку він відразу ж одягнув і став викрикувати цілком по-українськи: «Я кум! Кум!»

За сорок днів перебування перебування письменника у Диканьці до нього підходило чимало селян, поповнюючи своїми розповідями його записи. Не все з цього увійшло в майбутні книги. Але враженням про палац Кочубеїв була відведена спеціальна глава «Хто спалив палац Кочубеїв і чому».
Вільямс застав його цілим, але вже обгорілим. А колись він височів над лісом, над ставком, над селом. Якби революціонери та їхні нащадки вміли цінувати свою історію, то був би у Диканьці свій палац найкрасивіший в Європі.

Від палацу до води вели сходинки, від них до Острова троянд був перекинутий ажурний місток. Серед троянд князі слухали солов’їв, цілувалися з коханими. Розслідування Р.Вільямса підтверджують, що палац Кочубеїв поплатився за надмірну жорстокість у поводженні з селянами останніх спадкоємців знаменитого предка. Вони дійсно купалися в розкоші, нехтуючи тими, хто цю розкіш їм забезпечував. За в’язанку дров, вкрадених з панського лісу, нещасного могли побити до крові. Диканьчани часто страждали від голоду, а у улюбленця вельможної пані, тер’єра Лулу, були персональні кухар і служниця, свій гардероб. Коли собачка здохла, її поховали на Острові троянд, і княгиня заборонила челяді казати «померла», а тільки – «почила».

В загравах Громадянської війни загорівся і маєток. Як пише американський публіцист: «Пожежа почала нове літочислення в місцевій історії. В ту незабутню ніч, взимку 1919, з темряви виник язик полум’я, підскочив аж до верхівок дерев, виріс у вогняний стовп, що жадібно поглинав меблі червоного дерева, картини, килими та гобелени. Дві ночі і один день всі села на 50 верст кругом злякано і здивовано спостерігали грандіозну пожежу, похоронне багаття феодалізму».
Законослухняному американцеві не прийшло в голову розпитати, коли ж це диканьчани «попрацювали» в палаці – до пожежі або коли горіло. А факт залишається фактом – від Кочубеїв під солом’яні дахи тягнули хто рояль, хто картину, хто стос книжок з однієї з найбагатших приватних бібліотек імперії. Один дядько з синами вже спізнилися, нічого потрібного не знайшли, то зняли зі стіни дзеркало більше ніж в людський зріст. Притягли додому і поставили в сарай. Вранці корова, побачивши своє відображення, прийняла його за нахабу, що претендує на її хлів, і так з розгону буцнула рогами, що від того дзеркала тільки дерев’яна позолочена рама залишилася.
Публіцист поїхав в Америку, а диканьчани ще кілька років виколупували з того палацу цеглу на фундаменти будинків і сараїв, на льохи, поки на тому місці, де він стояв, залишилася лише гора – потягли б і її, так в будинок не влізе.

Ріс Вільямс нічого не вигадував. Він бачив, як вчорашня безземельна біднота ставала господарем землі, і написав про це. Він спостерігав, як ще вчора зацьковані жебраки-люди ставали, так вони тоді думали, «володарями в царстві Духа», творили нові традиції, звичаї, нове життя. Не його, і навіть не їх вина, що все склалося інакше. Але письменник розповів про Диканьку світові, і в цьому його велика заслуга перед полтавцями.

http://gazeta.zn.ua