Тростина з металевим наконечником

Про Петлюру відомо тільки те, що був він українським націоналістом і антисемітом, воював проти білих, червоних, махновців, німецьких інтервентів і закінчив своє життя в еміграції. З рідкісних фотографій на нас дивиться непоказний, погано скроєний чоловік з невиразним  обличчям, одягнутий у напіввійськовий френч. Хто ж він був, вождь українських самостійників, наш земляк, Симон Васильович Петлюра?

 

article_21_2015_polyavci_info

Народився Петлюра в 1879 році в Полтаві, в небагатій родині міського візника, хоча пізніше стверджував, що походить із старовинного козацького роду. Розумний, честолюбний, напористий, він зумів вступити в Полтавську духовну семінарію – ту саму, яку за кілька років до нього закінчив сумнозвісний Георгій Гапон.

З юності Петлюра став затятим ворогом Росії і вважав своїм духовним батьком гетьмана Мазепу. Так званий український націоналістичний рух було створено в австрійській Галичині (нині Львівська область) австро-німецькими спецслужбами виключно з антиросійськими цілями. Саме там Симона Васильовича навчили, як належить вести підривну роботу проти Російської держави.  Повернувшись, він тихо працює бухгалтером, а смуту 1905 зустрічає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Разом зі своїми одно партійцями він ратує за негайне створення «Великої України» від Дністра до Кубані, куди при Катерині II переселили загін запорозьких козаків.

Тоді ж скромний конторський службовець почав активно писати для українських націоналістичних газет, але писав важко, робив багато помилок, допускав  політично необачні судження.

У післяреволюційну перерву Петлюра перебрався до Москви і влаштувався працювати касиром в страхове товариство «Росія», жив тихо і перед царською охранкою не засвітився.
Почалася перша світова війна. Петлюру призвали в армію, але відправки на фронт він щасливо уникнув, спочатку потрапивши в тилові служби, а потім осівши в «Союзі земств», де навіть зробив невелику кар’єру.

Після Лютневої революції Петлюра заснував і очолив Український фронтовий комітет, а в травні 1917 року був обраний у Всеукраїнський військовий комітет Центральної ради (Київ). Через деякий час він стає головою цього комітету. Пізніше його обирають військовим міністром Генерального секретаріату Української Народної Республіки (УНР). Восени 1918 року Петлюра стає головним отаманом УНР. Таким чином, Симон Петлюра, не отримавши ні військової освіти, ні досвіду командування, ні досвіду служби в строю, хоча б рядовим, стає головнокомандувачем.
Дії петлюрівської армії за винятком початкового етапу були вкрай невдалими. Петлюру били і білі, і червоні, і махновці, і повстанські отамани.

У жовтні 1919 року петлюрівці були розгромлені Денікіним, потім їм завдала поразки Червона Армія. Залишки петлюрівського війська втекли на територію Польщі. Тут Симон Васильович згадав, що він соціал-демократ, і уклав так звану Варшавську угоду з іншим соціал-демократом – Пілсудським.
В ході радянсько-польської війни поляки спільно з петлюрівськими загонами почали наступ на українські землі. 6 травня 1920 вони захопили Київ, але вже в червні були вигнані Червоною Армією з України. Спроба Петлюри укласти угоду з Врангелем про спільні дії проти більшовиків не вдалася. Після ліквідації угруповання Врангеля в Криму в листопаді 1920 року Червона Армія розгромила і петлюрівців. Симон Васильович знову опинився в еміграції. Але поляки втратили інтерес до «самостійників» і, не бажаючи псувати відносини з Радянською Росією, вигнали Петлюру з Польщі.

Останні роки перед смертю сорокасемирічний Симон Васильович Петлюра жив скромно, тихо, відійшовши від будь-якої політичної діяльності . Він знав, що за ним невідступно стежать агенти ОГПУ. На його життя вже неодноразово робили замах, і тому він обзавівся важкою тростиною з металевим набалдашником, постійно змінював місця проживання і восени 1924 приїхав до Парижа. У березні 1925 він зняв скромну кімнату в дешевому готелі Латинського кварталу, де оселився з дружиною і малолітньою дочкою.
На вулиці Симон Васильович, як правило, знаходився завжди в товаристві дружини, обідав вдома. Але 25 травня 1926 він всупереч своїм правилам вирушив до невеличкого ресторанчику на бульварі Сен-Мішель. Цілком ймовірно, хтось призначив йому там зустріч, а сам не прийшов. Коли Петлюра вийшов з ресторану, до нього наблизився незнайомець.

– Пан Петлюра? – Запитав він. І тут же кілька разів вистрілив впритул з пістолета.  Обливаючись кров’ю,  Петлюра впав на асфальт. На постріли прибіг поліцейський. Вбивця навіть і не намагався втекти з місця злочину. Зі словами: «Я убив великого вбивцю!» – Він передав поліцейському пістолет і покірливо пішов до поліцейської дільниці.

Вбивцею виявився уродженець України якийсь Шварцбард. Він в 1910 році емігрував до Франції, де тримав годинникову майстерню.

На допиті Шварцбард показав, що це вбивство він скоїв без чиєїсь допомоги, як помста за загибель своїх родичів на Україні, де Петлюра був главою держави. Слідчий не сумнівався, що терорист брехав. Адже хтось же викликав Петлюру в ресторан, хтось же за ним стежив; і тільки виконання самого вбивства було доручено Шварцбарду.
Справа слухалася судом присяжних. Потрапити до зали міг далеко не кожен, вхідний квиток коштував 50 франків.  Захищав Шварцбарда кращий адвокат Франції  з двома помічниками. Суд над Шварцбардом перетворювався на суд над Петлюрою. Газети вимагали від присяжних повного виправдання вбивці, а його прихильники збирали для нього по підписці величезні грошові суми.

26 жовтня процес закінчувався. Дванадцять присяжних пішли в дорадчу кімнату. В нестерпному очікуванні завмерла публіка. У напруженій тиші пролунав голос : «Ні, не винен!»

У залі піднялися неймовірні крики радості. Збожеволілі біржовики, рабини, банкіри, журналісти зірвалися зі своїх місць, перекинули бар’єр, підняли Шварцбарда на руки і як героя винесли на вулицю. Збурень української громади ніхто не чув. У радянській пресі інформації про вбивство Петлюри та виправдання Шварцбарда не з’являлося.

http://secrets.in.ua