Таємна покровителька Котляревського

Варвара РепнінаПисьменник все життя прожив у Полтаві, в дідівській хаті – іншої у нього ніколи і ніде не було. Звідси пішов до семінарії, потім служити. Тут створив «Енеїду», «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Тут влаштувався після відставки і тихо «згас» на 70-му році життя. А зараз на місці тієї самої дідівської хати працює будинок-музей Котляревського.

Іван Котляревський був свого часу кумиром для полтавчан. Майже всі – від мала до велика – знали Івана Петровича особисто, при зустрічі кланялися в ноги. Вважалося: якщо майор Котляревський зайде в будинок, в ньому обов’язково запанує благополуччя. Бідні козаки просили письменника бути хрещеним їх дітям, а незаміжні Наталки йшли до нього за благословенням. Нікому письменник не відмовляв, широкої душі була людина.

А як умів небилицями розважити компанію! «Бувало, рвеш живіт від його примовки, а у самого оповідача жоден мускул не смикнеться».

Так вже вийшло, що в будинку загального улюбленця господині зроду не було, якщо не вважати економку Мотрону, на яку Котляревський переписав свою садибу. Його серце так і залишилося самотнім, непізнаним. Своє потаємне письменник тримав за сімома печатками.
У Івана Петровича були неоднозначні факти біографії, але письменник був глибоко віруючою людиною, перед смертю висповідався і причастився. А п’єсою «Наталка Полтавка» заслужив собі Царство Небесне. Напевно багато панянок задивлялися на Івана в молодості. Але лише одна залишила слід у його серці.

Коли 25-річний Котляревський працював домашнім учителем у пана в селі Золотоноша, закохався в 20-річну Марію – бідну родичку господаря. Можливо, він так би і не зважився зізнатися Марії в трепетних почуттях, але цікава дівчина знайшла в його скрині маленькі шматочки паперу, списані до дірок. «Це ж про мене він такі пісні вигадує!» – Впізнала себе в віршах Марія.

Після цього молоді люди часто проводили час разом. Ідилію зруйнувала розмова з господарем. «Шкода мені тебе, Іване, але Марія через рік має стати дружиною одного вдівця», – ошелешив той закоханого вчителя.

Іван без зайвих пояснень залишив дівчину у спокої. А напередодні її весілля передав лист, в якому повідомив про причини від’їзду, і передав каблучку – «на пам’ять від кадета Котляревського».
Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився.

Лише кілька років тому краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька.

– На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули.
Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів ніде досі не публікований лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».
У музеї почали гадати, хто ця дама. Однозначно вона повинна була бути аристократкою, знатною особою, з великими зв’язками. Перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру.

– Я більше ніж впевнена, що це була Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві, – каже фахівець. – Це була яскрава і сильна особа. Варвара не побоялася в 1807 році пройти через палаючу Європу, щоб звільнити з полону чоловіка. Навіть Наполеон захоплювався вчинком героїчної українки, внучки останнього гетьмана війська Запорізького Кирила Розумовського.

Рєпніни тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат.

– Я не думаю, що між Варварою і Іваном був любовний зв’язок. У них були інші почуття, побудовані на повазі та довірі. Вона врятувала Котляревського-декабриста від заслання до Сибіру, а він віддано працював над її завданням. Три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років (!), Навіть після того, як Рєпніни виїхали з Полтави. А закінчив за 4 місяці до смерті.
Те, що Івана Петровича поховали практично за огорожею кладовища, викликало слух про те, що письменник звів рахунки з життям. Але це не так. Ще в 39-ть років він пішов у відставку через погіршення здоров’я. Чим саме хворів Котляревський, сказати важко, адже в XIX столітті діагностика була на низькому рівні і всі хвороби називали «припадками» або «болісними припадками». Свій стан класик описував так: біль у спині, оніміння рук, печіння в горлі та неміч у всьому тілі.

Останні чотири роки він кутався в плед і практично не виходив з дому. Але гостей радо приймав і подбав про долю літературних дітей – продав право на видання. Тоді ж назвав і місце, де хотів бути похованим.

Олеся КУЧЕРЕНКО,
http://kp.ua/life