Коли життя безпросвітне. Урок від графині Капніст, що покоїться на Полтавщині

Марія Ростиславівна Капніст кіноактриса, графиня, великомучениця, яка майже 20 років «значилася» у пеклі. Страшне-страшне життя: стара-стара казка. Так що, дорогі читачі, ті що нарікають на свої «важкі» будні, почерпніть з цього переказу трохи відомостей про те, коли життя людське дійсно важке, але не завжди безпросвітне.

article_26_2014_web

Почнемо розповідь з видатних предків Карніст. Один з яких – найбільший український літератор XVIII століття Василь Васильович Капніст. Це прадід Марії, народжений у маєтку Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Знаменитий поет, драматург, громадський діяч, предводитель дворянства Миргородського повіту. Ще, по батьківській лінії, предок-Стомателло Капніссос – бойовий грек, що воював проти турецької неволі і отримав за це графський титул. По материнській лінії – наш грізний отаман Іван Сірко. Чудо-людина, якого боялися люди і вовки (згідно з переказами, з 55 битв він не програв жодної, завжди – на коні).

До речі, в титрах знаменитої кіноказки «Руслан і Людмила», де Марія Ростиславівна грає злу чаклунку Наїну, актриса попросила написати своє прізвище через дефіс – «Сірко-Капніст».

Правда чи неправда, але нібито існує легенда про родове прокляття Капніст. Якщо так, то казка дійсно страшна. Її батька Ростислава Ростиславовича, який вірив у революційні міражі, розстріляли червоні. Сестра Ліза померла від розриву серця, не переживши смерть батька. Тітку убили. Брати втекли до Криму. Сама Марія – красуня і розумниця, природжена актриса змушена була підробляти бухгалтером … Як вона попала у сталінську «м’ясорубку» – теж, загалом, зрозуміло. Її засудили за «шпигунство на користь іноземних розвідок». І не довго думали, до чого причепитися. Природно – графське походження. Її мати вільно говорила на восьми мовах, що вселяло додаткову підозру. До того ж Марія бравувала театральним псевдонімом Маріетта. Для тієї пори – типова шпигунка, ворог народу, контрреволюціонерка. …

Далі, звичайні, страшні сцени. Їй обрізали чудові коси, вибили зуби – щоб не кусалася, кидали до кримінальних злочинців, насміхалися, били, топтали брудними чобітьми, як тварину, з самого ранку кидали «на дно» у вугільну шахту. І витягали звідти тільки вночі. Коли вже не відчувала ні рук, ні ніг-напівмертва-напівлюдина … Був на її табірному шляхи і лісоповал у Сибіру. У тих місцях вона народила дочку Раду, хоча сильно кохала і залишалася відданою людині, яка була на волі, Георгію Холодовському. Від нього кожен рік на свій день народження, вона отримувала символічний подарунок – жайворонка, випеченого з тіста.

Тут, на лісоповалі мелодрама Марії Капніст переходить у трагедію. … Її донечку регулярно б’є, «вибиває дух ворога народу», вихователька. Дитина ридає. Мати підстерігає кривдницю і зганяє на ній весь свій біль і образу. За це її – під замок і знову по етапу. Але мати хоче бути поруч з дитиною. І спеціально стрибає з якогось поверху, ламаючи собі ноги, щоб залишили в лікарні, щоб хоч здалеку спостерігати за донечкою … Яку згодом віддають до дитбудинку. Мати – на межі божевілля.

… Згодом ця драма розтягнеться на довгі роки. Рада не визнає жінку страшного вигляду, яка після таборів прийде і представиться «мамою»…

Ще в 1953-му, коли помер Сталін, вона могла б бути на волі, як і інші – раніше. Але почувши звістку про кончину тирана, вона почала … танцювати! Табірне начальство приклеїли до її колишнього ярлику «ворога народу» додатковий -»фашистка». І знову – неволя.

Лише через п’ять років Верховний Суд скасує всі божевільні вироки. І можна тільки припустити, що було в неї на душі в той самий момент, коли вона вперше за 20 років тюрем побачила себе в дзеркалі. «Ворогам народу» в таборах було заборонено бачити своє відображення… За паспортом 44. На вигляд 100. Вічна стара. Та вона попри все летить назустріч зі своїм коханим, тим самим Григорієм, виходить з вагона в страшній тілогрійці, з понівечиним обличчям, просоченим вугіллям, сльозами і жахами… А назустріч – прекрасний, інтелігентний коханий з букетом в руках… За дві хвилини, поки триває заціпеніння, впізнавши її, він проходить повз зі словами: «А вас не зустріли? От і я не зустрів!» … Ніхто не пам’ятав її молодою. Ніхто ніколи «іншою» не міг її уявити. Але треба було жити далі, спати в злиденних під’їздах, управляти мітлою і не втрачати надію.

У жовтні 1993-го Марія Капніст попрощалася з довженківською студією, де вона в останні роки життя отримувала маленькі ролі і пішла навпростець через проїжджу частину… Через всі чотири смуги… Водій не зміг ухилитися … А підземний перехід був поруч.

Марія Ростиславівна після таборів і вугільних шахт ніколи не їздила в ліфтах, не спускалася в метро, не користувалася підземними переходами. Вона боялася, що знову опиниться в пастці, в замкнутому просторі, в полоні. І більше ніколи не вибереться з колишнього пекла… Доля на схилі років привела її в Обухівку на Полтавщині, до могили великого предка Василя Капніста. У цих же місцях упокоївся і її бунтівний дух.