Коли в Полтаві з’явився телефон?

 

Ми спробували з’ясувати, коли і де в нашому місті з’явилися перші телефони, а також хто і як ними користувався. Вдалося дізнатися точні дати, прізвища перших абонентів, правила користування новим складним апаратом, навіть вартість послуг…

article_30_web

Чи не найбільшою новинкою кінця ХІХ ст. став телефон, що з’явився у Полтаві у 1893 році. За даними адрес-календаря та довідкової книжки Полтавської губернії на 1894 рік, центральна телефонна станція знаходилася у нашому місті на розі вулиць Олександрівської (зараз Жовтнева) та Іванівської (зараз Гоголя). Декілька разів вона змінювала місце розташування.
12 червня 1893 року Міністерством Внутрішніх Справ були затверджені умови користування телефонними повідомленнями в місті Полтава. Згідно з ними, особи та установи, що бажали користуватися телефоном, повинні були подати письмову заяву за визначеною формою та сплатити певні кошти в Управління Полтавського поштово-телеграфного округу. Від сплати збору звільнялися лише урядові установи. Кожен абонент сітки з’єднувався з центральною станцією окремим шнуром, до якого дозволялося підключати не більше двох апаратів одного абонента, за умовою розміщення приміщень абонента по один бік від центральної станції.

Абонентам суворо заборонялося передавати установлені у них телефонні апарати в користування стороннім особам. Не можна було також через телефонну сітку передавати відомості, що містили протизаконну, непристойну інформацію. За допомогою телефону стало можливим не виходячи з дому посилати та отримувати телеграми, які надходили до поштово-телеграфної контори та розсилалися адресатам. Бажаючі користуватися зазначеною послугою подавали заяву та сплачували авансом погоджену грошову суму з розрахунку по 10 копійок за кожну телеграму.
Абонентська плата за користування телефоном залежала від того, на якій віддалі від телефонної станції встановлено апарат. Відстань до 2 верств оплачувалася у розмірі 100 рублів на рік, за кожну наступну верству сплачували ще  по 25 рублів.

Зважаючи на ціни та оклади в ті часи, телефон був доступним далеко на кожному, він став привілеєм багатої інтелігенції: начальників відділів, відомих лікарів, юристів, вищих чиновників. Адже середня заробітна плата в Російській імперії на початку ХХ століття, приміром, у робітників фабрик, заводів, молодших чинів державних службовців становила близько 20 рублів в місяць, тобто до 240 рублів на рік.

Полтавська телефонна станція працювала цілодобово, однак, щоб користуватися телефоном у нічний час, абонент повинен був завчасно подати відповідну заяву. Жителі міста мали можливість користуватися телефоном перебуваючи на дачі. Для цього допускався абонемент на літній сезон (але не більше 6 місяців) за половину річної плати, розрахованої на основі віддаленості дачі від центральної станції та за умови обов’язкового користування телефоном у подальшому.

Поступово телефонний зв’язок стає популярним, починає рекламуватися. З адрес-календаря та довідкової книжки Полтавської губернії за 1900 рік довідуємося про існування американського магазину С. М. Тржецяка, що розміщувався на вулиці Олександрівській в будинку Варшавських та з поміж іншого пропонував продаж телефонних апаратів і їхню установку.

У списку абонентів телефонної сітки станом на 25 січня 1894 року налічувалося 54 особи та установи. У першу чергу телефонами забезпечувалися чиновники, адміністративні установи, зокрема, банки, вокзал, тюремний замок, поліцейські частини, міська управа, а також магазини, парові млини, театр, водокачка, аптеки тощо. Серед відомих полтавців, що мали телефон одними з перших, були, зокрема, міський голова Віктор Павлович Трегубов; полтавський губернатор Олексій Микитович Татіщев; державний діяч Сергій Степанович Хрульов, опікуванням якого у Полтаві згодом було засновано жіночу художньо-ремісничу школу; присяжний повірений Петро Олександрович Перцович, що відкрив у нашому місті один з перших прибуткових будинків; власник паперового магазину та друкарні Ілля Абрамович Дохман та інші.

Поступово список абонентів розширювався. Вже через півроку налічувався 61 телефонний користувач, у 1895 році – 70, у 1900 році – 81, у 1909 році – 250. Всі вони обов’язково повинні були знати правила користування телефонним апаратом. Так, для того щоб зателефонувати, спершу необхідно було викликати центральну станцію та повідомити номер, з яким необхідно зв’язатися; далі можна було телефонувати абоненту. Після розмови спеціальними діями обов’язково потрібно було сповістити станцію про її закінчення для роз’єднання ліній. Під час користування телефоном у кімнаті не повинно було бути стороннього шуму, а під час грози заборонялося навіть торкатися до апарату.

Незважаючи на правила та обмеження, важко було відмовитися від тих переваг, що надавав телефон, і поступово він міцно увійшов у життя полтавців.
Стаття являє собою фрагмент роботи співробітника заповідника Поле Полтавської битви Оксани Мірошник і друкується з її дозволу.

https://www.facebook.com/cepoltava/posts/667667606603208
http://today.pl.ua/tse_poltava.html?new_id=2931