Замок поблизу якого влітку каталися на санях

 

article_42_2014_pi_web

Порівняно не далеко від Полтави, всього за 112 км, знаходиться село Шарівка. І мало б хто з українців про нього знав, якби не один архітектурний пам’ятник, Замок, або палац Кеніга – справжнє диво архітектурного мистецтва…

Перший фундамент будівлі у Шарівці був закладений ще в 1700 р. поміщиком Ольховським. Потім він тричі перебудовувався різними власниками і нарешті потрапив до рук німецького барона Леопольда Кеніга.

Шалено багатий на ті часи барон володів на Україні трьома заводами – кінним, цукровим і цегляним. На своїх заводах Леопольд Кеніг прагнув досягти європейського рівня: виплачував пенсії, пільги, мав свій медичний персонал, бібліотеки, запрошував вчителів для навчання сільської молоді.

Хоча барон багато працював, все ж закохався у місцеву дівчину, ім’я якої історія не зберегла. Довго він наполягав, щоб вона погодилася стати його дружиною. Та серце молодої панянки кохання не зачепило. Все ж, за наказом батьків, дівчина погодилася стати його дружиною.

На весілля приїхали артисти з Петербургу, виступали циркачі, танцював балет. А гості, коли побачили всю красу білого замку, так і назвали його – «Білий Лебідь». Він височів над озером, простягаючи до води білі крила, а в його тіні, немов ангели, спокійно плавали білі лебеді. Найважливіше для власника цього Раю було догоджати і потурати примхам панни. Знаючи, як вона любила квіти, він побудував величезні теплиці і стежив, щоб кожного ранку прислуга по всьому замку розставляла свіжі букети обов’язково з росою на пелюстках.

Але, так сталося, що молода дружина раптово захворіла на туберкульоз легенів – сухоти, висловлюючись мовою того часу. Засмучений барон, сподіваючись хоч як допомогти дружині, створює навколо замку цілющий мікроклімат. Для цього він найняв цілу групу ботаніків для створення парку-дендрарію. Безліч рослин, очищаючи повітря, дозволяли панночці відчувати себе набагато краще. Посередині парку відбудували будинок лісника – з дуба і без єдиного цвяху, де вона могла відпочити. Відчуваючи безвихідь, шалено закоханий барон виконував будь-які примхи дружини. Одним з найдивовижніших його вигадок, як розповідають, була цукрова гірка. Одного разу влітку в спеку їй захотілося покататися на санях. Леопольд наказав своїм робітникам за одну ніч з кількох тонн цукру створити штучну гірку. На ранок панночка вже каталася з гірки на санчатах разом з місцевою дітворою.

Кажуть, що, незважаючи на всі старання, барон так і не зміг закохати в себе дружину. Будучи дуже зайнятою людиною, він відправив її одну на морські курорти, де в один прекрасний день вона йому зрадила. Спостерігачі, приставлені до панночки, донесли сумну звістку чоловікові. Глибоко ображений, він наказав привезти до замку ту саму величезну брилу граніту, на якій дружина вдавалася до любовних утіх. Коли дружина повернулася додому, Леопольд Кеніг промовчав, що знає про зраду. Але прогулюючись по унікальній липовій алеї, там липи схожі на стрункі тополі, вона побачила камінь і відразу зрозуміла, що таємниця розкрита. Однак навіть почуття провини не змусило її достойно оцінити і полюбити свого чоловіка.
Леопольд не посмів в чомусь її дорікнути. Він пробачив дружину і робив усе, щоб скрасити залишок її днів.

Нажаль, злий рок переслідував сім’ю Кеніг до кінця. У 1917 р, коли почалася революція, подружня пара була змушена покинути свої володіння і переїхати до Німеччини. Відразу після переїзду панночка померла, барон не переніс втрати і скоро пішов за нею.
Пам’ятником трагічної любові залишився замок «Білий лебідь». І, що особливо цікаво, люди, які відвідали його, відчувають містичний вплив на свої долі. Закохані, що побували в замку, практично ніколи не розлучаються. Люди, що пережили розчарування або зазнали зраду, і ті, хто випробував гіркоту нерозділеного кохання, в замку «Білий лебідь» знаходять душевний спокій.

Деякі відвідувачі замку кажуть, що якщо зосередитися і прислухатися до тиші, то можна почути ледь чутне биття серця Леопольда, яке все ще любить.

Сьогодні замок знаходиться в руїнах. Занедбана будівля не реставрується, рослини в парку-дендрарії повільно вимирають. Пам’ятник архітектури значиться під охороною держави, яка не в змозі його охороняти і утримувати. Прекрасне місце могло б стати новою туристичною точкою на карті оновленої України, місцем паломництва розбитих сердець.

http://gazetapoltava.info/