Вчимося виживати в племені хунза

У Гімалаях живе унікальний народ – хунзи, середня тривалість життя яких … 120 років. Вони не знають хвороб і старості.
У 40-50 років їх жінки виглядають як молоді дівчата, а в 65 років здатні народжувати; чоловіки ж навіть у 90 років легкі і рухливі, здатні проходити по 100 км в день..

article_web_24_2015

Хунзи (хунзакути) – індоєвропейський народ, що проживає у високогірних районах Кашміру, що знаходяться під контролем Пакистану.

Ці красиві, стрункі люди завжди веселі, доброзичливі, спокійні, гостинні і сердечні, незважаючи на суворі умови життя. Їх житло – крихітні кам’яні будинки без вікон, з одним отвором для димоходу. Худоба перебуває в цій же оселі, але за перегородкою. Не виключено, що в такій тісноті їм тепліше, адже будинки майже не опалюються (немає дров), і навіть миються хунзи тільки холодною водою. Втім, в цих кам’яних будиночках вони живуть лише 2-3 зимових місяці, а решту часу проводять на чистому повітрі, де сплять і їдять, народжують дітей.

На чолі цього народу стоять король і рада старійшин. Їм легко управляти своїми підданими, адже в цьому суспільстві не буває злочинів, отже – немає ні поліції, ні тюрем. Лікарні також практично не потрібні, адже хунзакути, на відміну від народів-сусідів, ніколи не хворіють. Вони – єдиний народ на планеті, у якого не буває злоякісних захворювань, і навіть глибокі старці не страждають старечим маразмом і недоумством.

У 1963 році хунзів відвідала французька медична експедиція на чолі з доктором Бельвефе. Французи провели перепис населення і були вражені – згідно з документами, що зберігаються в мечеті, середня тривалість життя у хунзакутів становить 120 років!

У 1984 році у гонконгській газеті «Ейшауік» з’явилося наступне повідомлення: «Коли Саїд Абдул Мабуд прибув до лондонського аеропорту Хітроу, він приголомшив працівників імміграційної служби, пред’явивши паспорт, де датою народження значився 1823. За документами виходило, що сивобородому старцю минуло 160 років». Виявляється, Абдул Мабуд має прекрасне здоров’я, гарну пам’ять і може розповісти про події середини дев’ятнадцятого століття! Але і 160 років – не межа для людей цієї народності.

І навіть у самому виникненні цього самобутнього племені багато таємничого. На думку істориків, засновниками перших поселень хунза були воїни з армії Олександра Македонського. Не випадково хунзи говорять власною мовою, зовні схожі на європейців.

Вони сповідують іслам, але для них релігія – особиста справа кожного, тому в їх поселеннях ви не почуєте звичних закликів на молитву.
Хунзи ігнорують також заборону, накладену в мусульманському Пакистані на вживання спиртного. Вечорами у вуличних кафе вам можуть піднести власну «версію» виноградного самогону та виноградне міцне вино.

Деякі вважають, що причина незвичайного довголіття хунзів криється саме на цьому смачному вині, інші ж пояснюють це молодильними властивістю місцевих абрикосів. У сезон збору врожаю всі дахи уставлені кошиками з абрикосами, і долина виглядає дуже мальовничо – немов хтось розмалював її помаранчевою фарбою.

Але виростити не тільки абрикоси, а взагалі будь-які овочі та фрукти тут дуже складно, адже долина майже повністю позбавлена грунтів та лісів, а дощі випадають тільки взимку. В далині видно засніжені вершини, але, як кажуть, близький лікоть, так не вкусиш – воду збирають, користуючись системою каналів, і дорожать кожною краплею.
Крихітні худі корови дають в день не більше 2-х літрів рідкого молока, а вівці і кози майже не дояться. М’ясо цих тварин, жилаве, позбавлене жиру – рідкість на столі хунзів.

У зимові ж місяці вони харчуються мізерними запасами злаків, сушеними абрикосами і овечою бринзою. Навесні ж, вони починають голодувати, вживаючи тільки трави і дикі овочі, та роблять зернові коржі. Іноді буває, що вони майже нічого не їдять і лише раз на день п’ють напій з сушених абрикос. У них навіть є приказка: «Твоя дружина не піде за тобою туди, де не плодоносять абрикоси».

Зернові ж коржі готують особливим способом, без дріжджів, розтираючи пшеничні зерна в кам’яних ступках, а потім заливаючи їх водою. Після цього жінки висушують коржі на стінах своїх будинків.

Також вони їдять зерна з урюку, які інші народи зазвичай викидають. І в усі пори року на їхньому столі повністю відсутня біле борошно і цукор, а вживання кухонної солі зведено до мінімуму.

Але система харчування – це ще не все, що робить цей народ особливим. Цілком імовірно, що головний секрет їхньої молодості криється в особливому ставленні до життя, душевному спокої і оптимізмі, повазі до старших. Адже якщо людина неправильно мислить, то від хвороб її не врятує ні гірське повітря, ні правильне харчування. Тому не дивно, що сусіди хунза, що живуть в тих же кліматичних умовах, живуть у 2 рази менше і страждають багатьма захворюваннями.

http://repin.info/zateryannye-plemena/hunzy-sekrety-dolgozhitelstva